Крим: Ми це вже бачили у Придністров’ї, Абхазії та Південній Осетії

Березень 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1946 переглядів

(Please scroll down for the English version.)

Автономна республіка, де етнічні росіяни складають більшість, відмовляється коритися політичним рішенням столиці. Найрадикальніші угруповання створюють дружини самооборони, займають місцевий парламент і вимагають вжити заходів, аби «захистити» регіон від київского «наступу». Парамілітарні загони захоплюють стратегічні об’єкти. Лунають завуальовані погрози: Крим може вимагати незалежности від центрального уряду. До розміщеної на арендованих базах російської армії звертаються з проханням захистити громадян Росії. Російська сторона готується видавати російські паспорти мешканцям регіону, що потім можна буде використати як привід виступити «на захист російських громадян». Далі регіон міг у односторонньому порядку проголосити незалежність і звернутися до Росії по захист.

Сьогодні ми спостерігаємо цей сценарій у Криму, хоча ми вже бачили його й раніше – у Придністров’ї, Абхазії та Південній Осетії, на стратегічно важливих територіях, які відкололися від держав-наступниць Радянського Союзу після його розпаду в 1991 році. Відколовшись від Молдови (Придністров’я) чи Грузії (Абхазія та Південна Осетія), ці території де факто стали окремими державами, що виживають, всупереч браку повного міжнародного визнання, завдяки підтримці Росії. (Трохи інше становище склалося у Нагірному Карабасі з його патроном-Вірменією.)

Чи таке майбутнє чекає й на Крим? Чи стане він найновішим членом Союзу невизнаних пострадянських держав (офіційна назва звучить краще: Співдружність за демократію та права народів), до якого вже входять Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія й Нагірний Карабах? Я займаюся передовсім Україною та Росією, проте свого часу досліджувала й непрозорі зв’язки між внутрішньою та зовнішньою політикою у невизнаних державах. Доля (і ґрант від ЄС) привели мене до Придністров’я. Робота в цьому регіоні, дослідження його енергетичного сектору і зв’язків між сепаратизмом і збагаченням еліт дають мені змогу припустити: така модель нічого доброго Криму не віщує.

Вона не віщує нічого доброго ані Криму, ані його мешканцям. Слід врахувати кримськотатарський чинник: майже 15% населення, предків яких з півострова виселили у 1944 році за наказом Сталіна, рішуче виступили проти захоплення уряду самозванцями-російськими націоналістами. Та й решті населення досвід інших невизнаних держав не дає підстав для оптимізму. У випадку Придністров’я економічна ізоляція, викликана конфліктом з Молдовою, створила можливості для корупції, якими скористалися передовсім довгочасний президент Олег Смірнов (1991-2011) і його поплічники. Ізоляцію посилювали штучно, аби зберегти ключовому гравцеві статус монополіста на ринку. Високі митні платежі, відсутність конкуренції, обмеження на залізничні й автоперевезення не тільки унеможливили ведення бізнесу меншим економічним агентам, а й знизили рівень життя цілого населення. З 1992 року майже 20% населення Придністров’я виїхали за кордон у пошуках будь-якої роботи.

Можливо, перетворення Криму на невизнану державу не віщує нічого доброго і Росії. Воно створило б небажаний прецедент територіального сепаратизму, якого так боїться сама Москва. Більш того, невизнані Придністров’я, Абхазія та Південна Осетія не лише виробили непрозорі економіки, де ті, хто не входить до головної економічної групи чи не перебуває під її захистом, не мають шансів на економічний розвиток, а й, значною мірою, вийшли з-під контролю Росії. Росія сама стала заручником цих територій – скажімо, (колишні) очільники Придністров’я свого часу бойкотували розроблений кількома державами план врегулювання становища в регіоні. Не тішила їх і економічна конкуренція з Росією. Прийшовши до влади, такі еліти, прикриваючись захистом національних інтересів своєї етнічної групи, починають захищати виключно власні економічні інтереси. Чи повториться ця історія в Криму? Це напевно нікому нічого доброго не віщує – ані Росії, ані Заходу, ані населенню самого Криму.

_______________________________________________

Crimea: We Have Seen This Before in Transnistria, Abkhazia and South Ossetia
By Margarita M. Balmaceda

The autonomous republic inhabited by a majority of ethnic Russians refuses to be part of political processes decided in the capital. The most radical elements of its population have set up militias and, having occupied the regional parliament, demanded further measures to “defend” the region against “encroachment” by Kyiv. Para-military groups have taken control of strategic points in the territory. Veiled threats are made, stating that the region may seek independence from the central government. Appeals are made to Russian troops stationed in leased bases in the area to come to the aid of Russian citizens. The Russian side takes steps to start issuing Russian passports to the region’s residents, a measure that could later be used as an excuse for intervention “in defense of Russian citizens.” Next could come a one-sided declaration of independence by the region and further calls for Russia to protect it.

We see it today in Crimea, but we have seen this before – in Transnistria, Abkhazia and South Ossetia. Through violent conflict with their “parent” states, these strategically important areas seceded from Soviet successor states around the time of the dissolution of the USSR in 1991. Transnistria (from Moldova), South Ossetia and Abkhazia (Georgia) becoming de facto states despite lack of full international recognition, and stay alive thanks to Russian support. (The case of Nagorno-Karabakh and its patron state Armenia represents a somewhat different situation.)

Is this what’s next for Crimea? Another state to join the “Union of Post-Soviet Unrecognized States” (an organization bringing together Transnistria, Abkhazia, South Ossetia and Nagorno-Karabakh, whose formal name is the much nicer-sounding Community for Democracy and Rights of Nations)? Although first and foremost a specialist on Ukraine and Russia, I know these unrecognized states well, having researched the non-transparent links between their domestic and foreign policies. Fate and an EU grant brought me to conduct research on Transnistria. Having visited the region and conducted extensive research on its energy sector and the links between its secessionist status and the enrichment of its elites, this experience tells me: this model cannot bode well for Crimea.

It cannot bode well for Crimea or its residents. First there is the Crimean Tatar factor. Nearly 15% of the population, descendants of those forcibly expelled from the peninsula by Stalin in 1944, resolutely oppose any government takeover by self-asserted Russian ethnic nationalists. But even in terms of the population as a whole, the experience of the other de facto states gives little reason for optimism.  In the case of Transnistria, after de facto secession was assured, the economic isolation originally born out of the conflict with the central Moldovan state was transformed into a source of profitable rent-seeking opportunities, first and foremost for long-term president Oleg Smirnov (1991-2011) and his entourage. Moreover, this isolation was intentionally strengthened in order to keep the dominant players’ monopoly on income from trade. This stifled the ability of other, smaller economic actors to do business. It also significantly reduced the living standards of the population as a whole, because of the methods used (high import duties, no competition, restrictions of rail and road traffic). Since 1992, nearly 20% the Transnistrian population has left the region in search of work – almost any work.

Turning Crimea into an unrecognized secessionist state might not bode well for Russia either. It creates an unwelcome precedent for the kind of territorial separatism Moscow itself is deeply afraid of. Moreover, apart from turning into non-transparent economies where those who are not part of or protected by the main economic group have little chance of material advancement, the unrecognized states of Transnistria, South Ossetia and Abkhazia have become impossible for Russia to control as well. Russia itself has fallen hostage to these areas, as in the case of the (former) Transnistrian leadership, which boycotted a multi-lateral agreement on the break-away regon. Economic competition from Russia was not welcomed either. Once in power, this elite – presenting itself as a defender of its fellow countrymen’s interests – simply became a defender of its own narrow economic interests.

Will history repeat itself in Crimea? That would hardly bode well for Russia, the West, and the people of Crimea.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.