Лист до редакції «Критики»

Вересень 2001
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
62 переглядів

Я з величезним зацікавленням прочитала статтю Григорія Грабовича «Слідами національних містифікацій» в цьогорічному шостому числі «Критики». Сказати, що тема і її трактування дуже серйозні – це нічого не сказати. Дуже влучний заголовок, і характерна в ньому заміна стійкого словосполучення «літературна містифікація» на «національна містифікація». Це й справді, своєрідне слідство, дослідження шляхів, якими в національну свідомість просуваються містифікації. Надзвичайно цікаво було простежити, наскільки схожими були ці шляхи у різних націй, і як різні нації (чи швидше їхні інтелектуальні еліти) ставилися до цієї проблеми протягом останніх двох століть. Від великого, надривного бажання показати, що «й ми люди» (мається на увазі «історична нація» в Геґелевому розумінні) до сповненого скепсису переконання, що мати свій епос іще не означає бути визнаним. У цьому найважливішим для мене є бажання або небажання шукати (визнати) істину. Готовність не тільки сказати: «але істина дорожча», а головне – діяти згідно з цим основним принципом. Чи хтось, хто вважає себе інтелектуалом, може чинити інакше? Звісно, це риторичне запитання, бо навколишня дійсність постійно показує, що етика на словах – це одне, а у вчинках – цілком інше. Інтелектуали від цієї хвороби духа страждають не менше, ніж саме суспільство; здається, процес хвороби починається саме від них. Мені однак не йдеться про моралізування, а про те, що життєво важливо відрізняти фальш від правди, брехню від істини. Система, побудована на брехні, робить людину нездатною відрізняти добро від зла; нездатною чинити опір злу.

А тепер до конкретики. Мене як викладача особливо хвилює питання освітнього стандарту. Два роки тому Вища атестаційна комісія у Польщі дала мені на рецензування освітній стандарт з української мови та літератури у середніх школах (9–12 клас) у Польщі. Програма сповнена була вад, і то системних, які можна означити як модель освіти й національного виховання XIX століття. Я про це відверто написала у своїй рецензії. Але syllabus надруковано без будь-яких змін, попри мій протест. Чому про це пишу при цій нагоді? Бо програма вміщувала «Велесову книгу», що було для мене неприпустимим зловживанням, наслідки якого годі оцінити. Припускаю, що в середній школі вчаться люди, здатні робити самостійні оцінки. Декому – менш самостійному – може, вдасться нав’язати думку, що «українці найдавніша в нашому ареалі нація». Однак людина, яка мислить за зразком «якщо факти суперечать теорії, то тим гірше для фактів», мене чомусь не дуже хвилює. Гірше боюся наслідків для тих молодих людей, які – не сміючи заперечити нав’язаній думці – при першій нагоді, коли зможуть самостійно вирішувати, вирішать свою національну проблему. І не на користь українства. До цього додаються ще моральні проблеми: урок про «Велесову книгу» по суті – урок цинізму.

Поява «Велесової книги» у програмі для українських шкіл у Польщі нітрохи не дивує: вона ж є у програмі шкіл в Україні, і це не вигадка поодинокого «божевільного педагога», а річ, затверджена Міністерством освіти України. А на цій основі – і в Польщі. Врешті-решт, потрібно спиратися на стандарти й авторитети, а в цьому випадку – на «авторитетне» рішення українського міністерства.

Грабовичева стаття вповні показує механізм містифікації. Чого вона не показує? Механізму улягання містифікації. Вважаю за потрібне поставити запитання: як це сталося, що Міністерство освіти України ввело у шкільну програму ці пам’ятки невігластва? Варто поставити й конкретно, не інституційно, а іменно адресоване запитання: як Юрій Ковалів, Михайло Наєнко, Віталій Дончик, Анатолій Погрібний могли під програмою «Історія української літератури. Навчальна програма нормативної дисципліни для вищих закладів освіти» поставити свої прізвища? Яких норм вони вчать? І які норми це дозволяють? Є стара приповідка: папір усе витримає. Хай. Поки це справа чиєїсь приватної (підкреслюю) idée fixe. Але не навчальної програми, не порочної системи виховання. Панове, де Ваша відповідальність за слово? Де совість? Де наукова сумлінність? Де, врешті, здоровий глузд, якщо апелювати не до інтелектуалів, а до дядьків?!

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі