Лист із Бірмінгемської в’язниці

Березень 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
9
5198 переглядів

Я чув, що багато релігійних лідерів Півдня застерігали своїх парафіян дотримуватися рішення про десеґреґацію, тому що це закон, але мені хотілося би почути від білих священиків таке: «Дотримуйтеся цього припису, бо інтеґрація є морально правильною, а негри – ваші брати». У самому серці страшної несправедливости, від якої потерпають негри, я бачив, що білий клір зайняв позицію «моя хата з краю» та прорікав щиросердні дурниці та лицемірні банальності. У самому серці величної боротьби за визволення нашої нації від расової та економічної несправедливости я чув, як багато священиків кажуть: «Це все соціяльні питання, духовність тут ні до чого». І я також бачив багато церков, що присвятили себе якійсь позаземній релігії, що робить дивне, небіблійне розділення між тілом і душею, сакральним і мирським.

Я вздовж і поперек об’їздив Алабаму, Місисипі та всі інші південні штати. Задушливими літніми днями та прохолодними осінніми ранками дивився я на прекрасні церкви Півдня, на їхні височезні шпилі, що стриміли у небо. Мене вражали обриси величних будівель закладів релігійної освіти. Знову і знову я питав себе: «Що ж за люди тут правлять? Хто є їхнім Богом? Де були їхні голоси, коли з губ губернатора Бернета злітали слова відмови від федеральних законів? Де вони були, коли губернатор Велес голосно закликав до непокори та ненависти? Де були їхні голоси підтримки, коли виснажені й утомлені чорношкірі чоловіки й жінки наважилися піднятися з темного підземелля байдужости на осяйні пагорби творчого протесту?

Так, ці запитання все ще в мене на думці. У глибокому розчаруванні я оплакував слабкодухість церкви. Проте будьте певні, що мої сльози – сльози любові. Нема глибокого розчарування там, де нема великої любові. Так, я люблю церкву. Чи могло бути інакше? Моє становище досить унікальне – син, онук та правнук священиків. Так, я бачу церкву як тіло Христа. Але ж стривайте! Як же ми заплямували та пошматували це тіло нашою соціяльною нечистоплотністю та нашим страхом бути нонконформістами.

Був час, коли церква була дуже потужною – тоді, коли ранні християни раділи можливості страждати за те, у що вірили. У ті часи церква була не просто термометром, що вимірював ідеї та принципи суспільної думки; це був термостат, який трансформував суспільні звичаї. Коли ранні християни приходили до міста, можновладці непокоїлися та негайно намагалися звинуватити християн у тому, що вони «порушники спокою» та «приблудні аґітатори». Проте християни у відповідь на ці звинувачення наголошували, що «життя наше на небесах», закликаючи шанувати Бога понад людину. Малі числом, вони були великі духом. Вони були надто п’яні Богом, аби їх можна було так просто налякати. Своїми зусиллями та власним прикладом вони поклали край таким порокам тих давніх часів, як убивства дітей та ґладіяторські бої.

Тепер усе змінилося. Надто часто сучасна церква є слабкою, голосом непереконливим та нечутним. Надто часто вона є архизахисником статус кво. Зовсім не зважаючи на присутність церкви, владні структури се-редньостатистичної громади можуть бути спокійні: церква мовчки, а іноді й уголос, схвалює чинний порядок речей.

Але суд Господній чиниться понад церквою, як ніколи раніше. Якщо теперішня церква не повернеться до жертовного духу ранньої церкви, вона втратить свою автентичність, позбудеться прихильности мільйонів і буде списана в архів як нерелевантний клуб за інтересами, абсолютно безсенсов-ний у двадцятому столітті. Кожного дня я зустрічаю молодих людей, чиє розчарування церквою переросло у рішучу відразу.

Можливо, я знову ж таки був надто оптимістичним. Чи є організована релігія надто нерозривно прив’язана до статусу-кво, аби врятувати наш народ і світ? Може, мені варто звернути свою віру у внутрішню духовну церкву, церкву у церкві, справжню спільноту, надію світу. Але знову ж таки, я вдячний Богові, що деякі шляхетні душі з рядів організованої релігії розірвали пута, подолали параліч конформізму та приєдналися до нас як активні партнери у боротьбі за свободу. Вони полишили свої затишні спільноти та й ішли з нами вулицями Елбені у штаті Джорджія. Вони гасали трасами Півдня у виснажливих поїздках свободи. Так, вони пішли за грати з нами. Декого виключено з їхніх церков, вони втратили підтримку своїх єпископів і колег-священиків. Проте вони чинили з вірою, що краще терпіти поразку з праведниками, ніж тріюмфувати зі  злом. Їхнє свідчення було сіллю духовною, що вберегла істинне значення Євангелія у ці важкі часи. Вони проклали стежку надії над прірвою розчарування.

Я сподіваюся, церква загалом упорається із викликом цієї вирішальної години. Проте навіть якщо церква не прийде на допомогу справедливості, я не впадаю у відчай щодо майбутнього.

Я не відчуваю страху за підсумки нашої боротьби у Бірмінгемі, навіть якщо нині її мотиви тлумачаться хибно. Ми досягнемо мети свободи у Бірмінгемі і скрізь у краї, бо метою Америки є свобода. Хоча нас можуть кривдити й упосліджувати, наша доля пов’язана з долею Америки. Ми були тут до висадки батьків-пілігри-мів у Плімуті. Ми були тут до того, як перо Джеферсона викарбувало на сторінках історії величні слова Декларації незалежности. Понад двісті років наші предки працювали у цій країні задарма; вони збирали бавовну; вони споруджували маєтки для своїх панів, а самі потерпали від кричущої несправедливости і ганебних образ – і попри все завдяки своїй безмежній витривалості вони надалі процвітали і рушили вперед. Якщо нас не зупинили невимовні жорстокості рабства, то опір, із яким ми стикаємося сьогодні, марний поготів. Ми виборемо собі свободу, бо у відлунні наших вимог втілюється священна спадщина нашої країни і вічна воля Божа.

Перш аніж закінчити, я мушу вказати на один момент у вашій заяві, який глибоко мене збентежив. Ви тепло вітали поліцію Бірмінгема за наведення «порядку» та «запобігання насильству». Я сумніваюся, що ви аж так тепло привітали би сили поліції, якби бачили собак, зуби яких стискали плоть неозброєних мирних негрів. Я сумніваюся, що ви аж так тепло привітали би поліцейських, якби бачили огидне та нелюдське поводження з чорношкірими у міській в’язниці; якби були там та бачили, як вони б’ють старих чоловіків і молодих хлопців; якби ви були там і бачили, як вони двічі відмовлялися давати нам їжу, тому що ми хотіли молитися разом. Я не можу приєднатися до вашого захоплення поліцією Бірмінгема.

Справді, поліція виявила певний ступінь дисциплінованости стосовно демонстрантів. У цьому сенсі вони поводилися радше «ненасильницьки» на публіці. Проте з якою метою? Аби захистити злочинну систему сегрегації. Останні кілька років я постійно навчаю того, що ненасильство вимагає, аби наші засоби були так само чистими, як і цілі, яких ми прагнемо. Я намагався пояснити, що хибно застосовувати аморальні засоби задля досягнення моральних цілей. Але зараз я мушу ствердити, що не менш, коли не більш хибно застосовувати моральні засоби для досягнення аморальних цілей. Можливо, пан Конор та його поліціянти були достатньо миролюбні на людях, як і шеф поліції Причет в Елбені у Джорджії, проте вони використали моральні засоби ненасильництва задля досягнення аморальних цілей расової дискримінації. «Остання спокуса – найбільша зрада: робити добрі справи з поганими намірами», – писав Томас Стернз Еліот.

Я бажаю, щоби ви вшанували учасників окупаційних страйків і демонстрацій у Бірмінгемі за їхню високу сміливість, готовність страждати і дивовижну дисципліну попри безупинні провокації. Настане день, і Південь визнає своїх справжніх героїв. То будуть Джеймси Мередити, чия благородна відданість власній меті та стражденна самотність, подібна до самотности перших поселенців, дадуть їм змогу протистояти презирливим і ворожим зграям. То будуть літні, забиті й зневірені чорні жінки, символом яких стала 72-річна бабуся з Монтгомері, штат Алабама, яка підвелася з почуттям гідности і разом зі своїми братами вирішила не їздити сегрегованими автобусами, і яка з невимовною глибиною відповіла одному з тих, кого цікавило, чи не втомилася вона: «Мої ноги втомилися, але моя душа відпочиває». То будуть старшокласники і студенти коледжів, молоді проповідники і натхненники своїх батьків, які сміливо і мирно обсідали шинкваси й охоче йшли до в’язниць заради сумління. Колись Південь дізнається, що ці знедолені діти Божі, сідаючи за шинкваси, насправді боролися за найкраще в Американській мрії і за найсвятіші цінності у нашій юдеохристиянській спадщині, а отже, повертали нашу країну до великих джерел демократії, відкритих Батьками-засновниками у положеннях Конституції та Декларації незалежности.

Я ще ніколи не писав таких довгих листів. Боюсь, він забрав забагато вашого дорогоцінного часу. Запевняю вас, він був би значно коротший, якби я писав його за зручним столом, але що можна зробити, сидячи у тісній в’язничній камері, як не писати довгі листи, поринати у довгі думки, посилати у небо довгі молитви?

Якщо я висловив у цьому листі щось, що перебільшує істину і свідчить про безпідставну нетерплячку, прошу мені дарувати. Якщо я висловив щось, що принижує істину і вказує на наявність у мене терпіння, яке дозволяє мені погодитися на що-небудь менше, ніж братерство, я благаю Господа пробачити мені.

Сподіваюся, що цей лист ви прочитаєте у міцній вірі. Сподіваюся також, що обставини незабаром дозволять мені зустрітися з кожним із вас, і не як прибічникові расової інтеграції чи провідникові руху за громадянські права, а як братові-священику і братові-християнину. Сподіваймося всі разом, що чорні хмари расової упереджености відлетять назавжди і глибока імла непорозуміння зникне з наших просякнутих острахом громад, і в не надто далекому майбутті осяйні зорі любові та братерства зійдуть на нашу велику країну в усій її блискучій красі.

Сторінки4

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі