Леґітимаційна мітотворчість та її пам'ятки

Вересень 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
12
1445 переглядів

 

В основу статті покладено виступ на міжнародній науковій конференції «Міти і стереотипи в польській та українській історії XIX – початку XX ст.», яка проходила в Інституті історії Лодзівського університету 8–9 жовтня 2009 року.

 

Коли влада зацікавлюється історією, одразу виникає зустрічне зацікавлення: а для чого їй це потрібно? Адже минуле вивчають історики, які для цього потребують радше архівних сховищ, бібліотек і професорських кабінетів, вільних від чиновницького втручання. Чи можливе дистанціювання історика від політики? У яких стосунках перебував він із владою за давніших часів?

Забігаючи наперед, зауважу, що в жодному історичному реґіоні Російської імперії влада не приділяла так багато уваги історії, як у західному порубіжжі, зокрема і Правобережній Україні. Чим пояснити її любов до минувшини краю, яким вона заволоділа лише наприкінці XVIII століття? В чому і як виявлялася ця зацікавленість, яких форм набувала і які наслідки мала для місцевої людности?

Обставини входження Правобережжя до складу імперії не провіщали жодного посилення інтересу до його історії. Адже Річ Посполита зникала як держава і не могла зажадати дбайливого ставлення до колишніх своїх володінь. Та й перед учасниками поділу Росія не звітувала про свою тутешню політику. Єкатєріна II, змінюючи політичний вектор із Півночі на Захід і Південь, зауважувала там прояви «русской истории», а тому, засновуючи намісництва на Правобережній Україні, центром одного з них призначила непримітний Зяслав (Ізяслав, 1793–1795), не в останню чергу через його староруську назву. Її увага зосередилася на Київській Русі, проте дещо з інших міркувань. Протиставляючи свій гуманізм деспотії Пєтра I, вона, хоча й орієнтувалася на класичну історію, за взірець брала однак не античних героїв, а князів Київської Русі, зокрема князя Володимира. В «Записках по русской истории» вона схвалювала його мудрість, доброту і справедливість, а тому саме його впроваджувала до державного життя Російської імперії через заснування на честь 20-річного правління Єкатєріни ордена його імені, як князя, який дбав про «спільну користь, честь і славу Росії». А в написаній 1787 року п’єсі «Начальное управление Олега» засуджувала Аскольда (маючи на увазі Пєтра I) за грубі порушення давніх звичаїв і схвалювала Олегове містобудування. Запровадженням імені князя Володимира до державної нагородної системи, як і творенням літературних текстів, Єкатєріна II підтверджувала, що й вона дотримується ідеї київського спадку.

Хрещення Русі (барельєф на пам’ятнику
Володимиру Святому в Києві).
Міхаіл Мікешин. Макет первинного варіянту
пам’ятника Богдану Хмельницькому в Києві
(1860-ті роки; Музей міської скульптури, Петербурґ;
пам’ятник відкрито 1888 року).
Пам’ятник княгині Ользі в Києві (1911; автор
проєкту – Іван Кавалерідзе). Фраґмент групової
світлини 1912 року.
Скульптор-аматор підполковник Пьотр Самонов у
своїй майстерні поряд із пам’ятником Іскрі та
Кочубею, встановленим 1914 року поблизу
Нікольських воріт у Києві (нині Арсенальна площа).

І все-таки варто відзначити, що...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі