Культурократія та бюрологія

Квітень 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
574 переглядів

«Прикметою культурології є особливий статус деяких творів літератури і мистецтва, деяких культурних героїв та персонажів». Так розпочинається розділ «Естетичне несвідоме» з книжки «Загальна теорія культури», в якій зібрано матеріяли до лекцій з однойменного авторського курсу Олександра Івашини, читаного в Києво-Могилянській Академії.

Розпочинаючи в такий спосіб одну зі своїх лекцій, автор навряд чи здогадувався, якою мірою ці слова стосуватимуться його власної особи невдовзі після виходу книжки. Саме «особливий статус» культурного героя та персонажа, статус академічного гуманітаря, здатного дозволити собі позицію незалежного інтелектуала, опинився у центрі конфлікту, що запам’ятався в академічній спільноті під умовною назвою «справа Івашини». Ба більше, саме цей конфлікт, що напозір може видатися локальним непорозумінням чи прикрим наслідком академічних підкилимних ігор, унаочнив численні суперечності й негаразди теперішньої гуманітарної освіти, яка зазнає тотальної бюрократизації, комодифікації та деінтелектуалізації під гаслами так званого Болонського процесу. Та замість поринати в аналіз численних механізмів, спрямованих на згортання непідвладних академічній бюрократії осередків університетської гуманітарної думки, варто звернутися до тексту, що виник в одному з цих осередків, і з’ясувати його нинішню актуальність.

Спершу – кілька слів про автора книжки. Його ім’я, застерігає він на самому початку, поміщено на її обкладинку тому й тільки тому, що саме він відповідає за композицію: «За гамбурзьким рахунком, ці лекції мали б бути анонімними» [с. 4]. Олександр Івашина – старший викладач катедри культурології Києво-Могилянської Академії, автор курсів «Вступ до культурології», «Сучасна культура Заходу», «Постмодернізм», «Постструктуралізм», «Культура і влада» та інших, чий культовий статус серед кількох поколінь студентів Могилянки відтінюється принциповою марґінальністю їхнього автора в публічному й академічному житті. Ця марґінальність полягає насамперед у принциповій відмові від писання та захисту дисертації – процедури, що мірою своєї забюрократизованости може позмагатися хіба з отриманням американського громадянства1. Свою відмову від наукового статусу, яка представникам офіційної науки бачиться фрондерством, популізмом чи академічним саботажем, Івашина мотивує технічною неможливістю поєднати сумлінне ставлення до викладацтва зі створенням якісного дисертаційного тексту, а головне, з проходженням усіх процедурних формальностей, якими в Україні обставлено здобуття вченого звання. Йдеться про певне замкнене коло: щоби звільнитися від фантастичного тягаря у 900 (!) навчальних годин на рік, старший викладач мусить набути символічний капітал у вигляді наукового ступеня. А це, своєю чергою, вимагає тривалих, здебільшого абсурдних часових інвестицій, що в переважній більшості випадків істотно знижують якість викладання.

На цьому тлі особливо виразним видається той факт, що саме лекції та семінари Івашини та ще одного принципового академічного дисидента, старшого викладача Бориса Чумаченка, упродовж багатьох років є місцями паломництва студентів і випускників з інших спеціяльностей і навіть з інших університетів – цих, щоправда, критично поменшало після запровадження скандального, за класичними стандартами університетської демократії, контролю документів на входах до корпусів Могилянки. В ситуації, коли багато хто з викладачів – і тих, що мають ступінь, і тих, що його не мають – дозволяють собі поводитися на лекціях як заведені грамофони з пощербленою в кількох місцях платівкою, а на семінарах виконувати функцію семафорів, що механічно передають слово від одного студента до іншого, відповідальне ставлення до викладання стає чимось на кшталт екзотичної цікавинки, що притягує численних «туристів» – чимало з яких, утім, згодом стають «тубільцями».

Семінар Івашини протягом багатьох років був не тільки чи не єдиним у Києві місцем, де можна було почути, приміром, про теорії Агамбена, Ліотара чи Слотердайка; це місце, де слухачі, починаючи від перших курсів, стикаються з цілковито новим для себе модусом гуманітарного мислення та викладання, модусом, що сполучив сократичну маєвтику, бахтінську поліфонічність і бартівський інтелектуальний гедонізм. Цей спосіб викладацької практики, побудований на підважуванні позиції «метра», на принциповій рівноправності всіх співрозмовників, породжує цілком відмінний тип знання порівняно з тим, що його продукує сучасна «фабрика знань». Ідеться про субверсивне, паралогічне знання, спроможне поставити під сумнів власні передумови, а отже – й передумови такого знання, що вважає себе достеменно «науковим», цілісним, позбавленим сліпої плями. Знання, продуковане цим семінаром – відкрите, розімкнуте, незавершене: замість готових відповідей там можна отримати хіба що натяки на можливі способи підходу до питання. Що не так уже й мало, зважаючи на перевиробництво готових відповідей на уніфіковані запитання, продуковані сучасною освітою.

Те, що українська освітня система протягом багатьох років взагалі толерувала такий розсадник підривної думки, є одним із нечисленних свідчень на її користь. Але на початку 2010 року – буквально через тиждень після 50-ліття Івашини й наукової конференції, якою відзначили ювілей викладача його учні, – ця ніша виявилася вельми проблематичною для сучасного університету, що переживає докорінну зміну способу свого функціонування. Йдеться про реформу навчальної системи, спричинену Болонським процесом, котрий виконує непринадну функцію леґітимації сумнівних нововведень, не постульованих у жодному з його офіційних документів. Це звучить як парадокс, але саме в рамках розгляду «питання про підвищення якости освіти на маґістерських програмах НаУКМА» в лютому 2010 року було ухвалено відмовити Олександрові Івашині та ще кільком старшим викладачам у праві викладати на маґістерських програмах. Це рішення викликало потужну хвилю університетського протесту, солідаризації та самоорганізації. Саме в цей момент багатьом стало зрозуміло, що університет, до якого вони звикли ходити, непомітно для повсякденного погляду перестав бути осередком критичної думки, остаточно підкорившись логіці автоматизованого конвеєра для виробництва робочої сили. Ще більше питань викликали формальні пояснення відсторонення Івашини, адже протягом п’ятнадцяти років жодні державні вимоги щодо наявности в маґістерських викладачів наукового ступеня, на які посилалась адміністрація, не заважали Івашині, як винятковому фахівцеві, викладати на маґістеріюмі. Натомість важко було не звернути увагу на дивну одночасність усунення Івашини з широкою дискусією в університеті, спрямованою на мінімізацію неґативних наслідків численних освітніх новацій (кредитно-модульної системи, переходу від триместрів на семестри тощо), за дивним збігом обставин, упроваджуваних одночасно з імплементацією Болонського процесу. Звісно, наявність прямого зв’язку між критичним виступом Івашини (одного з нечисленних представників викладацького складу на цій дискусії) та його усуненням довести неможливо (так само, зрештою, як і відсутність такого зв’язку)2. Однак цей випадок став точкою, в якій зійшлися найрізноманітніші конфліктні поля сучасного університету. Найважливішими з цих полів видаються позитивістська, «болонська» версія гуманітарної науки та паралогічна, авторефлексивна гуманітарія, що опирається математичному підрахункові, бюрократичному вимірюванню та безпосередньому впровадженню власних результатів у виробництво. Послідовним утіленням другого з названих підходів є, зокрема, навчальний посібник «Загальна теорія культури» Олександра Івашини.

Відверто кажучи, ніколи ще під грифом Міносвіти не виходило такого чудернацького підручника. Фразу «рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів» у цьому випадку треба сприймати не як просту формальність, а як свідчення міри інтелектуальної свободи, якою тішилося гуманітарне середовище Могилянки за тих часів, коли Вчена рада НаУКМА затвердила цей посібник (це сталося 2007 року). «Загальна теорія культури» відпочатку протиставляє себе панівній традиції наукового письма, притаманного жанрові навчального посібника. Замість наукоподібного викладу з позиції «суб’єкта, що має знати», з відтворенням суми загальноприйнятого знання (почерпнутого зазвичай із раніших аналогічних посібників), автор книжки, по-перше, відмовляється від імперативу індивідуального авторства («подані лекції належать радше до культури “готового слова”, це ком-позиції “готових слів”» [3]), по-друге, від початку зосереджується на марґіналіях кожної з наведених тем, наводячи «ті розмірковування, які вважаємо цінними і цікавими, але які з різних причин не отримали, на нашу думку, належної уваги академічної спільноти» [11–12]. Якщо ж звернути увагу на те, що й самі теми, обрані для «Загальної теорії культури», належать до марґіналій вітчизняної гуманітарії (серед іншого, «Топос дослідника (стосовно/в теорії культури)», «Територія/топологія культури», «Естетичне несвідоме», «Повсякденне», «Афект», «Eros», «Форми виключення в культурі»), легко отримати бюрократичний скандал. Утім, за Івашиною, в ідеалі теорія якраз і має бути «інтелектуальним скандалом, яким була, скажімо, за її виникнення “філософія” Сократа та Платона, має примушувати чи навіть ґвалтувати до думки» [7]. Якщо ж абстрагуватися від контексту, в якому з’явилася праця Івашини, можна сконстатувати, що академічна інституція, яка дозволила її вихід, виступила втіленням описаної у книжці «парадоксальної ідіосинкразії» капіталістичного суспільства, яке «відтворює знову і знову єдину ідеологію – ідеологію супротиву собі» [8].

Зрештою, особливий статус культурології як питомо опозиційної, альтернативної до панівного дискурсивного ладу науки забезпечується самим її походженням із середовища радянських «творчих гуманітарів», яких не влаштовував стан офіційної гуманітарії [10]. Цей «золотий вік» культурології (яка на той час могла й не мати такого означення) скінчився разом із режимом, що породжував шалений інтелектуальний спротив собі. Інституціялізація нової науки розпочалася саме тоді, коли перестав існувати визначальний для неї елемент, якому можна було опиратися й у такий спосіб кшталтувати свою ідентичність. Ринок, що замінив ідеологію на посту «великого наративу» сучасности, прикриваючись теорією «кінця метанаративів», протягом довгого часу не міг виконувати функцію консолідації своїх опонентів – перш за все тому, що більшість із них перебували на межі виживання.

Сторінки2

Про автора
Категорiї: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі