Культура пам’яті та політика забуття

Лютий 2006
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
190 переглядів

1

Аналізуючи посткомуністичну культуру пам’яті у Центральній та Східній Европі, німецький історик Стефан Требст умовно розподілив тамтешні посткомуністичні суспільства на чотири групи – відповідно до наявної в них «культури пригадування»:

1) Суспільства, де існує загальна згода щодо «чужого» характеру комуністичної влади, накинутої ззовні, – насамперед це Естонія, Латвія та Литва;

2) суспільства, де такої згоди немає і де точаться запеклі політичні дискусії щодо інтерпретацій диктаторського минулого – як у Польщі й Угорщині, а також в Україні;

3) суспільства, охоплені апатичною амбівалентністю щодо комуністичного минулого, – як Румунія, Болгарія та інші балканські країни;

4) держави з тяглістю авторитарних структур та без виразного відмежування від комуністичної спадщини – як, наприклад, Російська Федерація, Білорусь, Молдова та інші республіки СНД.1

Україна, на думку Требста, це «єдина республіка СНД, де культура пам’яті стала важливим полем бою між двома основними політичними таборами – посткомуністами і націонал-лібералами». Хоча автор, як видається, дещо недооцінює подібних протистоянь у Молдові та Білорусі, він, поза сумнівом, має рацію щодо України, окреслюючи її як місце найгостріших баталій між двома супротивними моделями пам’яті та відповідними дискурсами. Гострота ідеологічного протистояння зумовлена тут двома чинниками. По-перше, обидві групи, що протистоять одна одній, є приблизно рівні – як за чисельністю, так і за дискурсивними ресурсами. І по-друге, ідеологічне протистояння стосується відразу двох спадщин, тоталітарної й колоніяльної, кожна з яких підтримує й актуалізує іншу.

Колоніяльний компонент, притаманний комуністичному режимові в Україні, від самого початку робив його особливо брутальним. Травматичний досвід терору, чисток і мовно-культурних принижень не міг не позначитися не лише на свідомості, а й на підсвідомості абориґенів. У багатьох випадках українці інтерналізували не лише комуністичну/тоталітарну ідеологію з усіма її символами та наративами, а й переважно неґативний, принизливий образ самих себе, накинутий колонізаторами, – знову ж таки з усіма відповідними імперськими наративами та стереотипами.

Як наслідок, будь-яка спроба переглянути комуністичне минуле неминуче тягне за собою потребу перегляду також колоніяльної спадщини – і навпаки. Це робить, своєю чергою, весь процес ревізії, започаткований у перестройку і продовжений за незалежности, надзвичайно складним і болісним. Причиною цього є не лише традиційна прив’язаність багатьох людей до совєтсько-комуністичної спадщини з усіма її мітами й стереотипами. Для багатьох українців, котрі інтерналізували совєтський комунізм разом із совєтським імперіялізмом, усі ці міти й стереотипи злилися в одне, стали істотною частиною їхньої ідентичности. Як наслідок, їхній опір декомунізації набуває особистого, позаідеологічного виміру, стаючи складником специфічного російсько-совєтського шовінізму.

Цим Україна істотно відрізняється від згаданих у Требста Литви та Польщі, де ані комунізм, ані совєтський імперіялізм не були глибоко й масово інтерналізовані і де національна ідентичність радше відторгає комуністичну спадщину, аніж її засвоює, охороняє та підтримує. Україна (і Білорусь) із цього погляду поділені незрівнянно сильніше, ніж їхні центральноевропейські та прибалтійські сусіди, тому що сама ідентичність українців (і білорусів) драматично поділена по лінії совєтський/антисовєтський.

Фактично йдеться про ширший контекст незавершеної боротьби двох дискурсів, двох історичних наративів, двох несумісних уявлень про те, що таке Україна, чим вона була і чим має бути. Ці два...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі