Лєшек Колаковський: історія та відповідальність

Червень 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
118 переглядів

Проблема відповідальности – це один із найголовніших мотивів моральної філософії Лєшка Колаковського*. Перший текст, у якому він міркував про відповідальність, датовано 1955 роком, останній, якого я знайшов, походить із 1997 року. Отже, протягом понад сорока років тема, яка є предметом цього короткого викладу, була присутня в його творчості.

Зрозуміло, що тут не йдеться і не йтиметься про карну, цивільну чи політичну відповідальність, але про моральну відповідальність людини за свої вчинки і бездіяльність, тобто про відповідальність без видимих санкцій. Мова, отже, про межі моральної автономії кожного з нас: про те, чи рішення і вибори ми приймаємо вільно і на власний моральний ризик, а чи можемо також перекласти відповідальність на зовнішні чинники, які нас змусили або сформували так, що наша свобода вибору стала ілюзорною.

Згідно з Лєшком Колаковським, якщо я добре його розумію, свобода вибору не підлягає переданню, а спроби зректися її та ухилитися від відповідальности є оманливими. Ті фантомні зовнішні сили, на які ми покликаємося, щоб арґументувати власні дії, бувають різні. Молодий марксист намагався спочатку поєднати переконання, що закони історії детермінують суспільну свідомість і політичну волю, із переконанням про суверенність особистих рішень, які підлягають через це моральним оцінкам. «Свободу відібрано в долі», писав він, вона вплітається у ланцюг причин, стаючи чинником дії. Так він, хоч і перший, поєднував детермінізм історичних подій із зухвалою активністю революціонера, який бере на себе відповідальність за поштовх історії, нетерпляче прискорення того, що й так має відбутися.

Та невдовзі прийшло усвідомлення, що така активність не йде на користь. І, як наслідок, філософ сформулював імператив недовіри «до будь-якої пророчої історіософії, що з надмірною впевненістю передбачає майбутнє». Критерії добра і зла, оцінки людських учинків із цієї перспективи постають окремо стосовно висновків історичного поступу: так, що ні для історичних фактів не можуть бути джерелом виправдання наміри діячів, ні навпаки.

Лєшек Колаковський рішуче, хоча без особистих одкровень, відкинув усі прийоми, які мали би виправдати помилкову діяльність «порядної людини у злочинну добу». «Незнання, – писав він, – не звільняє від відповідальности, оскільки існують ситуації, у яких знати – це моральний обов’язок». Або ще чіткіше: «бути ошуканим у політиці – це не виправдання, часом це такий самий злочин, як і ошукувати самому».

Через запопадливість, із якою так багато европейських інтелектуалів дали себе ошукати і вплутати в нечисту гру, з’являється спокуса самоусунутися, спокуса відсторонитися від політичного життя. Колаковський 1957 року захищає позицію такого відстороненого інтелектуала як допустиму альтернативу, але – як нам добре відомо – сам він не пішов цією дорогою, якраз навпаки. Його позиція близька до відомої думки Станіслава Осовського, що фаховим обов’язком науковця є непокора мислення: «Під цим оглядом йому не можна коритися ані синоду, ані комітету, ані міністрові, ані імператорові, ані самому Богові». Такої ж думки була Ганна Арендт, яка каже, що «не може бути ніякої покори у моральних і політичних справах».

Покора – це вибір, а не неминучість. Про европейських інтелектуалів XX століття Колаковський напише, що «хоча вони й несуть значну відповідальність за розширення й утвердження комуністичного світу, але вони також стали досить потужною причиною його розпаду: рано чи пізно покора виявлялася нестерпною і несумісною з інтелектуальними вимогами; при цьому особливо небезпечними серед них були не ті, хто повністю відмовлявся від покори і боровся...

Про автора
Категорiї: 
Переклад: 

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі