Критика як підважування, переосмислення і порозуміння: нотатки до річниці безнадійної спроби

Грудень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
1123 переглядів

* * *

Зрозуміло, вести видавничу програму, готувати книжки, хоч яка це тяжка, відповідальна і, врешті, безнадійна справа — набагато простіше, ніж редаґувати часопис на кшталт «Критики»: це така, сказати б, «внутрішня еміґрація», якщо не «робочі вакації». Але свого клопоту тут, ясна річ, не бракує, часто-густо сливе нездоланного.

«Критика» почала випускати книжки ще до того, як я прийшов сюди працювати, фактично від самого початку свого існування (перша критиківська публікація — істотно переглянуте українське видання Грабовичевого «Поета як мітотворця» — вийшла в світ 1998 року), тож чималий підмурівок для дальшого розгортання цієї діяльности було закладено ще за Рябчука та Вислобокова, — і то підмурівок вельми професійний, зіпертий, своєю чергою, на готовості дотримуватися провербіяльних «високих едиційних стандартів», що поєднували б у собі найкраще від західної (власне, американської університетської) і пізньосовєтської видавничих традицій (хранительками цієї другої традиції були нещодавно померла дивовижна коректорка і редакторка Світлана Гайдук і одна з останніх в Україні фахових техредакторок Майя Притикіна, яка й далі працює з нами). Попервах у нас з’являлося по одній-дві книжки річно, згодом дедалі більше, вряди-годи й десяток або й дюжина назв на рік, але здебільшого таки менше. Загалом за ці два десятиліття вийшло друком трохи понад півтори сотні найменувань (чи майже дві сотні, якщо з річниками тощо): ніби й замало, надто як на мірку «промислового книговидання», а втім, із огляду на згадані стандарти, — сливе на межі мислимого для нас, адже нагромадити таку кількість книжок, у такий спосіб і на такому рівні підготованих потребувало від «Критики» і залучених співробітників граничного напруження всіх сил.

Перейти від первинного задуму видавати поодинокі книжки для «підкріплення» політики часопису до реґулярної роботи в режимі малого видавництва з далеким плануванням, серіями, надскладними науково-видавничими проєктами, що передбачають неабияку провізоричну роботу дослідницьких груп, спільними публікаціями тощо ми змогли завдяки збігові в часі кількох сприятливих чинників, насамперед підтримці на тривкій або й на постійній засаді з боку Фонду катедр українознавства і Наукового товариства ім. Шевченка в Америці, а головне — Українського наукового інституту Гарвардського університету. Якби не їхня допомога, про існування критиківського видавничого проєкту, за малим винятком геть зовсім не комерційного, годі було би навіть мріяти. Чимало «Критика» видала і за сприяння Міжнародного фонду «Відродження», польських донорів (Польського інституту в Києві, амбасади Польщі, краківського Інституту Книги, варшавського Інституту Міцкевіча), швайцарських і німецьких колеґ (Бернського університету й Університету Санкт-Ґалєна, а також Інституту Ґете, програми DAAD, Фонду ім. Беля); окремі книжки діставали субсидії від литовської та французької амбасад, від голандської фундації Fund for Central and East European Book Projects, від Канадського інституту українських студій, Української вільної академії наук в Нью-Йорку та Українсько-американської координаційної ради, а також від багатьох інших допомогових інституцій, українських і міжнародних. Без усіх цих ґрантів більшу частину найамбітніших видавничих ідей навряд чи було би втілено.

Зрозуміло, що така модель діяльности є доволі хисткою, але, зважаючи на специфіку і критиківської видавничої політики, і українського книжкового ринку (загалом благенького, ще й схильного всіляко упосліджувати науково-гуманітарну літературу та коментовані видання пам’яток — себто те, що переважно і публікує «Критика»), наразі, мабуть, єдино можливою.

Каталог «Критики», природно, завжди правив за своєрідне продовження часопису іншими засобами: насамперед історичні, літературознавчі, соціологічні, антропологічні тощо монографії українських та іноземних, переважно англо-американських і польських, авторів, більшою чи меншою мірою академічна, зрідка белетризована есеїстика, епістолярії та мемуаристика, вряди-годи — сучасна художня література (яка не становить для нас пріоритетного напрямку, хоча «Збіговиська» і «Вибгане» Володимира Діброви, «Дванадцять обручів» Андруховича, «Дижма» Петра Мідянки, поетичні книжки Василя Махна, маленька антологія світової квір-літератури, а надто перша збірка Жаданової прози «Біґ Мак», либонь, були свого часу неабиякими подіями літературного порядку денного — як і, беззаперечно, збірка вибраних творів Ігоря Костецького, яку впорядкував Марко Роберт Стех, або спогади Анджея Бобковського й Анджея Хцюка в тлумаченнях, відповідно, Олеся Герасима та Наталки Римської чи «Зниклий безвісти» Кафки та «Йов» і «Фальшива вага» Йозефа Рота в перекладі Юрка Прохаська). Але за найважливіше своє завдання, яке потребує найбільших і фінансових, і людських, інтелектуальних ресурсів, «Критика» від певного часу вважає підготування текстологічно вивірених, коментованих, так званих «критичних» видань пам’яток української модерної культури. Найважливіші для нас книжки Наталі Яковенко, Ярослава Грицака, Тамари Гундорової, Олексія Толочка, Миколи Рябчука, Володимира Кулика, Олександра Зайцева, Зиґмунта Баумана, Карела Беркгофа, Ларі Вулфа, Олі Гнатюк, Едварда Кінана, Зенона Когута, Тері Мартина та інших, синтези з ранньої історії Великого князівства Литовського чи політичної історії кримських татар у XX столітті тощо, навіть такі вельми дорогі та принципові для нас видання, як антологія україніки на шпальтах паризької «Культури» і листування Єжи Ґедройця з діячами української еміґрації, а також низка шевченкознавчих досліджень із пера професора Грабовича, Олександра Бороня, Віктора Дудка чи Михайла Назаренка, могли би, гіпотетично, вийти в світ деінде ще — нехай дещо гірше опрацьовані й надруковані. А от проєкти на кшталт повних зібрань творів Пантелеймона Куліша (два томи раннього листування — достоту науковий подвиг Олеся Федорука) і Володимира Свідзінського (за редакції Елеонори Соловей), зведень «Тарас Шевченко в критиці» і факсимільної публікації Шевченкових «Гайдамаків» із монографіями-коментарями тих-таки Федорука і Грабовича навряд чи здійснилися би поза «Критикою». Cаме в роботі над цими виданнями найвиразніше оприявнилася головна проблема нашої діяльности: надвисокі вимоги і наджорсткі стандарти передбачають залучення дуже ретельно дібраних найвправніших і найсофістикованіших фахівців, майже відсутніх в українській академії та й у культурній спільноті загалом. Більшість тих, наразі нечисленних, публікацій, що їх за нормальних обставин мали би готувати цілі інститути або принаймні відділи інститутів, здійснено руками невеличкої групи дослідників (уже згадані тут Дудко, Боронь, Назаренко та Федорук), і відхід із тих чи тих причин когось одного — як-от передчасна смерть великого і майже невідомого загалові історика літератури Віктора Дудка — означає буквально фатальну втрату, зяяння, яке вже ніхто не спроможеться заповнити. Зрозуміло, що деякі з таких проєктів, зокрема сорокатомник Куліша, навряд чи буде здійснено в повному обсязі за нашого життя, але, попри це, їх конче слід урухомлювати і створювати ті взірці, що їх відтак наслідуватимуть ті, хто, можливо, підхопить справу вже по «Критиці». Зрозуміло, якби йшлося про «повну» структуру української культури, то й таких фахівців не бракувало би (хоча навряд чи і в найідеальнішому випадку було б їх із надлишком), і не мали би ми такої мороки з гідними перекладач(к)ами (останнім часом, на щастя, становище з цим потроху змінюється на краще, і до ґрона старших або нечисленних, але блискучих майстрів і майстринь «критиківської» ґенерації, як-от теж уже названі тут Юрко Прохасько, Наталка Римська чи Олесь Герасим або Андрій Бондар, Богдана Матіяш, Вікторія Наріжна чи Тарас Цимбал та інші (звісно, цей короткий перелік охоплює далеко не всіх вартих згадки), долучаються молодші — зокрема, Ярослава Стріха і багато хто ще), а надто з редактор(к)ами, ба навіть із коректор(к)ами. Мало того, в такій «повній» структурі навряд чи доречним виглядав би такий багатофункціональний осередок, як теперішня «Критика»: опінієтворчий часопис, і то далеко не один, виходив би собі окремо, літературно-критичний — окремо, а видавництва, покликані опікуватися «критичними» публікаціями пам’яток, текстологією й архівами, навряд чи поєднувалися б із тими часописами або з видавництвами, які спеціялізуються на перекладах історіографічних монографій чи класиці европейського модернізму тощо. Втім, саме цій нашій непозбувній «неповноті» завдячуємо і щастя працювати в тій немислимій «Критиці», якою вона постала, з нами і поза нами, і грати водночас на таких геть різних культурних шахівницях. Це неабияк трудно — бо й узагалі редаґувати в усій повноті значень цього слова трудно, так само, як і писати, — а, в ґрунті речі, мабуть, доволі абсурдно (цей парадоксальний досвід виразно втілює робота одного зі «стовпів» «Критики», її головного літературного редактора і запроваджувача осібного критиківського правопису Вадима Дивнича), але сумнівно, щоби хтось зі «старих критиківців», попри всі нарікання на химерність тієї божевільної амальгами, направду волів би мати до діла з чимось простішим і «нормальнішим».

* * *

На останок повернуся до розмови про неписані засади і про те, як воно — кшталтувати «критиківську ідентичність» і вести редакційний корабель навпомацки, згідно з внутрішньою лоцією й без заартикульованого «правильника». Найважчим у тій «намацальній», напівінтуїтивній редакторській навіґації, про яку я розповідав повище, було щораз наново знаходити спосіб гармонізувати два найголовніші завдання «Критики» як я їх розумів, два невилучні й нерозривні, але великою мірою протилежні за спрямуванням складники нашої «місії»: з одного боку, ревізувати і підважувати — деконструювати тривіяльний і надокучливий «здоровий глузд» утертих загальників, перевертати ієрархії, переоцінювати цінності, переосмислювати смисли, брати під сумнів буцімто очевидне, підривати усталене, висаджувати у повітря й переузасаднювати засади тощо, — а водночас намагатись (усупереч власному скепсису, українським і (пост)совєтським традиціям та звичаям культурної спільноти) творити відкритий простір порозуміння, якщо і поєднуваного з отим ревізуванням та підважуванням, то в надскладний, нелінійний і діялектичний спосіб. (За найвиразніший і найпродуктивніший приклад порушення тих звичаїв узаємної принципової нетерпимости може правити великий компроміс українських мовознавців, наслідком якого став правопис 1928 року. Саме бажання вшанувати вкрай рідкісну для нашої культури до й опісля того готовість дуже різних людей, належних до цілком відмінних шкіл і традицій, піти одні одним назустріч заради спільного результату, спричинилося — звісно, поряд із іншими посутніми міркуваннями — до того, що «Критика» свого часу ухвалила послуговуватися саме цим правописом, хіба що дещо його змодифікувавши.)

Справжнього балансу цих двох найпідставовіших цілей, які, власне, й становили сенс існування «Критики», досягти було годі, тож подеколи переважав «революційний» патос, відтискаючи омріяний консенсус на другий план, а подеколи — патос «гармонізаційний», просякнутий безнадійним, у ґрунті речі, прагненням динамічної рівноваги світоглядів, цінностей та інтересів, що її завжди так бракувало нашому суспільству. І якщо зревізовано та підважено за ці два десятиліття було, мабуть, таки чимало (хоча багато більше залишилося до роблення) й нібито доволі плідно, то з порозумінням справи далі кепські (або й дедалі гірші). У цьому сенсі «місію» «Критики» далеко ще не здійснено (якщо вона взагалі є здійсненною). За обставин недовершеної революції та накинутої нам війни пропозицію широкого, вільного й відкритого для всіх інтелектуального простору відкидають і освічений клас, і ціле суспільство, намагання порозумітися, локальні й загальні, повсюдно зазнають краху, а ґрадус узаємопоборювання та запеклости, таких далеких від недавньої майданної солідарности, стрімко зростає: суспільний діялог (річ властиво небезпечна і тоталітарна) незмінно прибирає автентичних обрисів «запрошення на страту» — вправлянь у наверненні іншого, перетворенні його або поглинанні. Ґедройцева (умовно кажучи) інтелектуальна і моральна спадщина — одна з головних критиківських підвалин — хоч і є, логічно беручи, саме тепер нагальною і рятівною, на ділі сприймається як недоречна і невчасна. Тому я не знаю, як відповідати на запитання про те, чи була діяльність «Критики» протягом цих двох десятиліть успішною. Загально беручи, либонь, ні, попри всі чималі здобутки і зрушення, — як неуспішною виявилася врешті (дивлячись із нинішньої перспективи) діяльність паризької «Культури» і Ґедройця, хоч які тектонічні зміни їм завдячують нова польська свідомість, громадська думка і соціяльна дійсність. А втім, це зовсім не заперечує правильности колись обраної мети і шляхів до неї, не заперечує мусу «своє робити» в дусі старої талмудичної сентенції про те, що нам дано трудитись, але не дано бачити плоди своїх трудів. Хай там як, а іншого виходу, крім пошуку спільного, притлумлення внутрішньої, на себе ж оберненої аґресії та спроби нарешті домовитись із самим собою, українське суспільство, бігме, не має, і саме «Критика» творила, творить і далі, сподіваюся, творитиме необхідні для цього інструменти: мову та смисли критичного порозуміння і згоди у незгоді.

Сторінки3

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі