Країна. Війна. Любов: Донецький щоденник, уривки

Квітень 2015
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
2968 переглядів

Донецьк, 1 березня 2014

Чи можна полюбити у чітко означений час? Приміром, у суботу, о дев’ятнадцятій двадцять дві?

Раніше я думала, що час народження дітей, написаний на лікарняних цератках, — це якась лікарська формальність. Потім подруга сказала, що це важливо для гороскопів. Години і хвилини, а не лише день та місяць. Звідси приголомшлива варіятивність. Доля людини залежить від того, як стоїть або не стоїть у перигеях і апогеях Сонце.

Щоб добряче з’їхати з глузду, слід народити.

Цифри на цератці — це час, яким точно позначено прихід любові.

Мабуть, не в усіх. Але багато хто пам’ятає, знає.

Ти береш маля на руки, зазираєш в очі — і розчиняєшся. Тонеш. Анітрохи не опираючись, тонеш — відпливаєш у щастя, якому немає меж.

Потім, згодом усі дорослі думки про те, що діти — це клопіт і безконечна втома, що виростають вони не такими, як хотілося, що вдячности не буде і годі на неї чекати, що між пелюшками та зеленками можна не завважити, як мине життя і підкрадеться старість, що ані склянки води, ані окрайця хліба, що діти — зрадники, і якщо когось і любитимуть безмежно, то лише власних дітей, наших онуків…

Потім, згодом — майже всі пророцтва справдяться, а сподівання — ні. Майже не справдяться. Потім усе буде не таким пекучим, не таким ясним, не таким чистим, як того першого разу. Але це вже нікуди не дінеться.

«Окситоцин, суто гормональні штуки, — каже приятель-лікар. — У чоловіків усе інакше».

Це добре, що у них інакше. Тому вони і з’їжджають із глузду в Наполеонів і Бетменів.

Хоча моя нинішня манія величі —масштабніша.

У суботу, о дев’ятнадцятій двадцять дві я взяла на руки Україну. Довгі перейми, двадцять три роки. Могла б уже й не народитися.

Я взяла її на руки, зазирнула в очі й розчинилася. Маленька моя, золота, бідолашненька, єдина… Щастя моє безголове. Радість…

Тепер уже пішли пелюшки, втома і дратливість. Іноді вона погано поводиться. Та якщо всіх неслухняних галасливих дітей ми віддаватимемо на всиновлення, то навіщо взагалі жити?

Тож я цілую її в тім’ячко, вдихаю запах. Люблю. Іноді вона навіть дає мені поспати.

Вітчизна-дитя. Не мати.

Десь так…

16 травня 2014

П’єсу «Тит Андронік» уважають за найгірший Шекспірів твір. Такий поганий, що навіть сумніваються, чи Шекспір є її автором.

У цій п’єсі забагато безглуздого зла і майже немає логіки. Тит мститься цариціґотів Томорі. Цариця ґотів мститься Титові. Алєксандр Анікст підрахував: «чотирнадцять убивств, тридцять чотири мерці, три відтяті руки, один відрізаний язик…» А ще зґвалтування, вимордування дітей і навіть немовлят.

І здається, що все це ні до чого. Порожня витівка, де кожен наступний крок тільки примножує кров. І якоїсь миті кров, п’яніючи від самої себе, уже сама керує процесом. Кров і смерть заради крові та смерти. І заради реготу проміжного переможця. Божевільного реготу…

 Навіть як на сімнадцяте століття вся ця вакханалія жаху виглядала навмисною.

Аж ні…

Нічого навмисного. П’єса «Тит Андронік» іде на сценах Слов’янська, Краматорська, Донецька, Горлівки, Луганська.

Декорації малює Ієронім Босх. Корабель, що пливе у пекло. І замість щогли — живе дерево, і гладкий гусак, прив’язаний до нього, і зламана гілка — кермо. Нікуди й ні по що. І церква, так. Церква грає на лютні. У пекло. Пливе у пекло й тягне в пекло. А обличчя… Обличчя, яких не буває, не може бути. Хвороблива уява художника. Ґротеск, гадаєте?

Він їх просто бачив. Обличчя, в існування яких годі повірити. Цивілізація ховає їх і ховається від них сама. Від них — однакових, ніби стертих брудною губкою, сизо-мишастих із проваленими носами, з порожніми риб’ячими очима, з ротами не для говоріння, а тільки для крику. До співчуття, співболю, для розуму цим особам потрібні століття віри…

У нас нині все — Шекспір і все — Босх.

Буттєвість дається людям тяжко. Обираючи її, доводиться погоджуватись на муку. «Бути чи не бути» — щоденне питання, щомиттєве. Свобода — нестерпний тягар, коли безкраїй «ти» несеш відповідальність за безкраїй світ. Мабуть, від ваготи цієї ми так багато говоримо й пишемо. Вселенська перезва: «Ми є, ми є, ми є…»

Здається, що небуттєвість легша.

Можливо. Тільки вона — смерть. Це смерть кричить: «Почуйте Донбас». Їх немає, цих людей. Їх немає у самих себе. І всі ці роки не було.

Янукович насправді — Їхній президент. Ним вони примножували свою порожнечу і масштабували власну присутність у світі. Ми — як він, він — як ми. Він — наш. Він — ми. Не я.

Тут немає я. Його не вирощували, не плекали, не визнавали за можливе.

Колективне злипання над прірвою. Ще крок — і немає тебе, хай і неусвідомленого, але живого. Усе живе знає про свою смерть. Якоюсь останньою чи першою клітиною. А смерть регоче, плаче і кричить: «Почуй! Я тут. Я прийшла по тебе».

Місце Януковича заповнила Росія і Путін. Не вони самі.

Бути — тягар. Не бути — пекло.

На шляху до вигаданої Росії, якої не існує, їм дали зброю, вони побачили й оцінили. І нею, зброєю, увійшли в реальність.

Вічний ніхто, вічний нуль узяв АК і став десяткою. Десятником, командиром. Смерть, яка кричала, отак утілилася. Почала діяти…

На них ніхто не нападає, але вони сплять із автоматами. Тому АК має голос. Має інтонацію, має навіть сенс. А вони — тільки крик, у якому біль за бідність, за погану школу, за неможливість жити так, як чийсь син.

Вони — не син, не кум, не брат. Але інших соціяльних ліфтів у Донбасі не було і немає.

Пограбовані й викинуті. Забуті у містах, де можна знімати фільми про будь-яку війну або будь-яку катастрофу… Забуті у будинках, де половину вікон забито. Забуті в ліжках, які не пам’ятають простирадл і пошивок.

Сторінки4

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі