Лист: Інтимність магнетизму

Червень 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
959 переглядів

Відповідь Вадима Менжуліна (як на мене, одного з найцікавіших сучасних українських філософів) «Машинерія магнетизму» («Критика», 2012, ч. 5) на мою статтю «Месмер і Фройд, або Медицина, що стає філософією» («Критика», ч. 4), торкається двох важливих тем. По-перше, теми машини, зокрема «людини-машини», та надмірного й небезпечного спокушання цим образом у сучасній культурі. По-друге, теми «магнетизму» в публічній сфері, зокрема в міжнародних та геополітичних питаннях.

Почну з тези про «людину-машину». Тут Менжулін постає антиподом французького філософа XVIII століття Ляметрі, автора знаменитого трактату «Людина-машина». Для самого Менжуліна «людина – не машина, а недостача машинности, гостре відчуття її дефіциту». І хоча за своєю суттю вона є саме браком машинности, конфліктом машин усередині себе, недосконалою машиною, людина нинішньої епохи мріє про рай Ляметрі, про досконалу автоматизованість життя, про життя за прогнозом та передбаченням.

Сучасна людина воліє повністю контрольованого, відтворюваного, прозорого, автоматизованого, передбачуваного і придатного до постійного вдосконалення тіла, повністю контрольованих, відтворюваних, прозорих, автоматизованих, передбачуваних і придатних до постійного вдосконалювання соціяльних, економічних, політичних, естетичних, етичних, психологічних, коґнітивних і будь-яких інших процесів, тобто радше вже не процесів, а процедур.

Думаю, у цій тезі Менжулін розвиває давню ніцшеанську думку про те, що людина є недосконалою твариною, «недотвариною». Ніцше здійснив парадоксальний подвійний хід: він зробив міцну ін’єкцію біологізму та віталізму в традиційну філософську арґументацію, але водночас піддав її сумніву, зробив непомітний крок назад, вийшов крізь чорний хід: людина належить світові біосу, біології, тваринности, але водночас і не належить, бо є недостатньо добрим біосом, недостатньо доброю твариною. Менжулін робить крок далі: в епоху сучасного механіцизму людина мріє відчути себе частиною світу, який сама і створила, частиною свого творіння, прагнучи «спуститися в світ машин» так само, як колись боги спускалися в світ її самої. Але для Менжуліна це ілюзія, примара, сумнівна і жорстока: людина залишиться собою тільки тоді, коли цінуватиме в собі те, що на машину не схоже, що є непрогнозованим, неочікуваним, несподіваним.

Із цією тезою я цілком погоджуюся, але хочу розвинути її далі. Бо людина, як на мене, не є тільки «недомашиною»; вона також є «надмашиною». Ляметрі відчув головний нерв проґресу: людина віддаляється від тварини тільки тією мірою, якою оточує себе машинами, пристроями, механізмами, якою сама стає машиною. Але парадокс полягає в тому, що саме машинізація людського життя вивільнює в ній немашинне. Тут присутній рух у двох протилежних напрямах: що більше машинізується людське життя, що більше людина наслідує власні автоматизовані винаходи, то більше в ній посилюється прагнення виборювати для себе територію, максимально несхожу на машини. Людина може відчути найбільше свободи себе «недомашиною» лише тоді, коли вона оточена машинами, коли сама великою мірою є машиною, коли простір прогнозованости й передбачуваности навколо достатній, аби залишити в своєму житті кілька маленьких острівців неавтоматичности.

Тому діягноз Менжуліна щодо сучасного світу хоч і є дуже точним (мрія сучасної людини про контроль, відтворюваність, прозорість, автоматизм тощо), але неповним. На мою думку, що більше сучасна людина мріє про досконалу машину, то більше вона мріє про призупинення машинности, про територію, вільну від машинности й передбачуваности, про «людське, надто людське».

Ця ремарка має стосунок і до головного геополітичного арґументу Менжуліна: тезою про те, що ми надто «замагнетизовані» західним світом:

… впродовж...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі