Ліки для рецидивістів

Травень 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
209 переглядів

Події останніх п’ятнадцяти років ми навряд чи схильні вважати історією. Адже ми звикли, що вона являється нам із драматичним виразом на обличчі, переважно за посередництва офіційних осіб, як-от у день Перемоги, або ж у вигляді бетонних пам’ятників. Здається взагалі, ніби щодо них – як і, зрештою, щодо всього повоєнного радянського життя – суспільство охопила благодатна амнезія чи, може, амністія... Що вже казати про такі каламутні останні п’ятнадцять років. Звісно, ми раді спекатися минулого, адже нам дошкуляє хмара актуальних проблем. Утім, нині українське суспільство вкотре опинилося перед невідомим. Що робити з виборами? До кого прислухатися в гаморі голосів українського барокового політвертепу? Здоровий інстинкт підказує, що віч-на-віч із невідомим можна зробити лише одне. Зупинитися, аби зосередитись і пригадати собі історію, навіть якщо це такі розмиті й свіжі контури ще-не чи вже-майже-історії останніх років. У ситуації миготіння політичних декорацій і хронічного хамелеонства політиків тільки вона може допомогти збагнути, хто є хто...

Хоч би якими непереборними здавалися проблеми, що затьмарювали українську незалежність від 1991 року, цей перелік є типовим наслідком тривалого радянського «менеджменту». Трохи реґіональної та етнічної напруги, глибока демографічна криза, стійкі кланові структури, нужденне державне управління та політична анти-еліта з доволі низькою кривою мудрішання, коли йдеться про хабарництво. Еліта, наділена мінімальною повагою до електорату й закону, що ставиться до своєї країни як до приватної власности. Найсумнозвіснішим і найпоказнішим експонатом цієї школи був колишній президент Леонід Кучма, який очолив десятирічні зусилля, спрямовані на те, аби зупинити розвиток України й перетворити її на наскрізь скорумповане, авторитарне та позбавлене майбутнього суспільство. Суспільство визнало його досягнення, породивши таке гірке поняття, як «кучмізм». Після двох термінів перебування на посаді, позначених щораз більшим зловживанням владою, наприкінці 2004 року кучмізм зазнав поразки. Завдяки загальній активності електорату, ренеґатам із кучминого табору, які підтримали її морально та фінансово, а також завдяки Заходові, який вчасно втрутився в ситуацію, вдалося звести нанівець плани Банкової передати владу à la Єльцин–Путін наперед визначеному спадкоємцеві Віктору Януковичу, якого доволі незґрабно підтримувала авторитарна Росія. За два роки після, здавалося, остаточної поразки цих реакційних сил над країною знову нависла загроза повернення в минуле.

Як до такого могло дійти? Задля чого Україна знову мусить переживати гостру кризу з невідомим фіналом? Аби вдруге позбутися безкарного та хронічно невиправного Януковича? Яким чудом – якщо можна, детальніше – йому вдалося знову опинитися в центрі української політики? Відповідь на це запитання тісно пов’язана з Віктором Ющенком і його партією «Наша Україна». Зазвичай розчарування Ющенковими помилками вважають наслідком надто ґрандіозних сподівань, та насправді звести нанівець ледь не всі – і найпалкіші, і доволі стримані – надії жертовний президент примудрився ще до розпуску парламенту. Єдиним досягненням, у якому він виявляв подиву гідну впертість і справжнісіньку чи, крий Боже, не ґендерну фобію, було ставлення до Юлії Тимошенко – політика, що хоч і конкурував із Ющенком, проте поводився як відданий союзник. Унаслідок цієї ворожнечі Ющенко ще до парламентських виборів у березні 2006 року зумів зробити внесок до реваншу, здавалося, навіки здискредитованого Януковича. Однак тепер той відродився у новому, цього разу зміцненому прем’єрськими повноваженнями і відшліфованому зусіллями спритних західних політпедагогів амплуа.

Ющенкові спроби приборкати за допомогою Універсалу національної єдности людину, що мала найбільший зиск від маніпулювання під час виборів, як і перевиховати її вочевидь невиправну Партію реґіонів не мали й не могли мати успіху. Приборканою натомість виявилася «Наша Україна» з її унікальною здатністю поєднувати слабку електоральну підтримку з аритметично безпідставними претензіями на лідерство. Не кажучи вже про химерну одночасну і про/привладність, і опозиційність. З огляду на попередні «досягнення» партії, згадані востаннє 70% у демократичному блоці є просто фантастичною цифрою. Так само, як поява в ньому таких одіозних утворень, як КУН на чолі з Івченком. Тим часом Янукович укотре, за вже доброю давньою традицією, порушив Конституцію, відкрито й демонстративно відхиливши цілком леґітимні ініціятиви президента. Замість очікуваної суспільної рівноваги наслідком такого владного апетиту прем’єра стала ескалація та безвихідь.

Загалом доволі поширена мрія про те, що українських олігархів, які утримують Партію реґіонів, можна буде перевиховати, поступово залучивши до публічної та офіційної політики, заступивши нею неофіційні важелі впливу та, не приведи Господи, корупцію, виявилася вкрай наївною. Адже така дресура вимагала би бодай двох елементів: політики батога й медяника з боку держави. Олігархи й справді могли відчути палке бажання покаятися, якби їх належно покарали за брутальну спробу перебрати 2004 року владу до рук, але такого покарання ніхто не дочекався. Перед цими людьми ніколи не стояв принциповий вибір: або йти в офіційну політику, або залишатися осторонь справ. Натомість на помаранчевий урок олігархи зреаґували лише посиленням залаштункових стосунків, а також спробою розширити сфери свого неофіційного впливу. Навіть більше: такий поворот неабияк припав їм до душі, адже він відповідає їхнім, так би мовити, природним талантам. Традицію леґалізації впливу й одночасного збереження неофіційних важелів легко можна простежити вже на початку 90-х. Тому не варто дивуватися, що такий сприятливий поворот подій не міг не надихнути господарів України, адже саме вони і далі впливають на державу, а не навпаки. Помаранчева революція могла реально зупинити або обмежити цю тенденцію, однак наївне Ющенкове «національне єднання» з антипатріотично налаштованими силами цю можливість змарнувало. Звісно, як і всі політичні сили, Партія реґіонів не монолітна, і, за бажання, можна було відділити її кращу частину від гіршої. Однак такого розколу всередині реґіоналів так і не сталося, та, зрештою, його мало хто реально домагався. Чи ж було так нереально домогтися від реґіоналів іншого, ніж Янукович, прем’єра? Для розколу Партії реґіонів навіть не треба було йти на безконечні компроміси, на які натякали окремі коментатори, вистачило би поєднати наступ і милосердя. Почавши, звісно, з наступу.

Тепер щодо здатности реґіоналів учитися. Оптимістичні оглядачі надто багато уваги вділяли тій обставині, що в період між поразкою 2004 року та поверненням до влади 2006-го Партія реґіонів грала переважно за правилами. Однак відтоді ми мали нагоду переконатися, що вона грає за правилами тільки тоді, коли не має іншого вибору. Не слід забувати, – і хай це ні для кого не буде несподіванкою, – що Партія реґіонів має коротку, але промовисту історію до 2004 року, де вона – чи то пак її основні гравці – неодноразово довели вміння пристосовуватися і поєднувати брязкання зброєю з непомітною ліквідацією опонентів, не так спеціялізуючися на відвертій крадіжці голосів, як віртуозно застосовуючи так званий «адміністративний ресурс», себто зловживаючи на виборах державною владою на користь певних владно-фінансових груп. Нахабна фальсифікація ніколи не була їхньою самоціллю. І не забуваймо, що ця гнучкість аж ніяк не пов’язана зі щирою демократизацією.

Сторінки3

Автори

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі