Кити післявересневого світу

Січень 2002
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
231 переглядів

«Чи справді ми опинилися на межі й готові погодитися, що вищий розум – це просто ґротескна помилка матінки-природи?» – запитав американський лінгвіст Ноам Чомскі слухачів своєї лекції, прочитаної в листопаді 2001 року. Звісно, що ні, з готовністю відповідаємо ми. Оскільки питання справжности вкотре втратило свою актуальність на черговій межі століть. Тому до трьох найбільших загроз, що їх називає Чомскі (швидкого поширення засобів масового знищення, формування міжнародної спільноти панівними державними та приватними владними структурами світу та дедалі більшої забруднености довкілля – тобто до всього того, що хибно називають глобалізацією), як до трьох вічних китів, на яких усе ще тримається світ, незважаючи на вересневі спроби його розхитати. Адже загроза є найвірогіднішим стимулом до розвитку.

Охоче погоджуємося з хибністю терміна «глобалізація», хоч і названого в дискусії Девіда Гелда (професор політичних наук Лондонської школи економіки) та Пола Гьорста (професор соціяльних відносин Бьоркбек Коледжу Лондонського університету) з нагоди відкриття Світового економічного форуму в Нью-Йорку та Світового соціяльного форуму в Порто Алеґре (Бразилія) «аргументом нашого часу»1. Йдеться проте, що нейтральне використання поняття «глобалізація» лише вказує на міжнародну інтеґрацію, тоді як наслідки цього процесу для світової спільноти провокують традиційно невіддільні оцінки «погано» та «добре».

Прикладом «поганого» полюса Чомскі вважає «неоліберальну» міжнародну інтеграцію, оскільки, на його думку, двосотрічна історія Англії та Індії показала, як лібералізм може перетворитися на засіб контролю та руйнування в ситуації, коли, дотримуючись принципу двосторонньої угоди вільної торгівлі та лібералізму, слабкі держави мусили наполягати на захисті з боку сильної держави- покровителя. Основною рисою процесу глобалізації залишається вирішальна роль капіталу на шкоду людському фактору, а лібералізація капіталу «підмиває основи демократії».

З іншого боку, доля публічних товарів, таких як чистота навколишнього середовища та сталий розвиток, уже не вирішується в рамках лише однієї країни: задля вироблення комплексної політики потрібно поєднати зусилля. Хоча засадничою ідеєю об’єднання стає інший публічний товар: глобальна фінансова стабільність, незважаючи на невіддільність економічної, соціяльної та політичної безпеки. Тимчасом як регулювання потоків капіталу є, радше, питанням політичних пріоритетів певної держави.

Глобалізація, у сенсі збільшення обсягів світової торгівлі, та неоліберальні структури теоретично створені з метою стимулювання конкуренції. Компанії змушені змагатися між собою у виробництві найдешевшого та найприбутковішого продукту, уряд відсувається на задній план, надаючи сприятливі умови для вільного розвитку такої конкуренції. Творення неоліберальної держави загального добробуту та боротьба з неуникною майновою нерівністю відбувається шляхом впровадження спеціальних податків і соціяльних програм.

Хоча впродовж двадцятого століття доводилося неодноразово спостерігати катастрофічну втрату позицій цих вразливих ліберальних політичних інституцій – наприклад, у міжвоєнний період (Добу Катастроф, за Еріком Гобсбаумом) та наприкінці дев’яностих (після чергового ліберального сплеску вісімдесятих років) – через недостатню переконливість представницької демократії як способу керування сучасними державами в добу глобалізації та зменшення ролі держави у світових макропроцесах, тому що в неоліберальній парадигмі економіка витісняє політику й державу.

Професор соціології Мюнхенського університету Ульрих Бек у статті «Кінець неолібералізму» («Монд», 14.11.2001) на означення сучасної ситуації у США послуговується метафорою «неолібералізація до смерті». Як свідчать події 11 вересня, з одного боку, американській...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі