Листи до «Критики». Дещо тільки про дискурси

Травень 1998
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
105 переглядів

У першому цьогорічному числі редакція «Критики» продемонструвала два доволі відмінні підходи до тих виявів плюралізму в оцінці рецензованих текстів і світоглядовнх позицій їхніх авторів, що їх (виявів) пафосу творці часопису, здається, не поділяють і не надто на сторінках свого витвору бажають. На стандартне останніми роками для писань і промов Євгена Сверстюка (і цього разу, – тобто з нагоди рецензії Максима Стріхи на роман Володимира Діброви «Бурдик», – нічим, власне, не спровоковане) моралізаторське табуювання будь-якої критики шістдесятників відповів «ушкоджений» Стріха. Коректно, але жорстко нагадавши про плюралістичну заповідь Вольтера й Кочурову нехіть до декларацій про «офірне», він таким чином указав Сверстюкові, що творення священних корів з огляду на їхні минулі заслуги «із зовсім іншого дискурсу», ніж його, Стрішина, стаття (і, треба розуміти, вся «Критика»). Це розмежування дискурсів (незалежно від того, чи задумував його так ексклюзивно сам Стріха) дуже відрізняється від реакції на тепер уже Дібровине моралізаторство щодо «Енциклопедії нашого українознавства» Олександра Кривенка та Володимира Павліва. Поряд із Дібровиним викриттям авторів «Енциклопедії» як новітніх Верховенських уміщено статтю постійного автора «Критики» Геннадія Гамалія, який знаходить у книжці чимало чеснот, але закидає їй брак «чистоти жанру», а авторам – брак життєвої мудрості й нездатність дорівнятися до текстів власним життям. Цим м'яким, «патерналістським» моралізаторством Гамалій по суті заперечує Дібровине войовниче, таврувальне, – але робить це в межах того самого дискурсу, де другий (Гамаліїв) текст без жодних посилань на перший постає радше як доповнення, а не спростування.

Ця асиметрія має одну формальну причину: Сверстюкова стаття є реакцією на інший текст «Критики» (на відміну від основного масиву статей, автори яких реагують на тексти, друковані деінде) – тому її можна трактувати як «лист до редакції» й стосувати до неї спеціальну процедуру, що може (але не мусить) передбачати й відповідь редакції чи автора, з яким у листі полемізується. Я, звісно, не пропоную перенести цю процедуру за згадану демаркаційну лінію між «статтями» та «листами»: не позбута й досі в українських виданнях «совєтчина» у вигляді статей-спростувань, редакційних передніх чи задніх слів або коротких приміток, що «стаття друкується порядком дискусії», є, за великим рахунком, ознакою того виду дискурсу, що має назву пропаганди. Але позаяк і на «листи» відповідати не конче – адже їх публікація покликана розширювати плюралістичний дискурс поза позиції (редакції та) «основних» авторів, – то відповідь, що не зводиться до простого зауваження про неточність цитат, має функцію, сказати б, ідеологічну: окреслити прийнятні для редакції межі плюралізму, відмежувавшись од елементів «із зовсім іншого дискурсу». Межі ці, власне, зовсім не обов’язково є ідеологічними: може йтися, як у Стрішиній репліці, просто про неприйнятність безпредметної демагогії, імператив говорити «по темі» (хоча відкидання декларацій про «високе», «священне», «офірне» вказує не лише на опозицію «молодих циніків» «старим мудакам», а й на імпліцитно присутній у проекті «Критики» «лібералізм» як антитезу «націоналізму») – проте їх окреслення безпосередньо пов’язане з тим, що зазвичай називають ідеологією видання, його творчим кредо.

Не можу сказати, щоб мене захоплювали – бодай з огляду на наш історичний досвід – розмежування «циніків» і «мудаків», «лібералів» і «націоналістів», «українців» і «малоросів» тощо. Я навіть радий, що Діброва своїм писанням позбавив першу з цих опозицій недоречної ґенераційної однозначності (і взагалі пропоную, перефразуючи класика, шукати кожного з перелічених вище персонажів у собі). Проте, вважаючи цілісність дискурсу неодмінною умовою його функціональності – а отже, в нашому випадку, й успіху проекту «Критики», – хотів би вказати, що Дібровин і почасти Гамаліїв тексти (і в цьому глибша причина їхньої згаданої вище взаємодоповнюваності) цю умову порушують, пропонуючи для оцінювання «Енциклопедії» критерії «із зовсім іншого дискурсу».

Кажучи словами Гамалія, не лише Діброва, а й він сам узялися «писати наукоподібні відповіді на яку-небудь статтю Стаха Перфецького про „еліту", підписану прізвищем Андруховича». Ставлячи тут обох рецензентів в один ряд, я зовсім не забуваю того, про що згадував вище: Гамалій уже своїми засновками до певної міри спростовує Дібровині висновки. Скажімо, відразу ставлячи цю «на диво вдалу» постмодерністську форму в контекст Дієґо, Павича й Іздрика з Андруховичем, робить недоречною іронію свого сусіда-критика щодо жанру та назви книжки (де особливо вражає вимога розшифрувати займенник «нашого»: «Хто такі „ми“? Вся країна? Чи тільки О. Кривенко й В. Павлів?»). Або ж, приймаючи авторську настанову на перформенс і провокацію, дезавуює твердження про те, що «це, якщо й не їхній маніфест, то надзвичайно щирий і спонтанний автопортрет» (з чого, власне, й випливає вердикт щодо Верховенських). Чи, нарешті, окреслюючи процес, дійовими особами якого автори «Енциклопедії» були і який зробили її центральною темою, як «юнацьку революцію», відповідає на закид співрецензента в ювенальності їхньої проблематики (тим дивніший, що перед тим Діброва нібито виявив розуміння, що з огляду на неминуче дорослішання авторів книжки «іншої такої вже не буде»).

Але цілком серйозно (невідповідно згаданій настанові) описуючи – для «невтаємниченого» читача радше «Дня», де друкувалася скорочена версія його статті, ніж «Критики» – минулі заслуги нині трохи зіпсутих новою реальністю «мастодонтів», Гамалій по суті пропонує оцінювати той процес як (хоч слова цього він, звісно, не вживає) зрив, а не перформенс. Такий жанр висуває, звісно, певні вимоги до дійових осіб (вони ж літописці). І з цих вимог цілком логічно випливає Дібровине нарікання на брак у книжці внутрішнього ідеалізму (тільки за наявності якого суворий рецензент ладен виправдати позверхнє «юнацьке нахабство») чи на нерозуміння авторами того, що «за умов демократичного вибору голос „рагуля" має таку саму вагу, як і голос „втаємниченого"». І далі – аж до пуританських інвектив описам мастурбації, пияцтва та маніпуляцій над косячком анаші та до відлучення Павліва від сонму грекокатоликів і цілого його/нашого покоління (на кілька рядків вище буцімто звільненого від «поглядів і естетичних уподобань авторів „Енциклопедії"») – від участі в «опритомленні України». Саме цей критерій «опритомнення» (що пасує до Сверстюкового «поклоніння перед гідністю й святістю» чи позитивістсько-плюралістичного кредо його опонента Стріхи, а не до перформенсистів Кривенка й Павліва, яким у цій ролі – на всяке там опритомлення начхати) не дає Діброві зауважити, що окреслення «греко-католик» означає для Павліва щось зовсім інше, ніж для покійного кардинала Сліпого чи багатьох живих галицьких парафіян, і що національно-державницькі погляди авторів аж ніяк не перешкоджають їхнім переважно неліричним героям трактувати абсолютну більшість членів своєї нації (громадян держави) як рагулів, вартих хіба провокації. А буцімто схильного визнавати закони жанру й навіть вимагати від авторів більшої його чистоти Гамалія той-таки критерій змушує вірити, що метою провокацій Кривенка з Павлівим мусить бути «втаємничення» людей, нездатних відрізнити дискурс «Розі-Поступу» від українофобського дискурсу чималої частини російськомовних газет, для чого перформенсисти-просвітники мали б (якби була змога) в кожному числі газети друкувати «з’ясування» суті й характеру своєї любові до України чи, кажучи концептуальніше, «послідовно деміфологізувати масову свідомість». І навіть висловивши несподіване припущення, що «„перформенс" як різновид (чи ерзац) „магічного ритуалу" здатен проникати на територію міфа», він залишає його соціологам і психологам, а сам завертає назад, до закидів у «вторинній міфотворчості». Так ніби без неї була б можлива ця книжка в констатованій Гамалієм вдалій формі й ніби без міфологізації можливий був би успіх «Розі-Поступу» та взагалі будь-якої спроби впливати на хоч скількись масову свідомість.

Тому я схильний уважати патетичні з’ясування взаємин авторів із «маргінальною» та «трансцендентною» Українами не «запізнілими поступками „невтаємниченому" читачеві», як твердить Гамалій, а таким же показником (де)міфологізаційної суті обох їхніх найвідоміших досі проектів, як і (не здивуюсь, якщо вигадана) розмова з Сергієм Набокою про нове покоління, що нічого не знає про УКК, чи підмурована під їхній «улюблений спосіб спілкування з українським народом» легітимація історичною традицією. Однак ті з’ясування справді не надто споживні для «втаємничених» (якщо не називати цим словом просто фанатів) через набагато меншу вправність авторів у жанрі «сповіді», ніж «стьобу», й – тут я нарешті погоджуюся з Дібровою – за серйозної міни особливо помітний «брак серйозної школи», що часом надає їхнім високоінтелектуальним «заїздам» вигляду «джинсів на сільському парубкові» (за висловом Миколи Рябчука ще тих часів, коли парубки вдягали джинси, лише стаючи «городськими»). Ось у чому не завадило би більшої чистоти жанру. Власне, шкодить цілісності дискурсу книжки й саме бажання авторів час од часу доводити, що вони таки «пурядні хлопці» – знову ж таки, гадаю, не для «рагулів», а (елемент стилю) для їхнього-таки середовища й – last but not least – для Історії. В чому справді можна бачити нарцисизм, але можна й вияв (даруйте високий стиль) трагічної неспроможності наших провокаторів чисто зіграти цю роль – з огляду не так навіть на життєві спокуси (на що натякає Гамалій, але що стосується вже «позаенциклопедичного» життя Кривенка та Павліва чи принаймні наступного видання обіцяного серіалу), як на невитравного в українському інтелектуалові інтелігента з його «псячим обов’язком» говорити зі своїм Народом уже без жодного стьобу. В нашій історії за цю неспроможність плачено не лише стилем – життям: конформізмом, еміграцією, «перформенсом Хвильового». Втім, це вже зовсім з іншого... жанру: не «листа», а «статті».

Зайве казати, що це «розмежування» не має жодних нормативних намірів. Йдеться не про те, щоб відтрутити від «Критики» того чи іншого автора, а сприяти окресленню функціональних меж її дискурсу, легітимація якого кількома десятками випусків позбавить потреби будь-кому «вказувати на двері». Відтак сподіваюся, що публікація цього листа не супроводжуватиметься жодними відповідями – але матиме продовження.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі