Лист Мілошеві про поезію, неприсутність і прощання з Европою

Грудень 2011
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
77 переглядів

Надходить мить, і це врешті стається. Ідея, яка зігрівала тебе так довго, робиться порожньою та холодною.

Картинкою в коміксі. Відпрацьованим матеріялом. Забавкою для дурня.

За Европу – кричали ми наприкінці вісімдесятих, прориваючися крізь кордони і оточення, крізь колючий дріт, на той бік реальности.

Там, за дротом, було все, чим ми дорожили: празькі краєвиди Кафки, ірландські вежі Джойса та Єйтса, ніколи не бачені узбережжя Сени, по яких ходили милі привиди з книжок Кортасара. Там чомусь були Чжуан-цзи з Патанджалі та Лі Бо із Селінджером, хоча вони, за географічною логікою, мусили вести нас в інших напрямках.

Але ми розуміли, що справа була не в географії.

Европою ми називали тоді метафізичний ландшафт, у якому зростали наші душі. І проривалися ми через оточення до самих себе.

Ми вигадували самих себе як утопію, і в пошуках свого імені натрапляли на це слово: Европа.

За Европу – кричали ми наприкінці дев’яностих, чинячи опір диктатурі, переміщенню в Евразію, але так само і новим кордонам, які відокремлювали нас від наших братів і сестер: із Вільна та Білостока, Дауґавпілса і Любліна.

Европа ставала несподівано і підозріло реальною.

Колись ми читали Кундеру і разом із героями його есеїв були ладні віддати за неї своє життя.

Тепер усе інакше.

Ми перечитуємо Дебора та Жижка і скептично споглядаємо танці периферійного капіталізму.

Ми стали частиною спектаклю, остаточно зійшлися зі світом, зайняли своє місце на одній зі сторінок світового коміксу. Навіть тепер багато хто кричить За Европу. Це переважно копірайтери, які вигадують і продають гасла. Не так істотно кому – новому гіпермаркетові чи новому рухові за демократію.

Европа стала брендом, милим і респектабельним.

Вона поширилася й розгорнулася; у цій книжці вже чимало малюнків.

На них не конче Кафка і Джойс. Здебільшого музеї та торговельні центри. У Вільні один із найстаріших і найкрасивіших так і називається: «Европа».

У таку «Европу» пускають усіх. Можна без кінця-краю ходити її чистими, красивими ґалереями, розглядаючи маркетизоване розмаїття західної цивілізації на її пізній стадії розвитку. В цьому є своєрідна радість і особливий, майже буддистський спокій. У жодному іншому місці так добре не розумієш, що сансара і нірвана зійшлися – під дахами нашої доброї, мирної, толерантної і справді спільної батьківщини.

Не відразу й не всі здогадалися, що це кітч. Що там нема ні смерти, ні страждання, ні пам’яті. А значить, нема й життя. Що є тільки картинка в коміксі, на яку, ніби метелики на вогонь, злітаються спраглі душі з усього світу. Або навпаки, стомлені й зневірені.

Хоча ні. Смерть і страждання всетаки є, але вони добре сховані, видалені й знешкоджені. Вони зачаїлися в передмістях, у таборах утікачів, у сквотах і дешевих притулках. У них неевропейське обличчя.

Моя домашня, хатня смерть лежить на самім краю цієї картинки, коло містечка Хорощ під Білостоком. Там, у шпиталі німецького табору для військовополонених, наприкінці 1942 року, помирає мій дід Ригор.

Інформація про його смерть йшла довго. Дуже довго.

Встигла померти бабуся Єва, яка все життя не вірила в те, що він зник безвісти. Встиг померти Совєтський Союз, залишивши після себе велику дірку – у просторі й часі. Встигло померти багато ідей, сподівань, утопій. Поки 2009 року не надійшла копія таборової карти, де, крім різних анкетних даних, було вписано стисле verstorben 31.5.42.

Нам не потрібна ваша Европа, кажемо ми з матір’ю комусь, стоячи у черзі по візу.

У нас є наша.

***

Ми – це ті, хто ще намагається думати – тут і тепер, на окрайці світового коміксу.

Ми – ті, хто чинить опір.

Тут так само все змінилося. Писати, думати і чинити опір стає майже одним цілим.

Ми добре навчилися знаходити...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі