Лист до «Критики»: Чи повернувся Віктор Нєкрасов до Києва?

Березень 2006
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
106 переглядів

Є критика і критика. Надто, коли про це промовляє навіть назва часопису. В минулорічному 11-му числі надруковано невеличку нотатку Миколи Скиби про книжку «Віктор Нєкрасов: Повернення в Дім Турбіних» – каталог виставки, присвяченої відомому, але напівзабутому в рідному місті письменникові, яка триває в музеї Булґакова. У цій нотатці є випади проти мене як автора передмови до каталогу і проти організаторки виставки й авторки-упорядниці каталогу Тетяни Рогозовської, хоча на ім’я її чомусь узагалі не названо. Якщо вже критикувати всерйоз, то треба, як мені видається, діяти відверто: з іменами і з відкритим заборолом. Ми зовсім не проти критики, але вона мусить бути принаймні конструктивною та по змозі коректною. Звичайно, не все нам вдалося, і буклет, безперечно, має вади, про які нам самим добре відомо і які можуть дратувати читачів, зокрема й рецензента, тим паче, якщо він устав не з тієї ноги. Пан Скиба відзначив у моїй статті лише якусь «цинічну трансформацію» речей і звинуватив мене, а також безіменних організаторів виставки у «нецікавих бездарних підходах» до розв’язання завдання проєкту. Що спричинило такі твердження і чому помазок для гоління й осколок снаряда, які випадково збереглися від Сталінградської битви (до речі, такий самий осколок є в експозиції київського Музею історії Великої вітчизняної війни), не можуть через багато років стати реліквіями, мені годі збагнути. Дивно, що рецензент цілком іґнорує засадничо важливі позитивні аспекти нашого проєкту – адже це перша присвячена Нєкрасову виставка в його рідному місті, ще й відкрита напередодні Помаранчевої революції, 20 листопада 2004 року (письменник в одній зі своїх книжок передбачив незалежність України ще тоді, коли про це майже ніхто й мріяти не міг). Можна було оцінити й цікаву працю художника виставки Бадрі Ґубіанурі. Зібрану буквально «з нічого» цікаву «нєкрасовську» експозицію (скажу entre nous: виставку і каталог організатори створювали фактично власним коштом) у пресі назвали найкращою виставкою року. Повторюю, ми відкриті для критики, але претензії та зауваження слід арґументувати. Навряд чи варто з’ясовувати причини роздратування рецензента, залишаю всі ці претензії на його сумлінні.

Мене хвилює інше. Вже вийшло сто чисел «Критики», але статті про Нєкрасова, наскільки я знаю, не було в жодному з них. Київського письменника забув не тільки Ваш журнал, його взагалі в Києві забули… Українські можновладці, Спілка письменників та Спілка кінематографістів заборгували Нєкрасову – але не вибачилися і не покаялися. А він цього дуже чекав і сподівався.

Нєкрасов був не тільки письменником зі світовим іменем, він був також активним учасником російського та українського дисидентського руху. Під впливом Івана Дзюби він зацікавився українським національним питанням і, зі слів Дзюби, «коли почав розвиватися український “самвидав”, жоден із його документів не пройшов повз Віктора Нєкрасова». Письменника обурювали переслідування й арешти молодої української інтеліґенції, він підписав відомий «лист 139» діячів науки і мистецтва України з приводу нових арештів і тривожних симптомів реставрації сталінізму, підписав разом із Дзюбою, Євгеном Сверстюком, Михайлиною Коцюбинською та Ліною Костенко відкритий лист у справі провокаційної статті Олексія Полторацького в «Літературній Україні», спрямованій на дискредитацію Вячеслава Чорновола та Святослава Караванського. Нєкрасов був одним із перших читачів відомого Дзюбиного листа, адресованого Шелестові й Щербицькому, та праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?», навіть, каже її автор, якоюсь мірою «спонукав до її написання». Це «жваве зацікавлення українськими справами» Нєкрасов зберіг і в еміґрації. Деякий час він працював в українській редакції «Радіо Свобода», ведучи передачі українською мовою.

Цькування Нєкрасова тривало (з легкої руки Хрущова) понад десять років – від березня 1963 до вересня 1974 року, його проробляли й «пісочили» у райкомах і обкомах, його ганили й паплюжили у пресі, вимагали засудити Солженіцина, Сахарова й українських націоналістів, на нього завели три персональні справи за «антирадянську діяльність», виключили з партії та з творчих спілок, перестали друкувати, позбавили літературного заробітку. КҐБ влаштував 17 січня 1974 року у письменниковій оселі 42-годинний обшук. Непрохані «гості» забрали з собою сім мішків «крамоли», а потім тягали його на допити. Написаний незабаром після обшуку памфлет «Кому це потрібно?», в якому Нєкрасов міркує над тим, чому найкращі представники нашої інтеліґенції виїжджають за кордон, завершується словами: «З ким ми залишаємося? Адже слідчі з КҐБ не напишуть нам ні книжок, ні картин, ані симфоній?».

Зрештою, влада змусила назавжди залишити Київ і його. Це сталося 12 вересня 1974 року. Нєкрасов еміґрував не з власної волі – «витурили», як написав він сам. Невдовзі по тому його позбавили громадянства. Здається, після реабілітації все ж таки посмертно поновили – щоправда, тихо і без вибачень перед родичами – в обох спілках.

У фіналі однієї з закордонних книжок Нєкрасова є сумні й щемливі рядки: «Ні, не сумую я за Києвом… Я розлюбив його. Розлюбив, бо він розлюбив мене». Проте це не зовсім так.

Майже всю творчість Нєкрасова присвячено Києву, його проза великою мірою автобіографічна. Чудові пасажі про рідне місто є навіть у його першій книжці «В окопах Сталінграда», яка здобула йому світову славу. У книжках, написаних на еміґрації (їх було шість), в оповіданнях і численних статтях, а також у реґулярних виступах на «Радіо Свобода» він постійно вертався в Київ. Багато його текстів просто-таки просякнуто київською темою. Він хотів її позбутися, але не зміг. «Записки роззяви» («Записки зеваки», чи не найкраща з його еміґраційних книжок) – це своєрідний путівник Києвом. У літературознавчій науці вже давно існують терміни «лєсковський» Київ, «купрінський» Київ, «булґаковський» Київ, і я певен, що майбутні дослідники вивчатимуть і «нєкрасовський» Київ.

Але немає пророка у власній вітчизні. Наближається 100-річчя від дня народження Нєкрасова, а його «головна» книжка «В окопах Сталінграда» цього року відзначатиме своє 60-ліття. У Москві виходить тритомовик Нєкрасова, його книжки з’являються в Петербурзі та Єкатєрінбурзі – але не в Києві. Вже після реабілітації, 1991 року, при Спілці письменників України створили Нєкрасовську комісію, Кабмін України навіть ухвалив видати три томи письменникових творів, але, як мовиться, хура й досі там.

У Росії лише торік до 60-річчя Перемоги з’явилося десять видань «В окопах Сталінграда». А в Києві дивна мовчанка… Київський читач не знає книжок Нєкрасова, написаних на Заході. Не знають його закордонних книжок колишні партійні, літературні та ідеологічні функціонери й вожді України, які у своїх спогадах і щоденниках, виданих останніми роками і явно відредаґованих, освідчуються в запізнілій любові й дружбі з Нєкрасовим. Ті, хто в 60–70-ті роки переслідували і цькували Нєкрасова, у своїх мемуарах виставляють себе його відданими прихильниками і найліпшими друзями. Виникають анекдотичні ситуації, ніби у відомій історії з одним із секундантів на дуелі Пушкіна й Дантеса, який, згадуючи про неї через багато років, переплутав, чиїм саме секундантом він був. Ці мемуаристи й гадки не мають, що Нєкрасов теж про них написав, і в його спогадах вони виглядають не надто привабливо. Навряд чи був би таким самовпевненим колишній секретар парткому Спілки письменників Богдан Чалий, якби знав, що його інтерв’ю про те, нібито він був із Нєкрасовим замалим не в дружніх стосунках, його розповіді про машину й дачу, що їх автор «Окопів» буцімто мав за особливі заслуги, чи докори Нєкрасову – мовляв, не заступився за обвинувачених у націоналізмі Сосюру та Яновського, – можна зіставити зі спогадами самого Нєкрасова: він описав і те, як 1949 року Корнійчук змушував його виступити на горезвісному засіданні діячів культури проти космополітів і націоналістів (тодішня відмова, вважав Нєкрасов, і започаткувала його «спад»), і «ритуал» виключення його з партії, і всіх учасників того партійного синкліту (зокрема й Чалого); написав навіть про машину та дачу, яких у нього ніколи не було.

У Нєкрасова є нарис «Мої слідчі», з яскравими характеристиками його переслідувачів – каґебешних і партійних. Один із них, такий собі Солдатенко, 1963 року «проробляв» автора «Окопів», бувши другим секретарем райкому партії, а через десять років повторив усе, ставши зненацька секретарем Спілки письменників. Парадокс у тому, що він мешкав у київському Пасажі, де жив і Нєкрасов (і де в нього бували Солженіцин, Сахаров, Карло Леві, Ренато Ґутузо...) – і можна уявити, як дратувала його встановлена вже в 90-х роках меморіяльна дошка, повз яку він мусив щодня ходити.

Нєкрасова згадують у своїх щоденниках і спогадах колишні партійні функціонери: «хороший письменник», який «має свою думку», справив добре враження на Петра Шелеста, і перший секретар ЦК КПУ, без санкції якого в Києві ніхто нічого не посмів би зробити, бідкається, що от Нєкрасов «не ворог», із ним треба «розумно попрацювати», а йому натомість через «ідеологічні погляди» не дозволяють поїхати за кордон «до тітки» (?) і КҐБ своїм ставленням до нього робить його ворогом. А головний партійний ідеолог 60-х – початку 70-х років Федір Овчаренко хвалився, що допоміг Нєкрасову виїхати за кордон, хоча позбувся своєї високої посади восени 1972 року, коли в Нєкрасова попереду був іще згадуваний обшук 1974 року, а ще доповідна записка письменницького секретаря Козаченка партійному секретареві Щербицькому, в якій Нєкрасова, Ліну Костенко, Бориса Антоненка-Давидовича і ще кількох письменників названо «безнадійно втраченими», нарешті, написаний 21 травня того року лист до Брєжнєва, після якого Нєкрасова і «витурили». А втім, Овчаренків запис у щоденнику 25 січня 1972 року:

В. П. Нєкрасов передав із своїх запасів: «Воспоминание» – Я. Мандельштама [правильно – «Воспоминания» Н. Я. Мандельштам. – О.П.], «Доктор Живаго» – Пастернака, «В круге первом» – Солженіцина, «Новый класс» – Джиласа

і свідченням самого Нєкрасова у книжці «Погляд і щось» («Взгляд и нечто», 1977):

У січні цього ж [1972] року в мене був не те щоб обшук, але завітали двоє каґебістів і запропонували віддати їм наявну в мене недозволену літературу. Довелося віддати Цвєтаєву, Надєжду Мандельштам, «У колі першому». Тоді мене ще тільки промацували.

У цих записках Нєкрасов знову освідчується в любові до України та її культури і розставляє крапки над «і»: «А жменька тих, хто справді уособлює українську культуру (не Дмитерко ж, не Козаченко, не Богдан же Чалий), для кого Україна – це Україна, а не УРСР, одна з п’ятнадцяти рівних, сидять за ґратами. Світличний, Стус, Сверстюк, Мороз, Чорновіл, Лупиніс. Їхньою витривалістю, їхньою силою пишаємося всі ми – і росіяни, й українці». Всі ми, росіяни, й українці, можемо і мусимо знати про згаданих і не згаданих тут українських і російських дисидентів із книжок нашого земляка Нєкрасова, а не зі спогадувань тих, хто його «промацував».

P.S. На обкладинці виставкового каталогу, який спричинив цю розмову, вміщено шаржований автопортрет Нєкрасова, намальований у вигляді марки і стилізований під роботу Юрія Аннєнкова. Письменник дивиться на нас обох – рецензента й мене – іронічно примруженим оком і неначе каже: «Я чув про себе всяке й мене вже нічим не здивуєш. Годі патякати – чи не піти нам випити на трьох?»

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі