Лист із Бірмінгемської в’язниці

Березень 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
9
5409 переглядів

Ви кажете, що наша діяльність у Бірмінгемі є екстремізмом. Попервах мене неабияк засмутило, що колеґи-священики вважають мої ненасильницькі зусилля екстремістськими. Я почав думати про той факт, що стою між двох опозиційних сил у чорній громаді. Одна походить із байдужости, притаманної почасти тим чорношкірим, яких безліч років пригнічення настільки позбавили власної гідности і почуття самости, що вони призвичаїлися до сегрегації; а почасти тим небагатьом чорношкірим у середньому класі, яких ступінь академічної та економічної безпеки і те, що вони якоюсь мірою виграли від сегрегації, зробили нечутливими до проблем мас. Інша сила, сповнена гіркоти і ненависти, підійшла небезпечно близько до схвалення насильства. Про це говорять у різноманітних націоналістичних групах чорношкірих, що виникають у країні тут і там, найвідомішою з  них є мусульманський рух Елайджі Мухамеда. Підживлюваний фрустрацією чорношкірих щодо невпинної расової дискримінації, цей рух складається з людей, які втратили віру в Америку, які рішуче відкидають християнство та дійшли висновку, що біла людина – невиправний «диявол».
Я намагався стати між двох цих сил, кажучи, що нам не слід улягати ані «якось воно буде» байдужих, ані ненависти та відчаю чорношкірих націоналістів. Є кращий шлях любові та ненасильницького протесту. Я вдячний Богові, що через вплив негритянської церкви шлях ненасильництва став невилучною часткою нашої боротьби.

Якби не виникло цієї філософії, на цей час, я певен, на багатьох вулицях на Півдні текла би кров. Ба більше, я певен, що коли наші білі брати відкинуть тих із нас, хто вдається до ненасильницьких прямих дій, як «пащекувату наволоч» і «приблудних аґі-таторів» та відмовляться підтримати наші ненасильницькі зусилля, мільйони чорношкірих шукатимуть утіхи та безпеки в ідеології чорного націоналізму – поворот, який неминуче призведе до страхітливого расистського кошмару.

Гноблені не можуть залишатися гнобленими вічно. Прагнення свободи, зрештою, озветься, і саме це сталося з американським негром. Щось усередині нагадувало йому про природне право свободи, а щось назовні нагадувало, що її можна досягти. Свідомо чи несвідомо, але він пройнявся духом часу і разом із чорними африканськими братами, брунатними і жовтими братами з Азії, Південної Америки і Карибських островів американський чорношкірий поспішає на обіцяну землю расової справедливости. Якщо визнати цей поштовх снаги, що охопив негритянську громаду, треба зрозуміти і те, чому сталися публічні демонстрації. Негр мав чимало прихованих образ і поневірянь, тому він мусив скинути їх. Так дозвольте йому марші, дозвольте йому прощі до міської управи, дозвольте йому мандрівки свободи – і спробуйте зрозуміти, чому він мусить це робити. Якщо його пригнічені пристрасті не вивільнити ненасильницьким шляхом, вони виллються в насильство; це не погроза, а історичний факт. Тому я не кажу своїм братам: «Облиште свої тривоги!». Я радше намагаюся сказати, що цю природну і здорову тривогу можна спрямувати у творчий вихід прямої ненасильницької дії. І саме такий підхід оголошують екстремістським.

Хоча спочатку мене розчарувало сприйняття мене як екстреміста, я обмірковував справу далі і, зрештою, навіть дістав певну втіху від цього тавра. Хіба Ісус не був екстремістом любові: «Любіть ворогів ваших, благословіть тих, які вас проклинають, чиніть добро тим, які ненавидять вас, і моліться за тих, хто вас зневажають і переслідують». Хіба Амос не був екстремістом справедливости: «Нехай тече, неначе вода, справедливість, – і    правда, як ріка потужна». Хіба Павло не був екстремістом християнської проповіді: «Я ношу на моїм тілі рани Ісуса». Хіба не був екстремістом Мартин Лютер: «На тому стою, і не можу інакше, і допоможе мені Бог». І Джон Беньян: «Я краще залишуся у в’язниці до скону, ніж перетворю своє сумління на крамницю». Та Абрагам Лінколн: «Наша держава не виживе напіввільною і напіврабською». І Томас Джеферсон: «Ми вважаємо за самоочевидне, що всіх людей створено рівними...». Тому питання полягає не в тому, чи будемо ми екстремістами, а в тому, якими саме екстремістами. Чи будемо екстремістами любові або екстремістами ненависти? Чи будемо екстремістами збереження несправедливости або екстремістами поширення справедливости? Під час драми на Голготі було розіп’ято трьох людей. Ми не повинні забувати, що всіх трьох розіп’яли за той самий злочин – злочин екстремізму. Двійко було екстремістами аморальности, і тому вони впали нижче свого оточення. Третій, Ісус Христос, був екстремістом любові, істини й добра, і тому піднісся над своїм оточенням. Мабуть, Південь, наша країна і цілий світ дуже потребують творчих екстремістів.

Я сподівався, що помірковані білі зрозуміють цю потребу. Я був надто оптимістичним; можливо, я очікував забагато. Припускаю, мені слід було усвідомити, що небагато з представників гнобительської раси може зрозуміти глибокий стогін і пристрасне бажання гнобленої раси, а ще менше спроможні побачити, що несправедливість слід винищувати потужними, невпинними та рішучими діями. Я, втім, вдячний, що деякі з наших білих братів на Півдні збагнули значення соціяльної революції та присвятили їй себе. Їх усе ще небагато кількісно, проте вони великі якістю. Деякі, як от Ралф Маꥳл, Ліліан Сміт, Гері Ґолден, Джеймс МакБрайд Дебс, Ен Брейден та Сара Петон Бойл, написали про нашу боротьбу переконливо й пророчо. Інші йшли поруч із нами безіменними вулицями Півдня. Вони конали в огидних брудних в’язницях, страждали від побоїв та свавілля поліції, яка вбачала в них «брудних негролюбів». На відміну від багатьох поміркованих братів та сестер, вони визнали невідкладність моменту та відчули потребу потужної протиотрути до зарази сеґреґації – діями.

Дозвольте мені сказати про інші мої великі розчарування. Мене глибоко розчарувала біла церква та її очільники. Звичайно, є кілька видатних винятків. Я свідомий факту, що кожен із вас зайняв певну значну позицію з цього питання. Я вітаю вас, преподобний Стелінґз, за вашу християнську поставу минулої неділі, за прихисток чорношкірих на вашій службі. Я вітаю католицьких лідерів цього штату та інтеґрацію Коледжу Спринґ Гіл кілька років тому.

Але попри ці видатні винятки, мушу бути чесним і повернутися до того, що розчарований церквою. Я не кажу це як один із тих критиків-неґативістів, які завжди знайдуть щось погане у церкві. Я кажу це як служитель Євангелії, який любить церкву, який живиться її плодами, якого підтримують її духовні настанови і який залишається їй вірним, поки живе на цій землі.

Коли кілька років тому я раптом опинився на чолі автобусного протесту у Монтґомері, штат Алабама, я відчував, що нас підтримає біла церква. Я відчував, що білі її служителі, священики та равини Півдня, будуть посеред наших найсильніших союзників. Натомість дехто був рішучим опонентом, відмовляючись розуміти рух за свободу та роблячи наклеп на його лідерів; надто багато хто з решти були радше обережними, ніж сміливими, та зберігали мовчання за звуконепроникним спокоєм вітражних вікон.

Сторінки4

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі