Леся Ставицька (24 листопада 1962 – 7 серпня 2010). Борис Черняков (24 квітня 1946 – 24 серпня 2010)

Серпень 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
47 переглядів

Безперечно, про них іще не раз і докладно напишуть (зокрема і в «Критиці») їхні друзі та колеґи – про те, якими були вони і яким був їхній внесок у нашу гуманістику. Тут – тільки перша данина пам’яті двом авторам нашого видавництва, і лише кількома словами: надто несподіваним і болісним є те, що сталося.

Леся Ставицька, дочка знаного дослідника творчости Лесі Українки та Івана Котляревського професора Олексія Ставицького, що був її першим і найважливішим навчителем, свій шлях у науці розпочала дослідженнями у вельми «аристократичній» ділянці філології на межі мовознавства і теорії літератури: її кандидатську дисертацію (1987) було присвячено семантиці поезії Бажана, а докторську (1996) – естетиці слова в українському письменстві 20-х – 30-х років XX століття. Та невдовзі наймолодша на той час в Україні доктор наук перейшла до чорної роботи практичного лексикографа, а відтак – до малообстеженого та небезпечного, з огляду на патріярхальну загумінковість нашого академічного життя, фронтиру соціолінґвістичних студій, очоливши відповідний відділ в Інституті української мови НАНУ і ставши відразу в нечисельну когорту першопрохідців української жарґонології, колоквіялістики, досліджень із ненормативної та ґендерної лінґвістики. Справжнім науковим подвигом короткого життя дослідниці є видана в «Критиці» серія її праць про український субстандарт: монографія «Арґо, жарґон, сленґ: Соціяльна диференціяція української мови» (2005) і три томи словників жарґону та нецензурної лексики (2003, 2005, 2008). Недописаним залишився словник, присвячений лайці та прокльонам, і фундаментальна розвідка про ґендерні стереотипи у мовній свідомості українців. Уміння відчувати виклики часу, поєднане з ґрунтовним знанням, світоглядною відкритістю і безпомильною науковою інтуїцією, а ще готовість, попри м’якість вдачі й доброзичливість, безкомпромісно обстоювати – всупереч упередженням загалу, забобонам академічних «охранителів» і святенництву псевдоморалістів – право науки на вільне висловлювання, закономірно привели Лесю Ставицьку в коло критиківських авторів, і нагла смерть її зробила тепер страшну пробоїну в нашій спільноті.

Професор Борис Черняков, який починав свій шлях як провінційний газетяр, а закінчив завідувачем катедри електронних видань і медія-дизайну Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, був чудовим педагогом і глибоким дослідником, істориком вітчизняної і зарубіжної преси, фотографії та зображальної журналістики, чільною постаттю сучасного українського журналістикознавства. Але у розмаїтій множині його наукових зацікавлень особливе місце посідали бібліографія та джерелознавство, і головно в цій царині він співпрацював із «Критикою». 2006 року вона видала його opus magnum – фундовану, майже вичерпну біобібліографію Миколи Лукаша. З-поміж близько 90 його книжок і понад 250 публікацій чималу частину складають саме навдивовижу детальні бібліографічні покажчики і ретельно опрацьовані архівні публікації. А ще, на спростування хибних уявлень про зануреного в нудну емпірику архівіста-фактографа, Борис Черняков був не тільки неперевершеним знавцем джерел, але й вельми софістикованим аналітиком: неабияк поціновуючи точне знання про подієве тло історії, він сприймав його як підмурівок для концептуального осмислення оприявнених на цьому тлі засадничих тенденцій. Його відхід позбавив наше культурне середовище точного та проникливого дослідника і водночас уважного спостерігача, безстороннього хроніста й самовідданного хранителя високої академічної традиції, що уособлював дедалі раритетніший у нас тип класичного східноевропейського інтеліґента: строгого науковця, вченого мудреця та свідомого громадянина водночас.

Зустріч «Критики» з двома сучасними українськими гуманітарями, своєю діяльністю причетними до того, що від самого початку европейської науки є наріжними каменями цілої будівлі раціонального знання: словника, бібліографії, архіву, стала можливою завдяки інтелектуальній та громадянській поставі, якої завжди дотримувалися часопис і видавництво. Ми не могли не зустрітися й не нав’язати тісної та плідної співпраці. Тепер, без них, хай навіть і з їхніми залишеними для нас словниками й бібліографіями, усім нам буде неабияк трудно. Мусимо давати собі раду самотужки – зокрема і в ім’я тих, хто зробив, що зміг, і пішов.

За редакцію,

Андрій Мокроусов

Автори
Категорiї: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі