Куди прямує сучасна гуманітаристика?

Березень 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
3484 переглядів

Стаття розміщена в Українському гуманітарному огляді –Вип. 16-17.

 

Відповідь на поставлене у назві питання дам уже на початку: куди прямує сучасна гуманітаристика? - до нової утопії, утопії, що її пропонує все популярішний метанаратив про екологічну, багатовидову та неантропоцентричну гуманітаристику, яка спирається на ідею симбіотичних відносин спільнот, складених із людських та не-людських форм життя, базованого на взаємозалежностях сплетіння (entanglment) людей та речей. Я назвала би її утопією багатовидової, або метаспільнотної учасницької демократії (інклюзивної або екологічної демократії[1]). Це утопія, у якій теорії конфлікту, що пояснюють історичний процес, замінено теоріями співпраці та співіснування, а панівне до цього часу поняття травми як підстави творення індивідуальної та колективної ідентичностей - поняттям емпатії, яка є результатом сплетіння zoe i bios[2], а також життєвої енергії (vis vitalis).

Сьогоднішня гуманітаристика й надалі залишається емансипаційною, але визволення, про яке вона говорить, уже стосується не лише людей, утискуваних з огляду на свою расу, стать, клас, етнічне походження чи цінності, що їх вони визнають, але насамперед – визволення видів (species emancipation) з-під панування зосередженого на своїх інтересах людського виду. Ця гуманітаристика шукає не стільки істини й/або справедливості, скільки інклюзивних візій для різних форм спільнотного життя. У центрі її зацікавлень перебуває постантропоцентричний підхід до «життя як такого» (Розі Брайдотті), проблема «композиції спільного світу», де об’єднано людей і не-людей (Бруно Латур). Такий спільний світ розуміють не в категоріях глобалізації, а в категоріях космосу (космічна політика – Ізабель Штенґерз) й у планетарній перспективі[4].

***

Мета цього тексту – окреслити зміни, що відбуваються у сучасній гуманітаристиці та соціальних науках. Я спробую представити й спроблематизувати помітні від кінця 1990-х рр. процеси конвенціоналізації інтерпретативно-конструктивістської парадигми, пов’язаної із постмодернізмом, що їх окреслюють як неантропоцентричну гуманітаристику, або досить незграбно – як постгуманітаристику. Підкреслю, утім, що запропоновані мною узагальнення стосуватимуться не провідних тенденцій у гуманітаристиці, а радше тих науковців, які пропонують альтернативні та cutting-edge дослідницькі перспективи. Мова, отже, піде про реконфігурацію, яка полягає на тому, що в аванґардних напрямках сучасної гуманітаристики та соціальних наук (ті хоч і не домінують у цих дослідницьких сферах, проте визначають тональність дискусій) відбувається помітне зміщення інтерпретаційних рамок.

Сьогодні в гуманітаристиці побутує багато парадигм, дослідницьких програм або підходів і тенденцій, котрі часто взаємно суперечать одне одному. Раніше теорія, побудована в оперті на філософію, відігравала провідну роль у стимулюванні дискусій, що визначали зміни в гуманітаристиці, а дослідницька практика вже прямувала за ними. Нині, проте, у зв’язку зі змінами світу (розвитком глобального капіталізму, міграціями, екологічною кризою, дедалі потужнішими стихійними лихами, почастішанням масових убивств і тероризму, а понад усе – розвитком біотехнологій), практика випередила теорію, тобто раз за разом виникають явища, що їх наявні теорії не здатні сконцептуалізувати. У зв’язку з цим стимуляторами змін стають напрямки, найближчі до емпірії та здатні її теоретизувати - передусім соціологія, мистецтво і технонаука. Точкою співвіднесення проектів, що реалізуються у їхніх межах, усе частіше виступає біологія, а особливої ваги набуває ґрунтовне переосмислення нашого розуміння життя, людської природи, взаємин між тим, що людське і не-людське, розуміння sacrum, а також вихід поза межі західної традиції мислення з характерним для неї антропоцентризмом і редукціоністським розумінням матерії як порожньої, мертвої та позбавленої дієздатності[5].

У своїй статті 1973 р. «Наука та псевдонаука» Імре Лакатоc писав: «У прогресивних дослідницьких програмах теорія провадить до відкриття раніше невідомих нових фактів. Натомість у дегенеруючих програмах теорію створюють для того, аби узгодити відомі факти». Тому, згідно з Лакатосом, «там, де теорія йде за фактами, ми маємо справу з поганою, дегенеруючою дослідницькою програмою»[6]. На мою думку, власне зараз ми спостерігаємо таку «дегенерацію» дослідницької програми конструктивізму (або принаймні деяких його різновидів, зокрема текстуального, або інтерпретативного конструктивізму), який ще не замінено в очевидний спосіб чимось іншим. Тому ми перебуваємо у лімінальному та досить невтішному підвішеному становищі, у «поміж і посередині» (betwixt and between) (власне, у парадигматичній прогалині) між однією програмою, яку ще не відкинули, та другою, якої ще виразно не видно. Ідеться, отже, про ситуацію, коли розвиток теорій, закорінених у старій парадигмі, не передвіщає появи нових фактів, і можна сказати, що теорії бракує уяви та інтуїції, вона застигла у стані стагнації, або, як пише Лакатос, «іде за фактами» й намагається непереконливо пояснити факти, виявлені конкурентними теоріями.

Це можна зауважити на прикладі популярного останнім часом у польській гуманітаристиці інтересу до тварин, рослин та речей, де їх трактують як важливі дослідницькі проблеми та включають у підходи, сформовані на основі відомих теорій, але ще немає відваги на те, аби розглянути проблему зв’язків людей і не-людей у контексті радикального критичного постгуманізму, хоч саме він передвіщає появу нових фактів (див., зокрема, роботи таких дослідників, як Розі Брайдотті, Дона Геревей, Кетрін Ґейлз, Бруно Латур, Кері Вольф, а також митців - Едуардо Каца, Стеларка). Дедалі частіше об’єктом зацікавлень стають «непокірні» явища та проблеми (disobedient subjects), які вимагають від дослідника компліментарного підходу - із поєднанням гуманітарного, соціального та природничого знання: це, зокрема, вивчення середовища, тварин і рослин та біомистецтво (bio-art). Тому теорії сучасної гуманітаристики наражаються на проблему неспіввимірності[7] і щодо мінливої дійсності, і щодо зіставлення результатів дослідження із суспільними очікуваннями. Маю на увазі те, що науковці відстежують зміни, що відбуваються, пишуть про них, творять нові дослідницькі сфери, однак не мають ані відповідних знарядь, ані потрібної метамови для їхньої концептуалізації. Це є істотною проблемою сучасної гуманітаристики.

Соціолог науки Ендрю Пікерінґ згадані процеси окреслив як «постгуманістичне переміщення наших інтерпретаційних рамок» (posthumanist displacement of our interpretative frameworks)[8]. Наслідки цих змін знаходять оприявнення у вигляді постгуманітаристики, що її можна визначити як інституціоналізований набір тенденцій та дослідницьких напрямків, пов’язаних із ходом мислення та інтелектуальною й етичною настановою постгуманізму. Постгуманітаристика творить знання, яке критикує та/або відкидає центральну позицію людини в світі, тому їй притаманні різні неантропоцентричні підходи. Відтак, її можна було би окреслити як неантропоцентричну гуманітаристику, хоч цей термін і викликає застереження своєю парадоксальністю. Ключовими дослідницькими проблемами для постгуманітаристики є межі видової ідентичності, взаємини між тим, що людське і не-людське (зв’язки людини з середовищем, технологією, тваринами та речами), а також питання біовлади, біополітики та біотехнологій. Ідеться, звісно, не про виключення людини з досліджень, а про критичний підхід до її сприйняття як пана та центру всесвіту. Слід підкреслити й те, що вихід поза антропоцентризм не означає виходу поза антропоморфізм, адже цілком зрозуміло, що ми здатні пізнати світ лише з людської перспективи. Тому ще раз підкреслю, що чимось одним є антропоцентризм, який потенційно можна подолати, але чимось іншим – неуникненний антропоморфізм[9].

Багато років я займалася наративістською філософією історії, що являє собою одну з версій конструктивізму в теорії історії, і насамперед концепціями батьків-засновників цього напрямку – Гейдена Вайта і Франкліна Анкерсміта. Мій відхід від тексту та наративу, який датується

приблизно 2000-м роком, і «поворот до матеріальності» - того, що не-людське, а також до онтології, був продиктований дослідницьким матеріалом, з яким я стала працювати під впливом тісних контактів із археологами. Мова про різні форми існування людських останків, які оприявнюють обмеженість текстуально-інтерпретативних підходів. Словом, я відкинула інтерпретативно-конструктивістську парадигму на користь підходу, що його в англо-американській літературі окреслюють як flat alternatives, а також flat onologies (пласкі онтології).

Отож наведу приклади згаданої вище неспіввимірності, вказавши на «непокірні» об’єкти досліджень у власній дослідницькій практиці, пов’язаній із підготовкою книжки про онтологічний статус різних форм людських останків[10]. У 2003 р. я інтерв’ювала директорів поховальних закладів у Каліфорнії. Мене цікавили нові технології поховання, і тоді я зіткнулася з явищем LifeGem (у Польщі це називають «каменем пам’яті»), тобто синтетичним діамантом, що його виготовляють із праху. Це стало для мене цікавим прикладом поєднання взаємин між органічним/неорганічним[11]. У 2002 р. двоє артистів Королівського коледжу мистецтва (Джордж Треммель і Шиго Фукугара) презентували проект під назвою «Biopresence» [Біоприсутність], метою якого є включення людського ДНК до дерева без зміни генів рослини і створення «Живих меморіалів» (Living Memorials) або «трансгенетичних надгробків» (transgenic tombstone)[12]. Низку прикладів надає також bio-art, який революціонізує мислення про життя та міжвидові взаємини. Відомий своїм трансгенетичним мистецтвом Едуардо Кац уперше покликав до життя флуоресцентного кролика («GFB Bunny»), а нещодавно сконструював звіророслину, що називається «Едунія», – квітку, яка містить ДНК митця. Усе це, як пише Моніка Бакке, демонструє захоплюючий поворот від описування життя до проникнення у саму його суть[13].

 ***

Пам’ятаючи, що при обговоренні інтерпретативно-конструктивістської парадигми ми маємо справу не з якоюсь гомогенною цілісністю, а з мішаниною різноманітних підходів та дослідницьких перспектив, а також беручи до уваги її еволюцію у часі й просторі, я далі трактуватиму цю парадигму як характерну для нової гуманітаристики (до неї зараховують такі різнорідні міждисциплінарні ділянки, як ґендерні дослідження, постколоніальні та етнічні студії, дослідження сексуальних меншин і неповносправних тощо[14]). Ця парадигма, претендуючи на активну участь у суспільних змінах, мала наступальний та емансипаційний, а подеколи й повстанський характер: у період її домінування наука в очевидний спосіб виступала різновидом політичної активності[15]. Звідси випливали: інструментальний підхід до наукових досліджень; їхня політизація; сприйняття статусу науки в категоріях взаємин між знанням і владою; анґажованість дослідників, ідеологічно зорієнтованих на участь у суспільних змінах, боротьбу за справедливість та демаскування дій влади;конструювання соціальної дійсності із вишукуванням у минулому забутого та/або вилученого. Коли йдеться про епістемологію, то цій парадигмі були притаманні: міждисциплінарний підхід, рефлексійність, спрямування зусиль суб’єкта пізнання радше на вдалість інтерпретації, аніж на її правдивість. Ключовими ж поняттями виступали мова, дискурс, текст, наратив, знак.

Сторінки3

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.