Листи до «Критики»

Квітень 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
115 переглядів

Історіографія Колаборації

Я був приємно здивований тим, що «Критика » порушила надзвичайно важливу проблему вітчизняної історії, надрукувавши статтю Максима Кирчаніва «Зрадники отечества чужого» (2006, ч. 11). Але, як дослідник колабораціонізму в СРСР під час Великої Вітчизняної війни (конкретно я вивчаю тему колабораціонізму донських казаків), хотів би зробити деякі уточнення та зауваження. На мою думку, автор дуже спрощено описує розробку цієї проблеми в радянський час, як у загальнорадянському вимірі, так і в масштабі колабораціонізму в Україні. Хотілось би зауважити, що авторова теза про те, що в радянські історичні дослідження опосередковано потрапляли лише деякі сюжети про колабораціонізм і оцінку в них він діставав украй неґативну, не повною мірою відповідає дійсності. Можна погодитися з автором, що від початку 1990-х років якісно змінюється ситуація з висвітленням цієї проблеми. Але задовго перед тим, окрім публікацій, присвячених партизанському рухові, де цю проблему згадували побіжно, в СРСР з’явилася низка праць, у яких не опосередковано, а цілеспрямовано висвітлено окремі сюжети цієї багатопланової проблеми. Скажімо, «Военноисторический журнал» іще в 1966 році (№11) опублікував статтю К. Доморад «Чи так треба писати воєнні мемуари?», присвячену історії створення та діяльності бриґади СС «Дружина », сформованої з росіян. Цю бриґаду залучали до боротьби проти радянських партизанів, а 1943 року вона перейшла на їхній бік. Це, мабуть, і уможливило появу статті, адже йшлося про нібито розкаяних колаборантів, але для свого часу вона мала революційне значення, бо спростовувала панівну тоді настанову щодо відсутности колаборації в СРСР. 1973 року у виданні «Советское государство и право» (№2) з’явилася стаття А. Тішкова «Зрадник перед радянським судом» про судовий процес над групою генералів КОНР (Комитет Освобождения Народов России) на чолі з Андрєєм Власовим. Того ж 1973 року випущено (і потім кілька разів перевидано) російською мовою збірку статтей «Невідворотна відплата. За матеріялами судових процесів над зрадниками Батьківщини, фашистськими катами й аґентами імперіялістичних розвідок», де доволі широко, як на той час, висвітлено проблему колабораціонізму в СРСР.

Отже, як бачимо, проблему колаборації в загальнорадянському масштабі в СРСР цілеспрямовано досліджували задовго до 1990-х років. І з тим, що подавали її тільки вкрай неґативно, погодитися не можна. Принаймні, так було не в усіх роботах. Скажімо, Л. Бичков, опосередковано порушивши її у праці «Партизанський рух у роки Великої Вітчизняної війни» (Москва, 1965), намагався виправдати колаборантів як ошуканих німецькою пропаґандою військовополонених, які, рятуючися від перебування в концтаборах, погоджувалися вступити в колабораційні загони, але прагнули за першої ж нагоди втекти й перейти до партизанів або Червоної армії. Такі самі ідеї помітно в роботі «Війна в тилу ворога. Про деякі проблеми історії радянського партизанського руху в роки Великої Вітчизняної війни» (Москва, 1974, за редакції В. Адріанова), ще в деяких. 1956 року, як нещодавно стало відомо, про потребу лояльного ставлення до колаборантів, які деякий час перебували в антирадянських формованнях, а згодом переходили на радянський бік, хотів говорити у виступі на XX з’їзді КПРС маршал Жуков, але, на жаль, цей задум не було здійснено. Задля об’єктивности слід зазначити, що у своїх спогадах Жуков, усупереч цьому, стверджував, що колабораціонізму в СРСР не існувало.

Не зовсім точним є твердження, нібито якісно новий період дослідження колабораціонізму почався з 1990-х ро-ків, і тоді ж цю тему порушив «Военноисторический журнал». Гадаю, трохи раніше: наприкінці 1980-х. 1989 року в його 11-му числі з’явилася стаття О. Гетманенко та А. Юшка «Чорна біла ґвардія», в якій автори, пишучи про службу російських еміґрантів у німецькій армії, торкнулися колабораціонізму радянських громадян. Писав про це і Солженіцин у знаменитій книжці «Архіпелаг ҐУЛАҐ», що стала доступною для широкого загалу в СРСР наприкінці 80-х.

Не можна погодитись і з твердженням, що нібито до середини 1990-х років «Военноисторический журнал» мав монополію на висвітлення проблем колабораціонізму. Її не було навіть за радянських часів: наприклад, журнал «Родина» в №6-7 за 1991 рік опублікував написану зовсім з інакших позицій статтю Н. Бетела «Голгота Лієнца», яка є, власне, коротким викладом його книжки «Остання таємниця» (виданої в Росії 1992 року). А ще згадаймо роботи А. Колесника (всі – російською мовою) «РОА – власовська армія» (Харків, 1990); «Гріхопадіння? Генерал Власов і його оточення» (Харків, 1991); «Генерал А. А. Власов – зрадник чи герой?» (Москва, 1991).

Автор зовсім не торкається вивчення за радянських часів колабораціонізму українців, обмежуючися лише твердженнями, що стосуються загальнорадянських масштабів явища, і необізнаний читач може подумати, що цих питань у радянський час не досліджували. Однак вийшла ціла низка праць на цю тему, зі справді вкрай неґативними оцінками колаборації українців. У художній книжці В. Бєляєва та С. Рудницького «Під чужими знаменами» (Москва, 1954) проблему порушено в гумористичному стилі. Найбільшою плідністю в розробці питання колабораціонізму українців відзначився Клим Дмитрук: «Безбатченки» (Львів, 1972); «Свастика на сутанах» (Москва, 1976); «Кому служили й служать зрадники з так званої автокефалії» (Київ, 1977); «З хрестом і тризубом» (Москва, 1979); «Приречені» (Львів, 1981); «Жовтоблакитні банкроти » (Київ, 1982). Дмитрук порушує широкий спектр проблем, пов’ язаний із колабораціонізмом українців: військовий колабораціонізм, співробітництво з німцями греко-католицької та автокефальної церков. Детально розглядали колабораціонізм українців й інші радянські автори: В. Чередниченко («Націоналізм проти нації», Київ, 1970); Т. Ржезач і В. Цуркан («Розшукуються», Київ, 1983); П. Шафета («Чорний леґіон», Київ, 1988).

Підсумовуючи все вищезазначене, важко погодитися з періодизацією, яку пропонує Максим Кирчанів. На нашу думку, слід виділяти радянський період розробки проблем колабораціонізму, для якого характерна не така вже скупа література.

Сучасний стан розробки цієї теми в Росії автор описав доволі професійно й зі знанням справи, але все-таки не з усім можна погодитися. Скажімо, автор зараховує одного з дослідників колабораціонізму Пєтра Крікунова до групи науковців, що розглядають це питання не з позицій радянської історичної думки, а досліджують колабораціонізм як процес продовження громадянської війни. Але з цим твердженням не можна погодитися, бо, наприклад, присвячену колабораціонізмові казаків статтю Крікунова «...Начальникам, як німецьким, так і своїм казачим у всьому буду слухняним...» («Военно-исторический журнал», 2002, №2) написано, на нашу думку, цілком із позицій радянської історичної думки, що й не дивно, бо тільки з таких позицій це видання проблему колабораціонізму й висвітлювало. Дивує авторове твердження, нібито в науково-популярних виданнях, які формують історичну свідомість сучасних росіян, із позицій радянської історіографії проблему колабораціонізму висвітлюють тільки непрофесійні історики. Наприклад, кандидат історичних наук С. Кудряшов у статті «На Голготу зі свастикою? Казачі істерики з приводу повоєнної репатріяції» в журналі «Родина» (2005, №9) виступає цілком із позицій радянської історичної науки.

Богдан Івченко

Харків

 

Колаборація історіографії

Пан Богдан Івченко дорікнув мені, що я спрощено інтерпретував сприйняття колабораціонізму в совєтській історіографії. Але я писав про сприйняття його в сучасному дослідницькому дискурсі в Росії, і вивчення совєтської перцепції колабораціонізму не було головною метою моєї статті. Втім, не можу пристати на думку, що совєтська історіографія широко вивчала колабораціонізм. У совєтський період ця тема перебувала під неоголошеною забороною. Сама історія співпраці росіян і неросійських народів із німцями зачіпала безліч проблем, які автоматично ставили перед істориками не тільки проблему власної ідентичности, але й проблему лояльности щодо совєтського режиму та комуністичної ідеології, яка домінувала в дослідницькому дискурсі совєтської історіографії.

Автор полемічного листа переказує деякі аспекти історії колаборації росіян із німцями, вказуючи на те, що і я мусив це зробити. Але я не мав ніякого бажання писати історію колаборації. Не збирався я аналізувати й совєтської історіографії, про яку пише Богдан Івченко. Я згоден із ним, що історик мусить її знати, але також певен, що сама совєтська історіографія, як і історія «власовців» і всіх інших, варта того, щоби стати предметом окремого дослідження.

Ймовірно, найважливіша розбіжність між мною та п. Івченком у розумінні колабораціонізму пов’ язана зі сприйняттям совєтської історіографії в тому контексті, в якому в її рамках вивчали, досліджували й оцінювали колабораціонізм. Совєтська історіографія історії Другої світової війни була дуже однобічною, вузькою, зосередженою на вивченні декількох сюжетів: історії партизанського руху, героїзму совєтського народу, керівної та спрямувальної ролі комуністичної партії... Проблеми історії співпраці росіян і неросійських народів із німцями до цієї канонічної схеми не вписувалися.

Якщо ж пов’язаніз нею аспекти й потрапляли в дослідження совєтських істориків, то оцінювалися поверхнево і неґативно. За комуністичною критикою зрадників ми не знайдемо серйозного аналізу ідеології та політичної програми антисовєтських рухів. Дискусії між різними течіями совєтські історики іґнорували. І лише після розпаду совєтської імперії ця тематика потрапила на сторінки історичних досліджень. Саме цю думку я хотів донести до читачів.

Повертаючись до публікацій совєтської та пізньосовєтської доби, вкажу на те, що тогочасний дослідницький дискурс був далекий від єдности. Тому викликає подив, що п. Івченко вкупі згадує публіцистичну книжку Алєксандра Солженіцина, науковопопулярну книжку Ніколаса Бетела і політизовані дослідження А. Колесника.

Я не прагнув проаналізувати історію української колаборації – я спробував тільки показати те місце, яке займають українські історичні мотиви і сюжети в правому, патріотичному, націоналістичному дослідницькому дискурсі в сучасній Росії. Я не стверджую, що совєтські історики взагалі не вивчали колаборації українців із німцями. У совєтській історіографії вивчення колабораціонізму не знало і не мало системности. Число українців, які співробітничали з німцями, було великим. Форми співпраці були різні, вони не обмежувалися участю українців у воєнних діях проти партизанів і Червоної армії. Самі історичні факти вказують на те, що совєтська влада була не така сильна, як це прагнула довести її пропаґанда. Тому в совєтській історіографії не було цілісного вивчення колабораціонізму: воно тонуло в критиці українського буржуазного націоналізму. Що стосується праць Клима Дмитрука та інших совєтських українських істориків – вони безперечно цікаві в контексті історії української історіографії в совєтський період, як один із каналів, за допомогою якого українські історики підкреслювали й у певний спосіб транслювали свою лояльність.

Я не заперечуватиму значення совєтської історичної науки, хоча багато з її ідей уже застаріло й становить тільки історіографічний інтерес. Немає сумніву, що аналіз совєтської історіографічної спадщини, зокрема її актуальности у вивченні колабораціонізму росіян і неросійських народів із Німеччиною під час Другої світової війни, довкола чого намагається разпочати дискусію автор листа до «Критики», справді потрібний. Але продуктивним він буде, якщо сприймати совєтську історіографію в категоріях націоналізму, лояльности й ідентичности. Якщо ж керуватися тим, що вона – «наше всё», будь-яка дискусія втратить сенс.

Максим Кирчанів

Автори
Теґи: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі