Лексикон досконалої гармонії (вдячна промова з нагоди вручення нагороди ім. Фридриха Ґундольфа)

Серпень 2015
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
186 переглядів

Діялося так, як і мало діятися. А діялося це так: приходить весна, і вона ще зовсім юна. Дикий виноград на великому довгому бальконі тільки починає випускати бруньки. Зовсім ніжна зелень, радше майже прозора паволока. Передчуття. Дикому виноградові потрібен час. Він доходить пізно. Молоде листя на старому жилавому пагінні. Але сонце вже досить сильне, щоби пробудити до життя давно очікувані запахи: тепла зерниста штукатурка стіни, старе дерево квіткових скриньок, суха срібна земля у вазонках, дрібні колючі порохи на порозі між двома бальконними дверима, зимовий наліт на шибах, поцяткований, як перепелине яйце, бетон бальконної долівки, полущена фарба на дверях, зовні іржаво-червона, зосередини брудно-біла, як яйце звичайне. Солодкавий запах нагрітих сонцем мосяжних клямок.

Потім входиться до напівкруглої кімнати. Проміння нагріває старий чорний фортеп’ян, грубу лляну капу на ньому. Він стоїть увесь укритий цим білим полотном, ніби великий, гарний, чорний мрець. Моя народжена у Відні і дуже рано померла тета, якої я не знав, грала на ньому. Недавно запросили знайомого старого настройника, і після його втручань фортеп’ян тепер теж пахне по-старечому фармацевтично. Тим часом надворі вже так тепло, що виникає охота на багато годин лишати бальконні двері відкритими. Так і діється. Тепер проміння досягає масивне темно-бронзове б’юрко мого діда. Воно пахне цілком інакше. Воно пахне строго, точно і прецизійно. Воно пахне, як вистояне в дубових барильцях червоне вино. Темно-синім і золотим відблискує терпке пеліканівське чорнило, непорушні логаритмічні лінійки в шкіряних футлярах. Тета від фортеп’яна була його донька. Вона була дуже гарна і померла в 17 років. Уже тут, у цьому станиславському помешканні.

А тоді стається те, що мало статися. Як і кожної весни. Проміння досягає книжкової шафи на протилежному кінці кімнати. І тоді вже недовго потриває, заки з’явиться той запах. Найзапаморочливіший весняний запах у цій кімнаті: так пахне тільки теплий Маєр. Він стояв зверху, на найвищій полиці, великий Маєрівський лексикон у двадцяти двох томах, шосте, доопрацьоване та доповнене видання. Ляйпциґ і Відень. Бібліографічний інститут. 1906 рік. Пересохла товста шкіра оправи із золотавим сецесійним тисненням пахла інакше, ніж ледь пожовклі, кольору слонової кости сторінки всередині. І власне про нього йшлося, про цей внутрішній запах. Під впливом сонця сторінки починали пахнути струделем, щойно витягненим із братрури, тонесенькі аркуші цигаркового паперу, що ними перекладено кольорові ілюстрації, лежали, мов свіжі облатки, а самі кольорові ілюстрації були такі масні і товсто нанесені, і липли так солодко і мерехтіли барвисто, як марципани. Томи були товсті й важкі, наче великодні перекладанці. Старість книжок пахла свіжістю пекарні, мала в собі пряність весни, то був приємно встояний і водночас леткий запах, відчутний тільки з найближчої відстані. Овочеві й людські раси, татуювання і тропічні птахи, герби та квіти були на них і багато чого ще.

Вона була тут уся всередині, в цьому лексиконі, та давня цивілізація ґранд-готелів і кургаузів, паневропейської залізничної мережі та першої глобалізації, колоніяльних товарів, що надходили ще з колоній і продавалися в колоніяльних крамницях, бездоганних англійських сукон і французьких суконь, і німецьких університетів, які справедливо втішалися своєю славою, цивілізація европейських стримувань і противаг, балансу сил, єдиної загальновизнаної і ніким не підважуваної столиці доброго смаку Парижу, згоди стосовно того, що має містити несесер, що кошик для сніданку на траві, а що освітній канон, цивілізація понаднаціональної високої шляхти і транснаціональних торговельних шляхів, европейського єврейства і майже ще не заплямованого соціялізму, німецької техніки й німецької романтики, французьких державних міркувань, скандинавських п’єс, російських романів і Романових, італійського культурного туризму, швайцарських альпенштоків, кепських австрійських передчуттів і розкішно розбуялих любовних неврозів, двірців із чавунним литвом дебаркадерів і мосяжними поруччями, океанських парових суден, вирізняльних шрифтів, універсальних паспортів, молодих радіохвиль й авіяційних спроб, бедекерів і ранньої електрики.

Бездоганно нарисовані технічні пристрої, електричні турбіни, паротяги та гаубиці. Точні мапи міст. Досконале штрихування тла на портретах князів і консулів, філософів і фізіологів, мислителів і поетів, цісарів і королів. Академічно вишколені мідьорити важливих споруд, солідний і все одно рафінований ґотичний шрифт. Повнота знань, упорядкованість і надійність. Ієрархії і категорії. Цілий добре темперований тодішній світ.

Отож ці фоліянти навесні починали п’янко пахнути. Ті пахощі я пізніше часто надибував у різних европейських книгозбірнях і бібліотеках, але жоден так і не зміг дорівнятися ориґіналові. Сумірний запах мали хіба що книжки іншої моєї тети, львівської. Наступний за повнотою був у великій читальній залі університетської бібліотеки у Львові, на Драгоманова. Студіювати до Львова я поїхав теж у 17 років. Латентний сенс цього рішення я збагнув щойно багато пізніше. Коли йшлося про те, до якої школи посилати дітей, у нашій родині панував невисловлений консесус, що це має бути та школа, де вчать німецької. Коли ж зайшло про те, щоби через студії пізнати світ, для мене це була германістика – світова мова, світова культура, світова література мого дитинства. Моє відкрите вікно в закритий тоді світ. Цей інстинкт сидів у нашій родині неабияк глибоко, попри всі потрясіння, попри всі сумніви тієї культури в собі. Цей інстинкт був давній і сильний. Потрясіння віри в німецькість мої бабця і дідо пережили та перейшли також ще й як. Її сумнів у собі самій через тим часом міцно закритий кордон, мабуть, уже ні. Їхнім виразним бажанням ніколи не було, щоби діти чи внуки навчалися німецької. Зате моїм.

Цей університет – так само, як і пізніше моє рідне місто – назвали іменем Івана Франка. Мій прадід, котрий приїхав до Станиславова і став тут дяком при греко-католицькій катедрі, а ми завдяки йому стали станиславським родом, був із того самого року, що й два в той чи той спосіб пов’язані з Галичиною чоловіки на «Ф»: Франко та Фройд, – із 1856-го. Його донька, моя бабця, цілком могла би слухати Фройдові лекції у Відні. Там вона студіювала і практикувала медицину. Там одружилася з дідом. Там прийшла на світ їхня перша донька. Повернувшись до Станиславова, вони привезли зі собою: дідо Маєрівський лексикон, бабця чорну анатомію, тітка фортеп’ян Ґустава Реслєра.

Все це вони привезли зі собою з Відня до Станиславова, колі мій дідо 1932 року закінчив там студії. На самій горі в шафі стояв маєрівський ряд, зі самого низу шість чорних томів анатомії. «Рауберовий підручник анатомії людини, новоопрацював і поліпшив проф. д-р Фр. Копш, приват-доцент і оберасистент Анатомічного інституту Берлінського університету, 10, доповнене і вдосконалене видання. Видавництво Ґеорґа Тиме, Ляйпциґ, 1914». Можна було би, все можна було би далі й далі додавати та вдосконалювати, новоопрацьовувати та поліпшувати, якби на титулі вже не стояла дата «1914». А між ними стояли інші книжки. Бабця і дзядзьо привезли зі собою велетенську, зібрану впродовж довгих віденських років німецьку бібліотеку, весь канон освіченого міщанства кінця XVIII, цілого XIX і початку XX століття. Вони облаштували ці книжки в цьому помешканні. Вони й собі хотіли облаштувалися тут гарно і модерно, за найновішими стандартами. Вони сподівалися збудувати тут сенсовне існування. Привезли зі собою цивілізаційні взірці з Карлсруе та Відня й намірялися їх тут утілювати. Вони збудували тут будинок за найостаннішим словом техніки, помістили в ньому цю бібліотеку. Вони прорахувалися. Всі прорахувалися, хто застав 1939 рік і наступні, які й у Відні не були конче ліпші. Але 1940 року народилася моя мама. Тож вони таки не прорахувалися.

Вліті ми завжди їхали на Гуцульщину. В містечку Делятин, де ми з братом, якому саме сьогодні, 16 травня 2008 року, в тому помешканні в Івано-Франківську, виповнюється 40 років, проводили всі наші шкільні вакації, тоді була цілком стерпна книгарня. Іноді в ній можна було було віднайти несподівані скарби. З цієї книгарні походять, серед іншого, дві книжки, які я купив собі учнем, а потім святкував їх у літньому екстазі в затінку нашого велетенського горіха в саду: Гельдерлінова лірика в перекладах Миколи Бажана – в гарній маленькій серії з вишуканими дереворитами на обкладинці, «Перлини світової лірики». Другою книжкою були Гофманові «Життєві погляди кота Мура» в українському перекладі Євгена Поповича. При цих книжках я взагалі вперше усвідомив, що вони перекладені, і то не тому, що були вони перекладені так зле, а якраз так добре, що це завважив навіть я.

Євген Попович, чия українська до мене дуже промовляла, бо нагадувала українську моїх бабців і дідів, жив у Києві й переклав багато першорядних німецьких книжок. Зокрема і «Тима Талєра» Джеймса Крюса, який допіру взагалі пробудив у мені охоту до читання. Євген Попович помер минулого літа у Києві, десь у той сам час, що й Берґман з Антоніоні, та майже ніхто цього не завважив. За віком він міг би належати до покоління моїх дідів. А ще за рік перед тим помер і калушанин Анатолій Онишко, що перекладав Ніцше і Едґара По, і ця смерть також пройшла непоміченою. Про його смерть я – сяк-так його колеґа і пошановувач – довідався випадково, і то тільки з чорної рамки навколо імені в його перекладі Курціуса. Він був із того самого року, що й мої батьки: 1940-го.

Згадую тут цих двох чоловіків із цих двох поколінь як представників усіх тих українських перекладачів, що набагато більше заслужили цієї нагороди, ніж я, і які ніколи її не одержать, ні від країни мови джерела, ні від країни мови призначення. Їхнім призначенням, утім, завжди була сама мова, і вони рідко з ним розминалися.

Я виростав у частині Европи, що виглядала ще дуже подібно до тієї, зображеної в старому Маєрівському лексиконі на найвищій полиці книжкової шафи. Життєві обставини часто цілком можна було порівняти з обставинами 1906 року: ті самі залізничні віядукти і вузькоколійки, реманент і піч на дровах у нас удома. Така була ціла ця Східна Галичина з її давньою архітектурою і переважно незміненими ще тоді краєвидами. Вони виглядали, як багато краєвидів, зокрема німецьких, у лексиконі Маєра, в яких я виростав, на якому виростав, але з якого так ніколи і не виріс. Ті, яких я не бачив на власні очі, морські види, скандинавські міста, чи Бремен з Гамбурґом, зображені там кораблі були відомі мені з родинних розповідей і безлічі поштівок у шуфлядах, із мемуарів іншого мого прадіда, греко-католицького священика, який одного разу таким-от океанським пароплавом через Бремен вирушив із Бремергафена до Америки. Гармати і рушниці, однострої европейських військ були 1906 року ті самі, що мій дідо, син цього американського священика, – який потім студіював у Відні та привіз Маєрів лексикон до Станиславова, – за кілька років спізнав на собі, ц.-к. підофіцером у Першій світовій війні. В Делятині ми часто знаходили на грядках чи в городі гільзи, а коли щастило, то й патрони з тієї війни. Світ приходив до нас із війною. Енциклопедія мого дитинства, енциклопедія життєвого світу моїх дідів і бабців. Плани Відня, Нью-Йорка, Гамбурґа, Карлсруе, Венеції й Трієста були там ті самі, за якими орієнтувалися в цих містах мої предки. Відтоді багато з тих міст сильно змінилися, але не втратили своєї найпотаємнішої топографії. Лексикон пахнув для мене навесні, Гуцульщина вліті. Все сходилося.

Тому я виростав із лагідним відчуттям відповідности. Европа, яку я проживав, була майже ідентичною до тієї, поданої на сторінках енциклопедії. Це вселяло спокій і обіцяло надійність. Переконання, що світ такий самий, як у книжках, і, навпаки, – а це для мене було ще важливіше – що книжки подають світ таким, який він насправді є. Про новіші тенденції я нічого тоді ще не знав. То був стан досконалої гармонії. Цілковитої, природної, самоочевидної й уочевидненої належности. І це ніколи вже згодом не знане відчуття промовляло до мене німецькою. То була Европа моїх юних дідів і бабців. Европа мого дитинства.

Дуже тішуся, що дістаю цю нагороду ще відносно молодим чоловіком. Тішуся, що маю охоту і силу тішитися цим, тішитися з цього, втішатися тим, що вона мені принесе.

Дуже радію, що ця втіха і ця охота близько споріднені з тими, які відчуваю, беручись до нового перекладу. Пристрасть до літератури й охота до життя. Бо ця нагорода – не тільки знак визнання, не тільки відзнака, але й щось, що побільшує радість від життя, до життя. Це взагалі прекрасна пара: охота і вдячність. Чудово мати змогу відчувати їх одночасно. Одне дає охоту йти далі, друге спонукає роззиратися і озиратися назад. Друге уможливлює перше. Перше виправдовує друге. Сьогодні я посередині. Посеред життя, посередині Европи. Посередник. Перемовник між охотою і вдячністю. Між моїми предками і Гельдерліном, між моїми батьками і Фройдом, між мертвими і живими колеґами, між моїми вчителями і моїми учнями. Між давньою Европою і сьогоднішньою. Між охотою писати і вдячністю за прочитане.

 

Львів, 16 травня 2008 року

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі