Лишега (З циклу «Замальовки з натури»)

Листопад 1998
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
674 переглядів

Місце дії — Америка.

Час — осінь, тоді зима й, нарешті, літо наступного, 1998 року.

До Пенсильванії по стипендії Фулбрайта приїхав поет Олег Лишега.

Я дізнався його телефон. Наби­раю номер, чую його «хеллоу» і ро­сійською мовою, голосом посольсь­кого працівника суворо питаю: «Єт кто? Ліщєґа?».

(Мовляв, як це так, що ти без ос­віти, без «лапи», без стажу роботи в органах опинився в Америці? Ми ж тобі, кудлаю, всі стежки перекрили! Ми ж тебе загнали у вартові, щоб те­бе не було ні видно ні чути! А ти, ви­являється, вредний! Я тридцять сім років лямку тягну на посту, а ледь зміг свою рідну дитину пропхати в наш педінститут! І це в той час, як ти, пописуючи малохольні віршики, виповз і спланував на такі гроші! Де справедливість?!)

У трубці мовчанка. Минає секун­да. Друга. Третя.

— Алєк Бакданавіч? — тисну я на поета.

Чую, по той бік щось стогне й ха­пає ротом повітря.

— Ліщєґа?
— Да, — обзивається, нарешті, Лишега сильно придушеним і щедро виваляним у пилюзі голосом.
— Добрий дзєнь! — пхаюся я да­лі. — Єта вас біспакоят с пасольства. Стогін повторюється.
— Што т у нас нєт на вас данних, Алєк Бакданавіч. Пачіму так? А?

Лишега, чіпляючись об кожне російське ґ, виправдовується.

— Мінутачку! — я по-хазяйськи уриваю його белькотання. — А ви сталі у нас на консульскій учьот?

Лишега мовчить. Чути, як він за­цьковано лупає очима.

— Сталі?
— Нє стал... — каже він і стискає сідниці.
— Нє сталі? — Тепер я витримую зловісну паузу, щоб запитати: — А ви, вапщє, каґда на родіну сабіраєтєсь?
— Вав-гус-ті... — з інтонації ясно, що мій жарт поцілив у центр, який відповідає за фізіологію організму.

Я зразу ж урвав допит і назвався.

Лишега довго мовчав. Коли він очуняв, я його спитав, як йому Аме­рика й над чим він зараз працює.

— Я поки що роздивляюся.
— Бачив щось цікаве?
— Так.
— Що?
— Тут багато кришталю.
— Де?
— У воді. По струмках і в озерах. Я ж зараз живу між гір...
— Справжній кришталь?
— Так. Він ще називається кварц. Напівдорогоцінний камінь.
— Великий?
— Із ніготь завбільшки.
— І що ти з ним робиш?
— Нічого не роблю. Збираю...
— Його ж якось обробляють?
— Не обов’язково. Достатньо звільнити від глини.
— А ти маєш інструменти?
— Ні. Я їх слиною мию.
— Слиною?
— Так. Кладу в рот, спльовую глину, а як дістаю, то вони вже про­зорі!
— А чому в рот?
— Щоб руки вільні були. І щоб не загубити. Коли я плаваю.
— Ти зараз плаваєш? В озерах?
— Так.
— А не холодно?
— Я вже звик.
— Розумію... А для чого ти їх об­смоктуєш?
— Тоді одразу видно структуру. Бачиш, яке воно чисте, і серце радіє.
— А потім, що ти з ними потім ро­биш?
— Роздаю.

Я відчув, що маю справу з гото­вим оповіданням. Поет в Америці. Лишега щойно подарував мені сю­жет. І образ, який може перерости в символ. Світ його хотів зробити червом і загнав у підпілля. Але любов до краси врятувала поета. Тепер світ його витяг зі злиднів і кинув у до­бробут. Від такої зміни у нього від­бувся зсув і нагору полізли прихо­вані доти бажання, гріхи й страхи.

Треба зненацька йому час від часу дзвонити, ставити в різні ситу­ації і все записувати. А тоді узагаль­нити знахідки й змінити прізвище. Інакше не відбрешешся.

Вдруге я смикнув Лишегу в лютому, якраз посеред заметілі. Густим го­лосом служаки-поліцейського з тих країв, де процвітають кактуси і де за будь-які жарти стріляють без попе­редження, я його запитав: «Містер Лишіґа?».

(Мовляв, мене звати Так-і-так. Я — поліцейський із дільниці номер такий-то. За нашою інформацією, вчора ви, незаконно паркуючися проти кафедри східнослов’янських мов, ударили й пошкодили білу лег­кову машину марки «мерседес» де­в’яноста восьмого року випуску. Ма­ємо свідків, які вас бачили і встигли записати ваш номер. Власниця «мер­седеса» одразу звернулася до поліції та до свого адвоката. Адвокат под­звонив до страхової компанії, до де­кана того факультету, який вас сюди запросив, до Фулбрайтівської комі­сії та до посольства країни, з якої ви до нас приїхали. Бо в нас скрізь ком­п’ютери. Тому, якщо ви надумаєтеся зізнатися, пам’ятайте, що кожне мов­лене вами слово буде використане в суді проти вас.)

— Ало! — щоб пересвідчитися, що Лишегу не схопив грець, я додав спе­цій у акцент і запитав: — Містер Лишіґа... ви ще там?... Сер? Ви мене чуєте?
— Йєс, — озивається Лишега си­німи від переляку губами. — Бат...
— Сер?
— Це — якась помилка. У мене немає машини!
— Хіба? Тоді чий же це «фордескорт», темно-синього кольору, ві­сімдесят четвертого року під номе­ром...?
— Я не знаю! Я не маю прав! Я не вмію водити!
— Не вмієте водити?
— Ні!
— Тоді, будь ласка, назвіть мені своє ім’я та прізвище. Повільно і по літерах.

Лишега називає.

— Дата й місце народження?

Лишега не сперечається.

— Номер вашого соціального страхування?

Лишега дає номер.

Поліцейському цього замало. Він хоче знати, в якому банку поет збе­рігає гроші, тоді номер його кредит­ної картки і термін її чинності.

Лишега йому дає всі назви та цифри.

— Дівоче прізвище вашої матері?

Лишега називає прізвище.

— Не розумію. По літерах!

Лишега так декламує літери, що з нього тече сироватка.

Цього я не можу витримати, пе­рестрибую на рідну мову й кажу, що я розумію «підставити щоку», але ж не до такої міри! Ти, кажу, не зобо­в’язаний давати їм ніякої інформації про себе!

Моя порада гулькає й тоне в напруженій, прозорій тиші. Видно, як крапають центи в лічильник теле­фонної компанії.

— Ну ти... — позбувшися зашмор­гу, Лишега, про всяк випадок, не поспішає дихати. Але життя бере своє. По тому, як він сопе, ясно, що до його губів вертається колір.

Сторінки2

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі