Львів, не зовсім реальний

Липень 2002
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
108 переглядів

Якщо вірити польській повоєнній літературі, Львова не існує. Місто, про яке ведуть мову автори найрізноманітніших мемуарів, хронік, автобіографічних оповідей, є чимось на кшталт Атлантиди, поглинутої океаном Історії, а можливо, Фатуму. Іноді здається, що його назва лише випадково збігається з назвою сьогоднішнього міста, розташованого на тому самому місці, – проте й воно, це місце, вже понад півстоліття тому незрозумілим чином перемістилося далеко на схід – у географії, ясна річ, мітичній.

Якою ж є загальна тональність цих текстів? Передусім, це ностальгія і туга, спроба зберегти в пам’яті й хоч на мить воскресити втрачений рай, який найчастіше є ще й раєм дитинства. Отож на сторінках книг зустрічаємо щасливі покоління родин, що живуть у злагоді, можливій лише тут, у цьому винятковому місті, спацеруємо разом з автором унікальними вулицями, площами й парками, старанно повторюючи за ним довгі переліки назв: Академічна, Ґрудецька, Гетьманські Вали, Оссолінських, Єзуїтський Сад: купуємо тістечка й книжки в єдиних правдивих цукернях і антикварних, милуємося найгарнішими у світі вітринами крамниць у пасажі Міколяша, затримуємося біля аптеки «Під угорською короною»; з належною шанобливістю минаємо пам’ятники королю Янові III Собєському (тепер установлений у Ґданську), Алєксандрові Фредру (у Вроцлаві), Корнелеві Уєйському (у Щецині) й так далі, й так далі. А ще розглядаємо тисячі дрібниць, що вкупі творять світ дитинства: вічко скрині, дверне калатальце у формі лев’ячої голови, потайний сховок на горищі, назавше запалі у пам’ять шкельця з вітража, якого давно не існує...

Виникненню типового для післявоєнної польської мемуарної літератури образу Львова як землі, по якій течуть молочні й медові ріки, де кольори – яскравіші, звуки – дзвінкіші, а запахи – знадливіші, не останньою чергою сприяв той факт, що автори цих текстів покинули своє місто з примусу й без можливости повернутися. Бажання зафіксувати у пам’яті дедалі тьмяніші образи, рівно як і їх ідеалізація, властива мемуаристам усіх епох, підсилювалися вимушеністю й незворотністю розлуки. З їхнього погляду, місто перестало існувати – той Львів, їхній Львів зник.

Потрібно мати великий талант, аби з такої привабливої матерії, як спогад, виткати оповідь, призначену не лише для тих, хто з веління долі мусив залишити місто. Бо порівняно легко скомпонувати гарний опис «цілком приємного міста», що його, нишком змахуючи сльозу, читатимуть ті, хто з пів слова розуміє, що таке Корсо чи, скажімо, прогулянка від костелу Марії Маґдалини вулицями Коперніка й Карла Людвіґа, і далі – до костелу єзуїтів, Ринку, костелу бернардинів. Набагато складніше виткати з образів минулого універсальну оповідь, яка промовляла би про щось більше, ніж саме лиш дитинство, вигнання, туга.

На автора чигає й інша небезпека. Львів – через свою заплутану історію й статус важливого осередку культурного життя багатьох народів, що нерідко ворогувати між собою чи принаймні змагалися за першість, – є темою неймовірно притягальною і страшенно складною водночас. Будь-яка спроба узагальнення («Львів був, є і буде українським/польським», «усі поляки/українці – то...») зазвичай штовхає у прірву нестерпної пропаґанди. А уникання суперечок і конфліктів, зі свого боку, призводить до необґрунтованих спрощень, витворення солодкої ідилії, настільки принадної, що одразу видно її штучність. Два крайні приклади – це, з одного боку, воістину україноненависницький роман для молоді «Діти Львова» Гелени Закшевської (вперше опублікований 1919 року, і, що вражає, перевиданий 1985-го), а з іншого – карколомна логічна конструкція з брошури Алєксандра Корчинського «Кресовий полонез» (Чикаґо, 1988), покликана виправдати завзятість, із якою поляки обороняли належність Львова до Польщі:

Можливо, когось здивує, що весь натовп отой [що проголошує польськість Львова. – К.К.] не завше польське слово мовить, у польськім-бо морі незрідка чути річ руську, татарську, вірменську, і...

Про автора
Категорiї: 

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі