Лист до редакції «Критики»

Червень 2003
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
120 переглядів

Шановна Редакціє!

Почну з менш важливого: змушений продовжити «дискусію», що її розпочав колеґа Ярослав Грицак у «Критиці». Прочитавши його відповідь на мій «ображений і образливий» лист до редакції «Критики», я зрозумів, що мені слід було промовчати, бо Ярослав Йосипович абсолютно не сприймає щонайменшої незгоди із собою і почувається ображеним, якщо хтось цю незгоду висловлює – можливо, тому дозволяє собі практикувати досить сумнівні полемічні засоби.

Я залишаю на розсуд читачів резолютивні вислови Я. Й. про мою статтю: «не згідні з правдою», «наївні твердження», «зверхньо відмахнутися», «почуття недоситу і несмаку», «плоскі жарти», «наївні кпини» тощо. Я лише дивуюся короткозорості польських колеґ, які надрукували все це у шанованому науковому часописі. Я також поцінував інтеліґентність натяків професора Грицака на мою інтелектуальну обмеженість і незнання мов (на жаль, крім російської та англійської, я читаю лише польською, чеською і французькою).

Не буду коментувати вперте небажання Я. Й. уважніше і спокійніше прочитати мою статтю і хоча б на мить позбутися явної упереджености, та його не менш уперте й монотонне повторення попередніх власних резолюцій. Це справа його інтелектуальної культури.

Виглядає так, що професор Грицак дістався на таку височінь фахового розвитку, з якої «менш розвинені» чи «менш просунуті» українські колеґи, які не прочитали так багато книжок, як він, виглядають надто дрібненькими (згадується один літературний персонаж «в жильотке», який уявляв себе на лаврській дзвіниці, з якої люди виглядали йому «як щури»). Мабуть тому він не вважає за потрібне вести дискусії у межах фахової витриманости і вдається до специфічного способу «дискусії»: створює образ непривабливого суб’єкта, на тлі якого відбувається гучна презентація власної освічености й мудрости.

Не вдаватимуся до подальших «маніпуляцій» – бо, трактуючи мої малокультурні писання саме в такий спосіб, Я. Й. захоче знову продекламувати «наш ответ Керзону», розмахуючи для переконливости отим побутовим предметом, який він так уподобав для інтелектуальних дискусій. Мені завжди здавалося, що дискусія – це можливість почути іншу думку, а не спосіб будь-що довести свою правоту й недосконалість опонента. Можливо, я помилявся.

Я зичу Ярославові Йосиповичеві подальших творчих успіхів і нових висот у нелегкій справі руху вперед по-справжньому і викриттях тих, хто цей рух імітує.

Тепер про важливіше. «Звуження дослідницької перспективи» – це той дослідницький метод, без якого просто неможлива наука. Будь-яке конкретне історичне (а тим більше історіографічне) дослідження обов’язково матиме елементи редукціонізму, зумовленого чи то межами предметної области, чи то певною методологією. Якщо я ставлю собі завдання окреслити основні тенденції наукового дослідження історії української інтеліґенції, я мушу обмежитися саме цим предметом.

Якщо впродовж XIX–XX століть переважна частина української національної інтеліґенції головною своєю місією вважала реалізацію «національного проєкту» в різних його варіянтах, я не маю можливости розповісти про щось інше, хоч би як мені хотілося зреконструювати наміри та бажання інтелектуалів в іншому ключі. І якщо доступні мені факти – від архівних джерел до наукових публікацій – свідчать про те, що імперська влада ніколи не була зацікавлена у появі саме національної інтеліґенції (поява такої інтеліґенції – це національний проєкт і смерть наднаціональних імперій), – я не зможу стверджувати чогось іншого. І якщо в міжвоєнній Східній Галичині український національний проєкт залишився нездійсненим, я не вважатиму, що роль і завдання інтеліґенції кардинально змінилися. Зрештою – якщо доступне мені поле української історіографії української інтеліґенції заповнене здебільшого працями про радянську інтеліґенцію і здебільшого про «східноукраїнську» – я не вийду за ці межі й принципово не буду «притягувати за вуха» теми, що не стосуються предмета, хоч би якими вони були привабливими.

Коли йдеться про інтеліґенцію як предмет дослідницького інтересу, Я. Й., на мій погляд, припускається термінологічної чи методологічної помилки: він змішує інтеліґенцію як соціяльну верству та інтеліґенцію-феномен, тобто те, що власне створило семантичне значення терміна інтеліґенція. Очевидно, що ці два значення так чи інакше збігаються і перетинаються, так само як вони перетинаються і збігаються в реальному житті. Однак на аналітичному рівні їх треба розрізняти, чого, як мені здається, не робить Ярослав Грицак. У найширшому значенні інтеліґенція як соціяльна верства (саме так її й трактувала радянська соціологія) – це представники певних професій, пов’язаних передусім з розумовою діяльністю. Ярослав Грицак, на мій погляд, трактує інтеліґенцію саме в рамках цієї «звуженої перспективи». Найвиразніша атрибутивна характеристика «інтеліґенції-феномена» – це її суспільна позиція. Інтеліґенція в цьому значенні – це суспільний фермент, який постійно провокує та продукує стан незадоволення, постійно явно чи приховано перебуває у незгоді з офіційно визначеною лінією (політичною, економічною тощо), це «вічний революціонер», відкритий чи прихований дисидент, нонконформіст. Очевидно, що як на персональному, так і на соціологічному рівні межі «інтеліґенції-верстви» та «інтеліґенції-феномена» не можуть бути чіткими. «Інтеліґенція-верства» продукує «інтеліґенцію-феномен». Я не побоюся можливих звинувачень у соціяльному детермінізмі, але мені здається, що сам характер інтелектуальної праці визначає появу «інтеліґенції-феномена». Це стосується не лише України, а й будь-якої країни чи нації, де інтелектуалам/інтеліґенції одноосібно доводиться заступати собою те, що називають «громадянським суспільством», і, власне, бути цим «громадянським суспільством».

В українському варіянті до цих характеристик додається те, що можна назвати у вужчому сенсі «місіонерством», у ширшому – месіянством. Українська «інтеліґенція-феномен» – це певний тип місіонерства і месіянства – культурницького та політичного. Воно – і перевага, і прокляття національної інтеліґенції. Воно виникає на тлі неграмотности, соціяльної упосліджености й культурної нерівноправности більшости тієї етнічної групи (чи груп), яка стає об’єктом місіонерства, та суб’єктом, від імені котрого промовляють нові месії. Це місіонерство залишається функціональною характеристикою української інтеліґенції впродовж усього XX століття – передусім через те, що інтеліґенція повертається саме до реалізації національного проєкту декілька разів. Воно перетворюється на надмірний, непосильний тягар, бо інтеліґенції за умов низької диференційованости соціяльної структури власне українського суспільства доводиться перебирати на себе функції, які вона не здатна та й не повинна виконувати.

Я цілком згодний із тим, що історію української інтеліґенції й українського націоналізму треба писати не лише з погляду внутрішніх процесів і тенденцій, а й на ширшому тлі – зіставляючи її з тими процесами, які відбувалися у сусідів, простежуючи переплетіння і взаємовпливи, подібність логіки подій і розбіжності, відстежуючи спонтанні реакції і те, що колись називали «закономірностями». Готовий підписатися під твердженням про те, що треба виходити за межі суто українознавчих тем. Мене лише дивує, чому Ярослав Грицак ломиться у відкриті двері й з таким гарячковим патосом годує фахову авдиторію, яка все ж таки іноді читає книжки, ідеями, які вже прокоментовано не лише у спеціяльних, а й у синтетичних працях – від Пайпса до Шпорлюка, від Кравченка до Капелера?

Я не претендую на ориґінальність цих своїх фраґментарних зауважень, які наведено у зв’язку з цілком конкретною ситуацією не надто інтелектуальної контроверзії – про це говорили та писали й інші дослідники, і я сам. Зрештою, як сказано в одній гарній книжці, «немає нічого нового під сонцем». Безумовно, проблеми історії інтеліґенції та інтелектуалів є цікавими та інтелектуально привабливими і справді потребують досліджень і дослідників. Я не стану накреслювати для них спрямування цих досліджень – певен, що кожен знайде свій підхід і власне розуміння – без вказівок перейнятих ентузіязмом неофітів теми. І тим більше – без кочерги.

З пошаною,

Георгій Касьянов, історик

Від редакції: професор Грицак не відповідатиме на цей лист, з огляду на те, що полеміка дедалі більше набирає особистого характеру і відтак утрачає сенс.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі