Критика як підважування, переосмислення і порозуміння: нотатки до річниці безнадійної спроби

Грудень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
1005 переглядів

* * *

Отже, на позір щось таки можна згрупувати у спільну з «Критикою» парадигму, але групування це буде аж надто умовним і не триматиметься купи. Той таки «The New York Review of Books», хоч яким свого часу винятковим і проривним явищем був, від початку й досі існує у колі видань, сумірних за великою кількістю ознак, у своєрідному полі притягу й відштовхування зіставних інтелектуальних і медійних форматів. Навіть «Культура», набагато «самотніша» в еміґраційній пустці, мала таке, хай і не дуже щільне, поле. Натомість «Критика» мусила поставати зі своєї ідеї достоту наодинці з авторами й читачами, водночас свідомо і наполегливо дистанціюючись від наявної журналістики, її практик і звичаїв — хоча натоді українська журналістика загалом переживала, мабуть, своє акме (нині це годі уявити, спостерігаючи ту фахову та моральну прірву, в яку вона впала просто в нас на очах). Утім, тодішнє газетярство, навіть і високе, розв’язувало зовсім не ті завдання, що їх ставили перед собою засновники «Критики», яким ішлося, зокрема, про творення не тільки якісно, а й посутньо відмінного журналізму, зіпертого на інакших засадах і взорованого на інакших стандартах, про здатність говорити в цілком інший спосіб і на геть зовсім інші теми, кшталтуючи незнане тут раніше письмо про незнані тут раніше речі.

У (проміжному) підсумку зрозуміло, що вдалося далеко не все із задуманого, а дещо вдалося зовсім не так, як було закладено в провізоричних кресленнях. Дуже добре цю прикметну трансформацію в українських обставинах, здавалось би, бездоганного «західного» плану та взірця, демонструє не надто оптимістичний результат спроби виплекати в «Критиці» критику, себто внормувати тут сталу рецензійну практику, звичку говорити в своєму тексті про світ передусім через призму іншого тексту. На жаль, і ми, і, приміром, колеґи з «Українського гуманітарного огляду» (не тільки вони) вкотре пересвідчилися, що наш культурний простір усіляко опирається запровадженню широкої рецензійної традиції, а чинники того простору, навіть найкращі й найбільші інтелектуали (за вкрай рідкісними і подиву гідними винятками, як-от Микола Рябчук, Наталя Яковенко, ще декілька поодиноких науковців і есеїстів) усіляко ухиляються від обов’язку аналізувати чужий доробок. Критика — не у фундаментальному сенсі, а як рутинна практика літературного і наукового рецензування, — яка мала стати самою суттю існування часопису «Критика», головним, якщо не єдиним, «жанром» критиківських статтей, як це є у «прототипів»: у NYRB тощо, так до пуття й не заіснувала на наших шпальтах, попри блискучі проблемні огляди того-таки Рябчука (або зовсім інакші науково-популярні чи просвітницькі рев’ю Євгенії Кононенко чи Юлії Ємець-Доброносової), полемічну аналітику Володимира Кулика, Тамари Гундорової чи Андрія Портнова і десятки глибоких, проникливих та гострих рецензій інших авторів і авторок. Розмова про книжки пересунулася буквально на марґінеси, у стислі колонки, вміщувані на берегах сторінок (попри таку позірну марґінальність, ці дописи для багатьох є чи не найцікавішим у «Критиці»: дехто з них починає читати число, а дехто ними навіть і обмежується), тоді як у часописі запанували есеї «першої руки», що про світ намагалися мовити безпосередньо, поминаючи чужий досвід такого говоріння.

* * *

Від самого початку «Критика» не мала якогось писаного «статуту», що реґулював би редакційну політику, і взагалі, наскільки я розумію, наші засновники воліли, мірою можливого, уникати всіляких маніфестів, покладаючись передовсім на внутрішнє чуття правильного і хибного. Я був із цим радше згоден і також не прагнув геть усе якнайдетальніше артикулювати, хоча, напевно, гранична формалізація принципів під багатьма оглядами неабияк полегшує життя (втім, звісно, чимало конкретних дрібніших правил ми між собою обговорювали, запроваджували і фіксували, хай навіть часто-густо відтак порушували). Досі не знаю, чи такий підхід є цілком слушним, але, зрештою, найзасадничіші речі в нашій роботі годі вичерпно і коректно окреслити, не перетворивши їх на фікцію. У головному так чи так доводилося керуватися інтуїцією, власним відчуттям відповідности цим дещо «по-шрединґерівськи» наявним засадам — «платформі» та «напряму» «Критики» (це не те саме: платформа — радше статична, а напрям — динамічний), як я їх розумів, сподіваюся, більш-менш адекватно. Засади ці були мені здебільшого близькі, хоч загалом критиківську ідентичність навряд чи можна вважати однозначною, незмінною, позбавленою «природної» часової плинности, підставової суперечливости (втім, продуктивної) та, зрештою, світоглядної діялектичности. Припускаю, однак, що чужі мені складники цієї ідентичности не були аж такими невилучними.

Авжеж, спирати на такому пливкому ґрунті рутинну редакторську роботу, яка великою мірою полягає в оцінюванні, виборі, прийнятті й відкиданні, доволі важко. Це не той досвід, який можна навіть для себе вичерпно зрефлексувати й відтак передати далі. Найскладніше було давати собі раду з усвідомленням того, де пролягають межі (не)припустимого, що є (не)прийнятним, попри граничну, мабуть, небувалу деінде поза «Критикою» відкритість до найрозмаїтіших і найконтроверсійніших — зокрема й одна щодо одної — ідеологічних та естетичних позицій (тут можна обійтися без програмових маніфестацій і просто кинути оком на список редакційної колеґії, члени якої, колишні та чинні, репрезентують безпрецедентно широкий світоглядний спектр від помірковано-консервативних і націонал-ліберальних до ліволіберальних і власне лівих позицій. А ідейне поле, окреслюване публікованими текстами, зрозуміло, є ще набагато ширшим). Звісно, на самі тільки власні вподобання покладатись у такому виборі не випадає, бо інакше доведеться видавати хіба що річник, і то раз на кілька років. Дуже важливо було спромогтися щоразу, в кожен «момент» — це могло бути окреме число або й цілий рік, — відчути (хай навіть хибно), вибрати, впіймати або, можливо, вигадати і накинути «струм» чи пак «нерв» цього моменту, адже йшлося не про новинарство, не про подієву журналістику, а про тонкі й трудно вловлювані інтелектуальні матерії, часто, але далеко не завжди, оприявнені в реаліях і подіях повсякдення. Власне, такий хист (що він теж погано надається до подальшого раціоналізування) і становить чи не найголовнішу професійну властивість редактора у редакторському журналізмі того штибу, до якого належить «Критика». У кожнім разі, завдяки саме цьому ми могли впродовж тривалого часу раз по раз опрацьовувати ті самі широкі тематичні блоки, на кшталт колізій ідентичности чи суперечностей колоніяльного і постколоніяльного націєтворення (згадаймо такі специфічно критиківські «візитівки», як дискусії Миколи Рябчука з Володимиром Куликом і Ярославом Грицаком щодо «креолів» чи «[двадцять] дві України», але далеко не тільки їх) або відповідність чи невідповідність европейського розвитку візіям Ґедройця etc., а потім, коли раптом увиразнювалася загроза тривіялізації такого дискурсу, перенасичення його загальниками, раптом стрімко змінювати оптику і звертатися до цілком інших та інакших тематик і адженд (як-от свобода висловлювання, права ЛҐБТ, феміністична проблематика, динаміка поширення в українському суспільстві ксенофобії чи толерантности тощо — або академічна (не)доброчесність, плаґіят, паранаука і наукові містифікації та фальсифікації тощо), а зі зміною порядку денного, звісно, великою мірою змінювати й авторське коло, й ідеологічні акценти, навіть жанрові чи стилістичні пріоритети.

…Так воно тривало, «заки не скінчилося». Від якогось часу, ще задовго до Майдану, десь від кінця 2000-х або початку 2010-х, мабуть, — не враз, раптом і нагло, але таки доволі несподівано, я (не певен, чи так воно було для моїх колеґ, а про якусь об’єктивну слушність цих моїх відчуттів чи спостережень не йдеться і поготів) почав усвідомлювати дедалі гіршу вичерпаність таких звичних і комфортних критиківських форм і способів говоріння, дедалі прикрішу рутинізацію візій, дедалі виразнішу утертість тем, ракурсів, самого вокабуляра. Від слів «цінності», «ідентичність», «постколоніяльний» тощо миттєво виникала печія, хоча й самі ті чи ті цінності залишалися, либонь, богу духа винні, як і аксіологічний підхід, теорія ідентичности чи постколоніяльні студії. Чимало — на щастя, далеко не всі — з тих, хто уособлював собою і творив інтелектуальний порядок денний упродовж понад двох десятиліть, півтора з яких були віком «Критики», здавалося, поволі або стрімко втрачають свою латину. Їхні слова вже сливе нічого не промовляли мені ні яко читачеві, ні яко редакторові, тож психологічно їх щораз важче було транслювати нашій авдиторії (а вона, набувши неформального голосу завдяки насамперед соцмережам, своєю чергою, завважила це катастрофічне «падіння патріярхів», дошкульно його коментуючи, і, зрозуміло, сама до того неабияк спричинилася). Наявність молодих пагонів, про які я писав повище, здатність критиківської спільноти примістити в себе тих, хто проростав понад цим ґенераційним розломом, беззаперечно, великою мірою рятувала загальну ситуацію — власне, те, що «Критика» зуміла успішно пережити обсталу її кризу, а не відійшла у тінь разом із ґенерацією, яка її створила і була нею створена, засвідчує засадничу неуникність такого шляху, — але мені особисто, попри всю відкритість до нових голосів і чималі зусилля залучити їх, було вже не до снаги вправлятися з часописом за цих обставин, змінювати modus operandi і вловлювати ті тонкі смислові струмені, які давали змогу правильно вести справу. Заки наші «патріярхи» втрачали свою латину, я втрачав свою лоцію й уже не міг кермувати за нової навіґації, хоч як тішився з неї самої. Не було іншої ради, як відступити: полишити часопис, що його надалі не знати, як робити, і зосередитися на книжках, на видавничій програмі — доволі вже тоді занедбаному, але вкрай важливому й невіддільному складнику критиківської цілости.

Сторінки3

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі