Критика як підважування, переосмислення і порозуміння: нотатки до річниці безнадійної спроби

Грудень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
1000 переглядів

Я працюю в «Критиці» вже понад сімнадцять років. Майже весь цей час, від осені 2001-го, опікувався (і досі опікуюся) загалом діяльністю київського офісу як директор видавництва і нашою книжковою програмою, а до середини 2013-го ще й власне часописом. Прийшов у січні 2001-го саме як відповідальний редактор часопису, заступивши Олексія Толочка (він, своєю чергою, кілька місяців перед тим виконував ці обов’язки замість Миколи Рябчука, який поїхав викладати за кордон), а згодом, після відходу першого директора «Критики» Кирила Вислобокова, дістав від професора Грабовича пропозицію посісти директорство, на яку погодився з подивом і жахом, несподівано для самого себе, бо редакторський досвід, звісно, мав, хоч і не аж такий багатий (натоді — трохи понад десятирічний), проте радше позитивний, а от менш придатнішого і тямущого менеджера, боюся, годі знайти й дотепер. Утім, «Критика», либонь, дістала від засновників неабиякий запас міцности, якщо витримала майже два десятиліття мого менеджерування, ще й поступово спромоглася розгорнути чималу й вельми складну книговидавничу діяльність.

Авжеж, попервах — сливе цілий перший свій критиківський рік, якщо не довше, — я час од часу почувався як у чарівному сні й не міг вповні повірити, що це відбувається саме зі мною. Адже «Критика», цілком несподівана в тодішньому українському культурному ландшафті, виглядала на достоту недосяжну вершину, неможливий тут раніше й немислимий осередок інтелектуальних див — чи то на Касталію, а чи на Академів сад, де є місце тільки якимсь спеціяльно дібраним людям особливого гарту і кшталту, напрочуд софістикованим і досконалим. Тож усе моє попереднє минуле, хоч би як я знався (чи вважав, що знаюся) на видавничій «геометрії», з отим доволі куцим, хоч і «правильним», фаховим досвідом, іще й великою мірою дотичним переважно до російськомовної культури, здавалося б, не передбачало потрапляння у це добірне ґроно. Досі не розумію, як і чому професор Грабович та його колеґи пішли тоді на цей ризикований експеримент, хай навіть урешті результати виявилися, можливо (не мені судити), і не найгіршими: сам я на їхньому місці навряд чи наважився би на таку великодушну авантюру з непевною перспективою (хоча, спостерігаючи нову хвилю молодих інтелектуалів, якій Ярослав Грицак недавно присвятив, на жаль, вельми дошкульний есей, усвідомлюю, що ці люди назагал, мабуть, є, під усіма оглядами, істотно кращими, розумнішими і здатнішими як до дальшого культурного поступу, так і до «органічної праці» і «роботи при основах», ніж наша ґенерація в широкому сенсі слова. Сподіваюся, саме вони невдовзі творитимуть — власне, вже почасти творять, зокрема, і за сприяння теперішньої відповідальної редакторки, із цього-таки покоління, — і нове обличчя «Критики»).

Тут варто, мабуть, сказати дві слові про «ґенераційну» політику «Критики» і моє уявлення, про те, хто ми є під цим оглядом. «Критика» ніколи не орієнтувалася беззастережно на якесь одне, те чи те, покоління і не претендувала бути його відпоручником (усупереч тому, як це часто трапляється з опінієтворчими, ідеологічними часописами). Та сама принципова світоглядна і концептуальна відкритість навсібіч, про яку далі ще писатиму, стосувалась і вікових (чи статусних) вимірів. Автором чи авторкою «Критики» могли ставати й академіки(ні), й маґістри(ні), ба навіть вряди-годи студент(к)и — важили самі тільки кондиції тексту, якість письма й арґументації, «доброчесність дискурсу». До «Критики» дописували автор(к)и з поколінь засновників (а це таки істотно різні за багатьма ознаками, від вишколу до культурних та ідеологічних пріоритетів, покоління — ті, хто сформувався в 1960-х, і ті, хто сформувався в 1970-х), що їх імена насамперед і уособлювали наш інтелектуальний простір упродовж минулого чверть століття, але й водночас на цих шпальтах стало з’являлись і справжні старійшини української літератури та гуманітаристики, народжені ще в 1920-х або на початку 1930-х років: Богдан Осадчук, Богдан Бойчук, Мирослав Попович, Ярослав Пеленський, Зиновій Антонюк, Юрій Тарнавський, Роман Шпорлюк, Богдан Рубчак, Михайлина Коцюбинська, Мирон Петровський, Василь Лісовий, Марта Богачевська-Хомяк… А поруч із ними ми вміщували есеї тих, хто за моєї каденції становив молоді й наймолодші пагони критиківської спільноти, — людей дев’яностих і двотисячних років: Юрка Прохаська і Богдани Матіяш, Катерини Ботанової і Сергія Жадана, Марії Маєрчик і Андрія Портнова, Віталія Чернецького і Світлани Матвієнко, Андрія Бондара, Наталки Римської, Сергія Біленького, Софії Грачової, Володимира Єрмоленка, Тетяни Огаркової, Сергія Гіріка, Олени Галети, Олександра Івашини, Юлії Ємець-Доброносової, Остапа Середи, Людмили Малес, Максима Буткевича, Олесі Найдюк, Сергія Балана, Оксани Форостини (що їй урешті я і передав 2013 року своє редакторство у часописі), — а ще багатьох і багатьох, десятків, коли не сотень інших, що їх усіх не можу, на жаль, тут вичерпно поіменувати, адже впродовж усіх цих років і я, і головний редактор намагалися пильнувати (хай і не завжди успішно), аби в кожному числі було представлено, по-перше, взагалі молодих авторів і авторок, по-друге, саме нових для нас і наших читачів, тих, хто досі ще жодного разу тут не публікувався. Саме в такий спосіб, як ми вважали, можна було б убезпечитися від перетворення «Критики» на закритий клуб (хай і з вельми широким членством) однодумців і перевесників, які неминуче вдаються до більш-менш тієї самої риторики, апелюють до переважно тих самих цінностей і доходять, попри інколи запеклу полеміку, до майже тих самих, у ґрунті речі, висновків.

У наших очах усі ті дописувачі й дописувачки, інтелектуали й інтелектуалки з кількох демографічних поколінь, хоч який вони мали різний життєвий і культурний досвід, вишкіл, фах, стилістичні вподобання, зрештою, погляди, утворювали одну складну, внутрішньо диференційовану і продуктивно контроверсійну ґенерацію, що її ми, аби уникати недоречних вікових конотацій, воліли окреслювати радше «просторово» — як спільноту Критики (звісно, це означення охоплює водночас і нашу авдиторію, якщо та поділяє критиківські засади).

Згодом, ясна річ, гостре відчуття немислимости «Критики» й себе у «Критиці» дещо притупилося, і усвідомлення того, що «й ми, Химко, в Аркадії», природно зрутинізувалося. Чимало з моїх давніших навичок і професійних стереотипів виявилися тут неприйнятними і непридатними. Досі пам’ятаю, приміром, як попервах мусив, попри незвичність і психологічну незручність, давати собі раду з мішаною жанровою ідентичністю видання — між газетою (якою, вслід за «The New York Review of Books» і «London Review of Books» формально, — але почасти і не тільки формально, навіть коли брати обсяг і поліграфічний формат, — є «Критика») і власне журналом (великою мірою взорованим на паризькій «Культурі»), між magazine і journal. Пригадую, яким незатишним відчувався принципово нерубрикований, на взір тих-таки NYRB і LRB тощо, простір часопису, як важко було диспонувати самими тільки «голими» — в рамках тієї-таки англо-американської традиції — авторськими текстами, без різного штибу численних редакційних нотаток, «врізів» та інших помічних editorials, що їх головний редактор категорично відкидав, слушно, як я тепер розумію, вважаючи таку редакторську супервізію, чи пак конвоювання хоч якої драстичної або гадано незрозумілої думки, коли її вже допущено на шпальту, неприпустимим засяганням на права автора і свободу висловлювання. Натомість довелося опановувати й незвичні для людини пізньосовєтського ґатунку правила (аж до тієї етичної неможливости вживати прізвища у множині яко таврувальну наліпку, хоч про які осоружні персоналії йшлося б).

Саме таким-от дрібним і нібито другорядним, дискурсивно майже непомітним нюансам «Критика» завдячує проривний ефект нечуваної новизни не меншою мірою, ніж (декларованим чи імпліцитним) ідеологічним пропозиціям, інтересу до знехтуваних раніше тем, специфічним ракурсам їх висвітлення чи вправлянням із правописом і стилістикою. Проте головною і найвиразнішою критиківською властивістю було справді на позір нове, принаймні для України, письмо — звісно, не цілком винайдене ad hoc тут і тепер, а зіперте на розмаїтих твердих підвалинах (зокрема, й на традиціях інтелектуальної публіцистики «наших 20-х» і пізнішої ліберальної частини української еміґрації, великою мірою, хоч і не винятково, Івана Лисяка-Рудницького і Юрія Шереха, на доробку покоління 1968-го та, зрозуміло, англо-американської есеїстики наступного пів століття, а головне — на спадщині Ґедройцевої «Культури»), але психологічно для умовно «широкої» авдиторії — радше безпрецедентне й досі незнане. Під впливом цього нового письма навіть стилістично та змістовно звичніші речі починали сприйматися як інакші й інші, тож підставова непересічність окремих авторів тієї ранньої «Критики» створювала щільне інтелектуальне поле, в якому всі тексти діставали змогу заіснувати по-новому, незалежно від того, чи самі вони вирізнялися аж такою посутньою новизною і сягали найвищого щабля якости.

Згадаймо, що на той час опінієтворчих українських періодиків як таких сливе не було. Подеколи і подекуди тексти критиківського штибу, звісно, з’являлись, але в далеко не властивих контекстах і «форматах». У найліпшому випадку — в традиційніших літературних журналах, знаних під не зовсім слушним титлом «товсті», або й навіть у неперіодичних альманахах чи, навпаки, в газетах — тижневиках або й денниках. А от із якісних форумів чи майданчиків цілком чи бодай почасти спеціялізованих на аналітичній публіцистиці й/або критиці, водночас і не масмедійних, і не суто наукових, ітися могло хіба лише про «Сучасність», тоді ще підживлювану потужною еміґраційною інерцією (втім, на чималу частку її обсягу також претендувала художня література). Важив іще «Світо‑вид», теж діяспоральний із походження, але він виходив у світ рідко, а на початку нульових закрився. Звісно, на той час уже майже десять років існував (у дещо химерний спосіб) часопис «Ї», трохи схожий на новопосталу «Критику» тематично і навіть жанрово, але геть зовсім інакший за багатьма параметрами, зокрема за тим-таки «форматом» і певною мірою за авдиторією. Посталі дещо згодом річники «Україна модерна» і «Український гуманітарний огляд», що їх тривалий час видавала саме «Критика», теж плекали на своїх шпальтах той вельми потрібний українській культурній спільноті критичний дискурс і аналітично-есеїстичний жанр, проте були виданнями насамперед академічними, як і, в своєму роді подібні до них, річники «Sententiae» та «Схід–Захід».

Сторінки3

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі