Лист до «Критики». Вилучення з географії

Грудень 2008
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
83 переглядів

У «Національному атласі України» (загальну анотацію на нього у «Критиці» див. у цьогорічному ч. 7–8, с. 30. – Ред.) мою увагу привернули дві карти в блоці «Історія», обидві авторства відомого фахівця з історії української культури доби барока Олени Миколаївни Дзюби: «Культура у XVI – 1-й половині XVII ст.» [с. 67] і «Культура у 2-й половині XVII–XVIII ст.» [с. 73]. Вони однотипні: показано навчальні заклади, осередки книгописання та музичної культури, друкарні, пам’ятки архітектури, центри художніх промислів... – і тільки на території, яку у відповідну епоху населяли етнічні українці (за одним винятком, про який трохи далі). Переважною частиною цих земель у середині XVII століття володіла Річ Посполита, рештою – Московське царство, Молдавське і Трансильванське князівства, а також австрійські Габсбурґи. А от територія, яка належала Кримському ханатові й Османській імперії (і до ареалу розселення українців не входила), залишилася майже порожньою («майже», бо на карті на с. 67 у місті Кафі позначено пам’ятку архітектури – церкву невідомої конфесії). Так що карта каже, що тут «культурних об’єктів» не було. Але ж насправді в Криму і в містах на північно-західному узбережжі Чорного моря (Очаків, Акерман) споруджували мечеті, медресе, палаци, караван-сараї та фортеці, відкривали навчальні заклади, друкарні та ювелірні майстерні, писали літописи та поеми… (Принагідно: перший вищий навчальний заклад на території Східної Европи не Києво-Могилянська академія, а медресе у місті Криму / Солхаті, засноване в XIV столітті). Якби карти «Національного атласу України» показували культуру українців (у таких-от століттях), вибраний підхід був би зрозумілий. Але ж вони показують культуру України й присвячені території, обмеженій сучасними державними кордонами України. І цей підхід витримують не тільки на картах природи чи економіки, а й на більшості карт історичного блоку.

«Чому ж Ви не показали культурні об’єкти в Криму?» – запитав я в Олени Миколаївни, з якою знайомий особисто. «Тому, що там не жили українці», – була відповідь. «Але ж це історія України, а не українців як етносу. І, до речі, на території Речі Посполитої Ви показали об’єкти, які є, так би мовити, польськими, а не українськими; а це вже відхід від етнічного принципу». – «Але ці об’єкти, наприклад, єзуїтські колеґіюми, відігравали значну роль у культурному житті українців. А степи і Крим у той час не називалися Україною». – «Проте Ви показали і Замойську академію, яка розташована поза українською етнічною територією». – «А там вчилося багато українців». Добре, але ж показано і вірменські та єврейські друкарні, костели і синагоги! Тут я спробував викласти ідеї зі статтей Омеляна Пріцака «Що таке історія України?» («Слово і час», 1991, №1, с. 53–60) та Олександра Галенка «Три України, два Крима і одна історія – всесвітня» (http://ukrlife.org/main/uacrim/conf_3Ua.htm) з переконливими (як на мене) доказами на користь того, що коли ми прагнемо консолідації українського суспільства і творення української політичної нації, то історію України треба вивчати в межах сучасних державних кордонів, і при цьому однаково уважно вивчати історію всіх народів і держав, які існували на території, окресленій сучасними державними кордонами. Та переконати мою співрозмовницю мені не вдалося.

Приклад двох карт із Національного атласу демонструє, що, на жаль, чимало українських науковців-гуманітарів стоять на позиції етнокультурного ексклюзивізму. А це аж ніяк не сприяє консолідації українського суспільства і творенню української політичної нації.

А ще ці дві карти (разом з іншими) демонструють іще одну недугу: брак формальної логіки та системности (але це вже інша тема).

Відомо, що вивчення історії будь-якої країни потребує визначення просторових рамок, і тут можливі три підходи: територіяльний (у межах сучасних державних кордонів), державницький (в історичних межах «своєї» держави) та...

Про автора
Категорiї: 

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі