Культурократія та бюрологія

Квітень 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1306 переглядів

Два десятиліття відсутности артикульованого «ворога» (у тому значенні цього слова, яке надав йому Карл Шміт: ворог як символічна фігура, необхідна для виникнення політичної ідентичности) перетворили культурологію з опозиційної дисципліни на своєрідний міждисциплінарний курорт, де опинялися гуманітарі з надзвичайно різнорідними (й незрідка протилежними) профілями та мотиваціями. Івашина описує цей процес у такий спосіб: «Масовий похід у культурологію колишніх академічних “політруків” мав наслідком перетворення цієї дисципліни навіть не у прикладне смакознавство, а радше в поверхневе, тривіяльне культуроглядство» [10]. Важко було би передбачити траєкторію розвитку цієї екзотичної дисципліни, якби розуміння культурології як гуманітарної «внутрішньої опозиції» не дістало потужного стимулу для розвитку. Цим стимулом виявилася цілком реальна можливість несподіваного союзу між, з одного боку, позитивістською гуманітарією, зорієнтованою на вишкіл вузькокваліфікованих «експертів», і, з другого – новим поколінням академічної бюрократії, яка під егідою Болонського процесу дістала можливість підпорядкувати власним вимірювальним механізмам рештки університетських свобод, що знайшли прихисток у рятівних нішах, не контрольованих попередньою бюрократичною моделлю.

Протягом певного часу Болонський процес сприймався в Україні як даність, якщо не як подарунок долі. Обіцяна можливість взаємного визнання наукових ступенів навчальних курсів між, скажімо, Болонським університетом і Києво-Могилянською академію не могла не викликати екстатичного ентузіязму в академічній спільноті. В університетах навіть почали викладати курси на кшталт «Принципи запровадження Болонського процесу в Україні». Афірмативне, некритичне ставлення до Болонського процесу не могло не спричинити зворотній ефект у вигляді його несприйняття, з одного боку, академічними консерваторами, а з іншого – критично налаштованими інтелектуалами; звісно, ці групи критикують «Болонью» з різних, здебільшого діяметрально протилежних позицій. Спільна риса більшости критик «Болоньї» – розгляд цього процесу як самодостатнього явища, а не симптому ширших соціяльних перетворень. Не претендуючи на вичерпність, зосередимося на критиці передумов Болонського процесу та його наслідків для гуманітарної науки, насамперед – для її саморефлексивного, непозитивістського, паралогічного складника.

Мабуть, найкращою репрезентацією української версії Болонського процесу є фраза одного з чиновників Міносвіти про те, що «Болонський процес в Україні розпочався з падіння Залізної завіси». Цей вислів, попри власну абсурдність (Болонський процес започатковано 1999 року), несвідомо описує передумови реформи, покликаної «підвищити конкурентоспроможність» европейської високої освіти шляхом уніфікації академічних стандартів і навчальних програм. Адже Болонський процес є не причиною, а наслідком неоліберальної тенденції до комерціялізації европейської соціяльної сфери, що значно посилилася після падіння соціялістичного табору. Держава фактично відмовляється від свого обов’язку фінансувати університети й ґарантувати при цьому їхню автономність – що дало підстави деяким коментаторам назвати Болонський процес «кошмаром Гумбольдта». Йдеться про остаточну відмову від однієї з базових засад гумбольдтівської концепції університету як інституції, чия автономія сприяє встановленню «розумного ладу», що не потребує революції та знищення застарілих соціяльних форм і структур. Натомість університет адаптується до вимог індустрії та комерції, переходячи в розпорядження великого бізнесу, що бере на себе істотну частку фінансування (разом, до речі, із самими студентами, змушеними дедалі більшою мірою оплачувати навчальний процес). У такий спосіб університети стають заручниками механізмів прогнозування ринку праці, а студенти й викладачі – бранцями неоліберальної риторики про «рентабельність», «ефективність», «конкурентоспроможність», «динамізм» та «успішність». У цій ситуації Болонський процес є всього лише механізмом, що уможливлює економізацію та квантифікацію тих сеґментів освіти, що раніше визнавалися непіддатними позитивістському вимірюванню – в першу чергу, гуманітарії. Німецький коментатор Флоріан Шнайдер звертає увагу на ту парадоксальну обставину, що спеціялізація, синхронізація та принцип пропорційности, запозичені зі стандартизованого виробництва товарів, запроваджуються у сферу високої освіти саме тоді, коли фордистська модель, яка дала життя цьому підходові, відійшла в минуле – принаймні, на европейському континенті, де робітників заохочують до «групової праці», загальної відповідальности й самоконтролю над процесом праці3. На Шнайдерову думку, запровадження системного вимірювання практик, що вважалися питомо невимірюваними, в саме осердя виробництва знання, тобто до університетів, пояснюється тим, що критеріїв цього вимірювання як таких не існує, а значить, їх треба винайти, дослідити та запровадити шляхом апропріяції знання, яке нещодавно було недоступним для капіталу. На практиці це означає радикальну реструктуризацію навчальних курсів, що адаптуються до системи мультифункціональних модулів. Цим терміном, запозиченим із технологічного словника, позначають певний елемент у рамках великої системи, що його можна замінити без суттєвої зміни в загальній структурі. У випадку гуманітарних наук це означає насамперед нівеляцію авторських, неконвенційних підходів до викладання. Натомість університети змушені залучати «зіркових» викладачів, що збільшують комерційну привабливість навчання, але працюють значно менше за інших, перекладаючи тягар академічного навантаження на «ординарний» викладацький склад.

Підпорядкування навчального процесу «болонським» принципам рентабельности й конкурентоспроможности призводить до тотальної бюрократизації університету. «Новими господарями університету» російський дослідник із західним університетським досвідом Міхаіл Маяцький називає суттєво розширений прошарок «радників і консультантів із різноманітних проблем, у тому числі створених Болонським процесом: експерти з переказування й накопичення кредитів, консультанти з атестації викладачів, консультанти з перманентного навчання, консультанти з питань Болонського процесу, що працюють при кожному деканаті й ректораті». На думку Маяцького, за умов Болонського процесу «університет мислить себе статичним перехідним вузлом безперервно рухомого потоку викладачів та студентів, що збільшує прірву між цими кочівниками та осілою владною бюрократією»4. Інший фахівець у галузі теорії освіти із досвідом роботи в европейських університетах, соціолог Алєксандр Бікбов, називає Болонський процес «надбюрократизацією освітньої процедури», внаслідок якої викладачі без додаткової фінансової винагороди на додачу до щораз більшого педагогічного навантаження отримують ще й бюрократичні обов’язки: «підготування деталізованих програм, складання планів і звітів, реґулярна проміжна звітність у перебігу викладання, фінальна атестація»5.

Всі ці новації, звісно, наразі стосуються найперше европейських країн, що достатньо далеко просунулися на шляху «болонізації». Українська ситуація дещо відрізняється. Якщо в Европі Болонський процес упевнено римується з утратою університетами своєї автономії, то в Україні «болонська» бюрократія накладається на усталені місцеві структури, здебільшого не витісняючи, а доповнюючи їх. Попри несміливі спроби запровадити експериментальну автономію кількох українських університетів наша висока освіта залишається суцільно підпорядкованою самодостатнім, анти-інтелектуальним органам, які, втративши ідеологічне підґрунтя, що забезпечувало їм право на існування, далі контролюють університетське життя на його базовому рівні: у присудженні наукових ступенів і вчених звань. За наших умов описана в Івашини «парадоксальна ідіосинкразія західної культури», що полягає у невпинному творенні й апропріяції викликів, вочевидь не працює: вона нівелюється безперервним бюрократичним контролем за «віддушинами для потенційно небезпечних творчих зусиль ориґінальної думками меншини» [8], яким, навпаки, належало би забезпечити автономію. Як наслідок, університетські гуманітарі в Україні опинилися в ситуації, коли окрім опанування своєї власної дисципліни (чи, в актуальнішій версії, міждисциплінарного набору дослідницьких підходів) вони мусять опановувати ще одну, тотальну, всеосяжну та загальнообов’язкову дисципліну, яку можна окреслити поняттям «прикладної бюрології». Йдеться про сукупність вимог, приписів і формальностей, необхідних для леґітимного функціонування в академічному полі. Олександр Івашина у своєму навчальному посібнику описує цей процес у розділі «Повсякденне»: «Експерти підкорюють собі сферу політики, систему виховання та охорони здоров’я, вони оплітають сіткою формальних приписів можливості повсякденности. <...> Бюрократія та технократія колонізують “життєвий світ”» [92]. Нині на додачу до, скажімо, ВАКівської бюрології на плечі викладачів лягає бюрологія Бо-лонського процесу.

Але парадисциплінарний проєкт академічної бюрології не вичерпується вимушеною стратегією виживання університетських викладачів. Дедалі потужніше залучення студентів до різноманітних бюрологічних практик, які постачає невпинна квантифікація навчального процесу, відкриває перспективи рефлексивної, самосвідомої бюрології, що ставитиме питання про політичні імплікації наукової бюрократії. Цей проєкт видається суголосним із тематизацією сучасного університету в рамках руху Edu-Factory. Його активісти стверджують: «Університет став тим, чим колись була фабрика. Якщо раніше фабрика була парадигматичним місцем боротьби між робітниками та капіталістами, то тепер університет став ключовим простором конфлікту, де на кону стоять володіння знанням, репродукція робочої сили та створення соціяльних і культурних стратифікацій. Це означає, що університет є не черговою інституцією, підкореною суверенному та урядовому контролю, а ключовим місцем, де точаться, з виграшем або програшем, ширші соціяльні протистояння»6. Політична бюрологія в рамках сучасного університету потенційно здатна перетворити апарат освітньої бюрократії з неуникного «вимикача думки» на матеріял, що уможливлює рефлексію над передумовами сучасного виробництва знання.

Поряд із механізмами контролю над думкою предметом бюрології може стати сцієнтистська версія гуманітарії, що має всі шанси розквітнути в умовах кількісного вимірювання будь-яких проявів освіти. Йдеться про гуманітарію як «культурократію», механічне примноження відомостей про культуру без потреби замислюватися над леґітимними передумовами теперішнього надвиробництва знання. «За сучасної доби культуру часто плутають із запасом відомостей, які існують у культурі, інформаційними ресурсами суспільства, – пише Івашина [28]. «Діяння експертів розширюють оперативний об’єм суспільного розуму, нарощують його екстенсіонально, проте якісний склад цього розуму не поліпшується» [28]. Протягом другої половини 2000-х років в Україні відбулося потужне кількісне розширення культурного архіву, засноване на ресантименті недостатньо описаної й заархівованої культури. Це розширення набуло гіпертрофованих форм тотальної музеїфікації, що межує з муміфікацією культурного процесу: достатньо пригадати заміну проєкту Музею сучасного мистецтва на квазиістористський «Мистецький Арсенал», щоби помітити, як розширення «оперативної пам’яті» українського суспільства відбувається коштом потужности його «процесора».

«У гуманітарії та мистецтві культура дискутує сама з собою, ставить себе під питання, демонструє себе як наскрізь амбівалентну, – пише Івашина. – Культура перетворюється на релігію тоді, коли намагається загасити внутрішню субверсивність, вимагає віри в себе» [34]. Функцією сучасного критичного гуманітаря стає підваження ситуації, в якій культура позиціюється як самозрозуміла й непроблематична база даних, приречена нескінченно зростати, а освіта – як автоматизована передача інформації. Саме так виглядає панівний дискурсивний лад сучасного університету, і саме в цій ситуації культурологія як альтернативна мисленнєва практика набуває нової ролі: відшукувати та окуповувати нові території думки, невидимі для тоталізаційного погляду нової освітньої бюрократії. «Особливий статус» цієї дисципліни та її викладачів аж ніяк не обмежується внутрішньоцеховими інтриґами: те, що стоїть на кону – це «особливий статус» гуманітарної науки в добу уніфікації університетського життя.

Сторінки2

Про автора
Категорiї: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі