Київ: мій особистий путівник

Лютий 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
1272 переглядів

Проживши в Києві сім років, я втекла звідти з наміром більше ніколи не повертатись. Я не люблю Києва, а Київ не любить мене. Ми розійшлися за взаємною згодою і навряд чи сумуватимемо одне за одним. Характерами не зійшлися. Не отримали жодної вигоди одне від одного. Київ любить богатирів, а я не така. Київ любить гладіяторів, які ціною власного життя розважають заведену публіку, любить циніків і кар’єристів, любить тих, хто любить гроші. А я не така. Я люблю тишу. А тиша – це єдине, чого ви в Києві не знайдете. Якщо, звичайно, не враховувати міліціонерів, які розмовляють англійською. Їх у Києві теж немає.

Єдине, що виправдовує текст, який ви, можливо, читатимете далі, – це те, що з нелюбові іноді можна дізнатися більше, ніж зі сліпого боготворіння. Мізантропів завжди цікаво читати. Хоча я не мізантроп. У Києві є багато хороших киян, і я за ними сумую. І ще насправді багато за чим. Відфільтрувати цей сум – ось моя справжня мета. Сподіваюся, ніхто інший при цьому не сумуватиме.

Мій Київ міг би розпочати свою історію десь так у столітті вісімнадцятому. І можливо, я ще до цього повернуся. Але насправді Київ починається тут і тепер. І ворота його – це вокзали.

1. ворота

Потяги чомусь завжди прибувають на Центральний київський вокзал рано-вранці. Колись і я так приїхала, годині о шостій, коли тільки- но починає сіріти і крізь зазвичай брудні вікна вагону виринають із імли, ніби монстри, київські хмарочоси. Такий скляний зелений хмарочосик – це міністерство транспорту, його збудував соратник екс-президента Леоніда Кучми, міністр транспорту Кирпа, як пам’ятник самому собі. Я кажу «пам’ятник», бо міністр покінчив життя самогубством. Але вас це не стосується. Якщо ви бачите зелений скляний хмарочосик, це означає, що до вокзалу залишилася рівно хвилина. Ви приїхали. Далі дороги немає. Принаймні в Україні.

Від’їжджають потяги з Києва, навпаки, увечері. На схід, на захід, на південь. Будь-куди. Крізь брудні вікна вагонів видно лише розмиті вогні великого міста – спалахи твоєї великої поразки. Вони кажуть: їдь у свою пітьму, якщо здався, чоловіче. Вранці наступного дня прибудуть нові, сповнені наївних провінційних амбіцій гладіятори.

Тут я мушу сказати основну київську заповідь: усе, що поза Києвом, – це провінція. Вся Україна – це провінція. Тільки Київ – столиця. Усі це знають, і всі сповідують цю заповідьпослідовніше, ніж «не вбий, не вкради».

Але річ у тому, що за минулих двадцять років сюди переїхали на постійне мешкання мільйони людей. Півзахідної України (інша половина виїхала на заробітки в найближчу Европу). Пів східної України (інша половина або виїхала на заробітки в Росію, або досі з упертістю камікадзе риється в землі у пошуках нерентабельноговугілля). Всі тут. Тому Київ – місто провінціялів, які разом відчайдушно корчать із себе столичних. З усіх моїх київських знайомих лише одна справді народилася в Києві, і тепер вона виходить із дому тільки у невідкладних ситуаціях. Зазвичай сидить у себе на балконі, воює з голубами і курить. Каже, що не вибирається в місто, бо не може на нього, теперішнє, дивитися. Їй стає фізично боляче.

Але ви все ще на Центральному вокзалі. Ось ви висідаєте з потяга, тягнете свою валізку на коліщатах по непристосованих для валізок на коліщатках сходах, виходите на вокзальну площу і перше, що ви бачите, – це їх. Людей, які щось від вас хочуть. У Києві таких багато, і до цього треба звикнути. Що всі щось від тебе хочуть. У Києві люблять лохів – легковірних і не дуже кмітливих людей, які не встигли пізнати другої столичної заповіді. Друга столична заповідь звучить так: обдури когось, бо інакше хтось обдурить тебе. На вокзалі не обдурити – великий гріх. До вас підбігають один за одним таксисти і пропонують всього за подвійним, потрійним, подесятим (залежить, як ви виглядаєте, за умовною шкалою лохівства) тарифом відвезти вас на край світу, іноді у прямому сенсі цього слова.

Інші – зазвичай це жінки – пропонують вам...

Про автора
Категорiї: 

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі