Листи до «Критики»

Жовтень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
19
486 переглядів

Відповідь упорядника рецензентові

У попередньому випуску часопису «Критика» було опубліковано оглядову рецензію Інни Булкіної на книжку Романа Корогодського (Роман Корогодський, До Брами Світла. Портрети, Упорядник, автор післямови та приміток Олексій Сінченко, Київ: Дух і Літера, 2016, 432 с. (Серія «Постаті культури»)).

Позаяк висловлені в рецензії зауваження, на мою думку, не цілком правомірні і можуть сформувати в потенційного читача упереджене ставлення до самої книжки, я змушений відреаґувати на неї як особа, причетна до цього видання.

Насамперед варто означити кілька передумов:

а) можна по-різному визначати призначення літературної критики, однак за будь-яких умов це не знімає з критика відповідальности за правдивість арґументації, до якої він вдається;

б) свою відповідь адресую не лише авторці рецензії, а й редакції часопису, яка рівною мірою несе відповідальність за публікований матеріял;

в) щоб уникнути перекручувань, подаватиму цитати з рецензії і власні контрарґументи.

Мемуарний есей «Михайлина» вперше побачив світ уже після смерти автора в збірці «Брама світла. Шістдесятники», яку 2009 року упорядкувала Михайлина Коцюбинська (видавництво Українського католицького університету).

Книжка «Брама світла. Шістесятники» (2009) має трьох упорядників: це Михайлина Коцюбинська, Наталія Кучер, Олексій Сінченко.

<…> з «Приміток», вміщених наприкінці книжки, що становлять єдину позицію так званого довідкового апарату. Жодних інших бібліографічних коментарів та покажчиків не знайдемо — підготовча робота видавництва й упорядника Олексія Сінченка звелася до «Приміток» і «Післямови» <…>.

Книжка Романа Корогодського не належить до наукових видань, чого рецензентка чомусь не зауважує. Вона вийшла в серії «Постаті культури», а тому підлягає загальним вимогам до неї. Ідеться про літературно-художні видання, в яких мінімізовано довідковий апарат, але передбачено наукове редаґування. У підготовчу роботу над цією книжкою, окрім «Приміток» і «Післямови», входили вироблення концепції і добір текстів, текстологічна робота над текстами й певна їх адаптація (скорочення), а також відповідне наукове редаґування.

Далі рецензія входить в адекватне дискусійне русло:

<…> в перших рядках [автор «Післямови». — О. С.] згадує про належність Корогодського до шістдесятників. Мабуть, це правильне й важливе зауваження, однак воно потребує пояснення: інтелектуальні рухи в СРСР не збігалися за географією та історичними ґенераціями.

Корогодського до покоління «шістдесятників» зараховує більшість дослідників, і сам автор ідентифікує себе з ними. Звісно, термін «шістдесятники» має слабку евристичну потугу, але сьогодні він єдино визнаний в українському літературознавстві. Однак слушну тезу, яку рецензентка закладає у намір щось пояснити, аби внести певні розрізнення, далі за риторичний пасаж не розгорнено, бо сама авторка її не дотримується, коли стверджує, що

Українські шістдесяті дуже швидко перейшли в «довгі сімдесяті» (1968–1985), і ідеологічно та насамперед стилістично Корогодський був «сімдесятником».

Поняття «довгі сімдесяті» Інна Булкіна бере із російського дискурсу, бо навіть калькує переклад: українською цей вислів доцільніше перекласти «тривалі сімдесяті». І, звісно, має на це право, однак для неї воно самоочевидне й універсальне, тому вона не поспішає з’ясувати, наскільки це поняття відповідає українським реаліям і чи воно вживане у вітчизняній гуманітаристиці. Тому її спроба ввести певні розрізнення ще більше унеможливила таке її прагнення, бо «довгі сімдесяті» якраз і уніфікують розрізнені процеси, що не збігались і географічно, і ґенераційно, що, з одного боку, вкотре підганяє українську історію під імперський вимір, а з другого — нівелює усталені в українській традиції розрізнення «шістдесятники», «сімдесятники», «вісімдесятники».

Однак, як я вже сказав, авторка має право запропонувати новий підхід. Попри те, що визначення впроваджуваному поняттю вона не пропонує, критерії вона прописує чітко. Отже, про належність Корогодського до «сімдесятників»

свідчить згадуване автором післямови переважне вживання поняття « дУхове» (замість «духовне»), та ж «брама світла», що виглядає як цитата з Грицька Чубая чи Олега Лишеги <…>.

Звісно, літературна критика дає можливість вводити довільні контексти і вкладати в певні поняття власне розуміння, навіть тоді, коли вони спекулятивно сприяють підтвердженню вигідних рецензентові тез. Авторка жодним словом не обмовилася про те, що Корогодський позиціонує себе як релігійний мислитель, а відповідно, вживання поняття «дУхове» — це не просто протиставлення «духовному», а концептуальне протиставлення. Щодо «брами світла», то не читачів, а саму авторку варто відіслати не до Чубая з Лишегою (особливо до Лишеги, який переймався східними вченнями!), а до Євангелія від Івана, алюзіями на яке пронизано весь текст Корогодського.

Другим критерієм є

вибір культурних героїв. Це Юрій Шевельов, якого Корогодський уважав за вчителя і від якого «отримав» Віктора Петрова. Це Юрій Луцький і Євген Сверстюк, Сергій Параджанов і Опанас Заливаха, врешті, Іван Дзюба й Михайлина Коцюбинська. Вони не виглядають людьми одного покоління, вони навіть не є героями часу (одного й того ж часу). Корогодський пише про них як сучасник і товариш, а водночас дослідник: для нього характерне оте поєднання есеїстичної оповіді з посиланням на документи.

Щодо вибору культурних героїв, то тут варто враховувати і позицію упорядника, і концепцію самого видання, а не лише автора.

Чи належали портретовані особи до одного покоління? Якщо брати за відправні географічні та ґенераційні критерії (якщо під ґенераційними мати на увазі критерій часу), то ні. Однак поняття «ґенераційні критерії», самоочевидне для рецензента, може мати набагато більшу критеріяльну шкалу. Якщо до вказаних критеріїв додати критерій дискурсивности культурних концептів, то фігуранти книжки функціонально можуть належати до дієвців одного покоління, тим більше бути героями одного часу. Саме таке розуміння і вписується в концепцію книжки, тому читач, який вдумливо її читатиме і знає тексти всіх героїв цієї книжки, зможе в тому пересвідчитися.

На жаль, на цьому й закінчується та частина рецензії, яка ставить мої відповіді рецензентові в однакові умови — наукової дискусії. Далі авторка повертається до початкового нищівного патосу, пронизаного традиціями славетної «голобельної» критики:

Визнаймо: наведені документи (більшість із них були першодруками) здебільшого цікавіші за коментарі до них.

Чи може читач відчитати з цього імперативного пасажу бодай щось на його підтвердження, окрім нав’язування власних уподобань рецензента? Як на мене, це абсолютно маніпулятивний хід, неприпустимий для сумлінного літературного критика. Та рецензентка тим не переймається, переконана у своїх менторських здібностях і дослідницькій компетентності, вона продовжує критику:

<…> Корогодський не завжди правильно «прочитував» документ. Виглядає, що саме від нього пішла леґенда, мовляв, під час окупації Віктор Петров і Софія Зерова жили на сусідніх київських вулицях та листувалися. Хоча із самих листів випливає, що Петров писав Софії з Харкова, збирався на свята до Києва та чекав її у Харків на час відпустки, а щодо київської адреси одного з листів (на підставі якої Корогодський зробив це припущення), то це, мабуть, була адреса людини, якою Петров передавав листа (про що він, до речі, і пише).

Корогодський цитує декілька листів Віктора Петрова до Зерової, написаних 1943 року. Версію про перебування Петрова у Києві пов’язано з першим із них: «Дорогая Соня! Я очень беспокоюсь. Не получал с 25 апреля ни одного слова! Передай, пожалуйста, с подателем сего письма ответ. Твой Виктор 24.V.43». Зверніть увагу на дату: 24 травня 1943 року. Наступні два листи, в яких він «чекав її у Харкові», написано у вересні 1943-го. Булкіна не враховує цієї деталі і, відповідно, в жоден спосіб не спростовує гіпотезу Корогодського про перебування одного з адресатів у Києві, а лише переадресовує свій закид авторові про неправильність «прочитувати» документи на власну адресу.

Авторка завершує рецензію, певно, найбільш убивчим, як їй здається, арґументом:

На завершення додамо, що видавництву не завадив би професійний коректор, бо помилки у книжці, «зібраній» з інших книжок, вражають своїм безглуздям, як-от на сторінках 80–81, де «m-me фон Мекк» перетворюється на «м-те фон-Мекк», а маркіз де Карабас із казки Шарля Перо — на маркіза де Курабліса.

Справді, це був би відвертий ляпас видавництву! Був би, якби авторка врахувала одну «дріб’язкову» деталь — контекст! Форми написання як «м-те фон-Мекк» і «маркиз де-Кураблис» належать Віктору Петрову, і їх висмикнуто з наведеної в книжці цитати. Питання про те, чи має право коректор чи хто інший втручатися в історичний документ, я залишу, через очевидність відповіді на нього, відкритим.

Хотілося б думати, що такий поважний літературознавець і літературний критик, як Інна Булкіна, неусвідомлено вдався у своєму відгуку на книжку Романа Корогодського до численних інсинуацій і матиме нагоду ще раз уважно її перечитати, а можливо, й прочитати.

12.07.2017

Олексій Сінченко

 

Дещо про «маркіза де Курабліса»

Перш ніж відповідати на «Відповідь упорядника рецензентові», зазначу, що «Відповідь» утричі довша за рецензію. Але намагатимуся відповісти стисло.

Щодо «мінімізації» довідкового апарату. Обидві збірки есеїв Романа Корогодського, що передували рецензованій — «Брама світла. Батьки» (Гелікон, 2004) і «Брама світла. Шістдесятники» (Видавництво УКУ, 2009), — містять апарат і покажчики. То чому в одному випадку ті самі за типом тексти означено як «наукові», а в іншому — як «літературно-художні»? Хто це визначає? Видавництво? Упорядник?

Щодо дискусії про «шістдесятників» і «сімдесятників». Справді, «шістдесятники» — категорія універсальна, такий собі «загальник». Сучасні дослідники намагаються уточнити, удосконалити інструментарій цих робочих «понять», тому й з’явилося означення «довгі» (або «тривалі») «сімдесяті». Я звертаюся до нього не вперше і можу послатися на свою давню статтю «Портрет героя на сірому тлі» («Критика», 2004, ч. 3), яку було присвячено саме українським «сімдесятим».

У рецензії на збірку есеїв Романа Корогодського я зазначила, що «інтелектуальні рухи в СРСР не збігалися за географією та історичними ґенераціями», що українська історія мала властиві саме їй риси. Мій опонент, процитувавши цей пасаж, закидає мені спробу «уніфікувати» процеси й «підігнати» українську історію «під імперський вимір». Якщо ми звернемося до походження термінів та їх уживання, то виявимо, що саме універсальних «шістдесятників» було «вигадано» в метрополії. Автором терміна традиційно вважають російського літературознавця Станіслава Рассадіна, який доволі самокритично коментував цей факт: «…саме поняття “шістдесятник” забалакано, позбавлено сенсу, та й від самого початку воно не мало поколіннєвого змісту, а було приблизним псевдонімом часу» (див.: «Арион», 1996, ч. 4,). «Дýхове» релігійне мислення, що було притаманне (як справедливо вказує Олексій Сінченко) Роману Корогодському, в принципі є тим, що відрізняє інтелектуальні рухи 70-х від раціоналізму шістдесятників. Про це багато написано, зокрема і в останній книжці Юрія Ґерчука («Ефект присутности», 2016).

І, нарешті, про текстологію — Віктора Петрова, Романа Корогодського та Олексія Сінченка. Коли ми робимо певні припущення щодо змісту того чи того тексту, то насамперед оперуємо інформацією, що випливає із загального корпусу, тобто йдемо від загального до часткового, визначаємо невідоме через відоме. Загальний зміст листування Віктора Петрова 1943 року вказує на те, що він перебуває у Харкові, пише Софії Зеровій до Києва, і той лист, про який ідеться, передає оказією («…очень беспокоюсь. Не получал с 25 апреля ни одного слова»). Не розумію, як із того факту, що Петров непокоїться через відсутність відповіді й користується оказією, можна зробити висновок про його перебування на сусідній вулиці. Очевидно також, що упорядникові не обов’язково відповідати на претензії до автора (Романа Корогодського) — той міг мати цілком інакші резони і відповісти інакше. А завдання рецензента — поставити під сумнів те, що здається сумнівним, і співвіднести наявні коментарі з сучасним станом вивчення проблеми (тут — наукової та художньої спадщини Петрова).

Останнє текстологічне «зауваження» Олексія Сінченка навіть не знаю, як коментувати. Маємо книжку, яку (припустімо) свого часу погано вичитали. Чи мусимо ми зберігати й передруковувати у виносках усі помилки попереднього видання? Це справді щось нове у текстології. Але у цьому конкретному випадку ми, побоююся, маємо справу лише з помилками… кепсько вичитаного скану. Тож не варто перекидати власні «курабліси» на Петрова.

Інна Булкіна

Автори

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі