Луїс і Карлос Із «Переказок»

Квітень 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
169 переглядів

В одній країні жили колись два братиблизнюки, Карлос і Луїс. Вони мали свою пекарню, в якій випікали дуже смачні хліби. Королю тієї держави дуже подобалася їхня випічка. Але він був недобрий король. І одного дня він надумався відібрати в братів їхню пекарню. Вирішив – і наказав їм прийти до палацу.

Брати на ту пору саме місили тісто і не могли відійти від печі. Тому лише один із них, Карлос, у призначений час з’явився в королівській приймальні.

Король побачив його, затупотів ногами, забризкав слиною і оголосив, що він забирає у братів пекарню.

– За що? – скрикнув Карлос.

– За те, – засичав король, – що ви – погані пекарі. Ваш хліб не можна їсти. Тому, доки ви ще нікого не потруїли, ми конфіскуємо вашу пекарню.

– Зжалься, правителю! – впав на коліна Карлос. – Як же нам далі жити? Пекарство – це наше ремесло.

– Гаразд, – сказав на це підступний король. – Я дам тобі змогу виправдатися. Прийдеш до мене завтра, і я поставлю тобі одне запитання. Як даси мені правильну відповідь, пекарня залишається вам. А як ні – то вона дістається мені.

Карлос ледве доплентався додому і розповів про все братові.

– Як же нам тепер бути? – питав він крізь сльози.

– А так, – відповів його брат Луїс, добре подумавши, – що завтра я піду до палацу і спробую все полагодити.

Наступного ранку він встав удосвіта, помився і вирушив на прийом до короля.

– Ага, – сказав йому король, – ти вже тут! Ну то ось тобі моя загадка. Відгадаєш – іди додому й печи свій хліб. А не відгадаєш – твоя пекарня стає моєю. Готовий?

– Звичайно, – відповів Луїс.

– Тоді скажи мені, – насупив брови король, – про що я зараз думаю?

– О! – зрадів Луїс. – Це – дуже просте запитання.

– Чому? – здивувався король.

– А тому, що ти думаєш, ніби я – Карлос. А я насправді Луїс, його брат.

Король так і закляк від несподіванки.

– Ну що з тобою вдієш, – сказав він, зрозумівши, що його перехитрили. – Іди собі з Богом і печи свій хліб.

 Луїс – типовий казковий трикстер. Ці персонажі зустрічаються у фольклорі, мабуть, усіх часів і народів. Колись трикстери були напівбогами і навіть брали участь у творенні світу, зазвичай роблячи якусь шкоду, викрадаючи для людей вогонь або научаючи їх різним ремеслам. Деякі науковці називають їх тіньовими істотами, втіленням усіх неґативних рис людства (Карл Юнґ). Для інших (Джозеф Кемпбел) трикстер є архетипом героя, через якого людство одержало всі свої дари. Цей персонаж – брехун, капосник, розбишака, бахур, спритник, майстер на всі руки, оптиміст і невмирака. Казки та леґенди про трикстерів, вважають Міхаіл Бахтін та Єліазар Мєлєтінський, були єдиним «леґальним» продихом за умов дріб’язкової й задушливої реґламентованости родоплемінного суспільства, антидотом і комічним порятунком.

З усної творчости трикстер перекочував у писемну і значно розширив свій репертуар витівок і подвигів. Один із таких героїв, добрий вояк Йозеф Швейк, навчив людей швейкувати, тобто виходити ні клятим, ні м’ятим із-під будь-якого державного маразму. У драматичній подорожі через двадцяте століття нашими «дідами-всевідами» були не моралісти, мудреці та вчителі людства, а саме трикстери. Від них ми на ходу вчилися, як треба маскуватися, мімікрувати, прикидатися дохлими й замість вогню напускати куряву. Бо ми на власній шкірі пересвідчилися: із владою неможливо ні битися, ні миритися. Вона – пахан і шулер, з нею не можна грати по-чесному. Прип’яті до рідних пейзажів, ми не сумніваємося, що так воно є скрізь у світі. Для останніх чотирьох поколінь – це і є те знання, яким у нас насичено повітря, тому вже ніхто й не добере, чи воно нас сформувало, чи ми його собі надихали.

Тому ми завжди на боці трикстера. Захоплені його тактичними знахідками, ми наче забули, що боротьба за виживання не є і не може бути метою життя. Але справа не тільки у трикстері. На наш природний язичницький дуалізм («світ ділиться на добро і зло») непідйомним тягарем наклалося марксистське маніхейство («світ ділиться на екплуататорів і експлуатованих »), і під цим подвійним вантажем ми давно й безнадійно буксуємо. Те, що за умов закритого суспільства сприймалося як захисний механізм (наприклад, здатність думати одне, а казати інше), за нових обставин ніяк не пускає нас у широкий світ. Бо там для успішного функціонування потрібні трохи інші навички.

В казці про двох братів-пекарів ми, безумовно, вболіваємо за Луїса. Бо про що тут ідеться? Про одвічний конфлікт між народом і владою. Король – підлий і дрібний, але абсолютний монарх. Він хоче забрати у свого підлеглого не лише його засіб виробництва, але й сутність життя. І, здається, немає таких законів, які захистили б маленьку людину від великого деспота. (Якби вони були, то Карлос не лив би сліз, а Луїс не ризикував би так зі своїми жартами.)

Але в цій казці король відступився. Чому? Пекарі йому не завада і не загроза. Він може позбавити їх усього, ще й кинути до в’язниці. На його боці сила, і влада, й закон. Втім, уже сам цей факт, виявляється, протвережує короля і, замість дати йому пуститися берега, навпаки, гамує його сваволю. Бо будь-якій владі вкрай потрібно почуватися, що вона тримається не лише на насильстві, але й на домовленості, писаній чи неписаній, на угоді, яку схвалюють усі, хто живе в цій державі. Інакше ця держава довго не протримається. Авторитет короля, його міністрів, васалів, намісників та всієї піраміди влади мусить спиратися на їхню спадкову, станову, майнову, фінансову чи освітню винятковість, яку визнавало б суспільство, тобто більшість населення країни. Ця винятковість (тепер люблять казати – «елітарність») і дає королю змогу вчасно зупинитися. Визнання власної помилки не може похитнути його права на владу. Навпаки, маленька перемога трикстера лише зміцнює позиції короля.

Частота, з якою у нас нині вживають слово «еліта», вражає.

Навіть не еліта, а еліти. З однини в множину, минаючи здоровий глузд і закони мови. Наприклад, високий урядовий чиновник розповідає журналістові про те, як він поїхав на Донбас («у Донбас»?) і як добре він порозумівся там «з усіма донецькими елітами». Тобто, мабуть же ж, із кількома чиновниками, директорами заводів і шахт, банкірами та міліціонерами. Існують також, судячи з газет, промислові, урядові, мистецькі та кримінальні еліти.

Але, спотикнувшися кілька разів об таку лінґвістичну новацію, починаєш розуміти, що це не просто продукт творчости Ляпіса-Трубецького, а голос народу. Елітарність – це ознака суспільного миру, стабільности, спокою та «нормальности», яких нам бракувало в минулому столітті. Й потяг до кастовости є одним із виявів утоми від перманентної революції, колотнечі, какофонії писаних і неписаних правил гри, у яку нас занурив комунізм. Захищені законом станові привілеї, титули, земля, нерухоме майно, житло – всі ці атрибути елітарности були неможливі в суспільстві, яке оголосило, що всі його члени є рівними, а насправді тільки й робило, що створювало якісь корпоративні привілеї. Експеримент, покликаний перетворити того, «кто был никем», на того, хто «станет всем», не міг тривати без періодичних катаклізмів і спалахів нескінченної громадянської війни. Цей експеримент розпочався зі знищення панівних класів і їх заміни, яку персонаж повісти Боріса Савінкова «Кінь вороний» охарактеризував так: «холуй угору пішов». Попервах соціяльна мобільність у такому суспільстві була надзвичайно високою: протягом одного покоління можна було «із грязі» вибитися «в князі». Але мало кому з тих, хто зумів опинитися нагорі, закони цієї самої гри дозволяли довго там протриматися. А вже про те, щоби передати дітям та онукам свої тяжко зароблені звання, посади чи дачі, годі було й мріяти.

Тож не дивно, що вся ця ідея, наробивши багато шкоди, досить скоро зійшла нанівець. Було оголошено, що соцтабору праці й відпочинку вже немає, кожен тепер собі голова й може казати й робити що хоче. В безкласовому, неелітарному суспільстві з’явився новий потужний двигун: гроші. Маючи гроші, можна, не надсаджуючися, стати доктором наук чи народнонаціональним артистом; видавати томи чи керувати інститутом; можна прикупити собі якусь реґіональну булаву – щоб було чим на хуторі ганяти мух. Суспільство на всі лади заговорило про «ексклюзивність» і кинулося утворювати «еліти», а преса – повідомляти про існування розцінок на різні атрибути «елітности»: високі посади, наукові звання, місця у парламенті.

За таких обставин усілякі пережитки феодалізму, як-от «репутація» або «честь» («чесне ім’я», «слово чести»), одразу стають недоречними й навіть безглуздими. Але без них не буває елітарности. Честь, як і довіра – це не лише оздоблення стабільного ладу. Це його капітал і тверда валюта.

Король знає, що він, як політик, має багато спільного з актором. Їхнє справжнє життя відбувається навидноті, на сцені. І хоч би що коїлося в залаштунковій темряві, його призначення – вийти на кін під світло прожекторів і старанно зіграти свою роль, хай навіть маленьку. Але наші політики, здається, ще цього не дотумкали. Все, чого їх навчило їхнє «безелітарне» минуле, вкладається в життєве кредо гоголівського персонажа Кочкарьова, який на такі випадки казав: «Плюнут в глаза? Да что за беда? Если бы, другое дело, был далеко платок, а то ведь он тут же, в кармане, – взял да и вытер».

У нашому попередньому житті хіба що інтеліґенція мала якісь підстави претендувати на елітарність, принаймні там, де йшлося про культурні чи духовні цінності. Цей аморфний, але дуже життєздатний продукт реформ Петра I пережив революцію й війни, пільги та утиски, ще й за умов комунізму примудрився помножити свій моральний капітал. Аж от із розпадом імперії розпочалася й агонія інтеліґенції. Бідний, але чесний інтеліґент, носій вищого знання, чия совість – «мов чистий кришталь», одинока постать, що перебуває у вічній опозиції до абсолютної влади, – цей щемкий образ на наших очах швидко зробився анахронізмом.

Сторінки2

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі