Країна. Війна. Любов: Донецький щоденник, уривки

Донецьк, 1 березня 2014

Чи можна полюбити у чітко означений час? Приміром, у суботу, о дев’ятнадцятій двадцять дві?

Раніше я думала, що час народження дітей, написаний на лікарняних цератках, — це якась лікарська формальність. Потім подруга сказала, що це важливо для гороскопів. Години і хвилини, а не лише день та місяць. Звідси приголомшлива варіятивність. Доля людини залежить від того, як стоїть або не стоїть у перигеях і апогеях Сонце.

Щоб добряче з’їхати з глузду, слід народити.

Цифри на цератці — це час, яким точно позначено прихід любові.

Мабуть, не в усіх. Але багато хто пам’ятає, знає.

Ти береш маля на руки, зазираєш в очі — і розчиняєшся. Тонеш. Анітрохи не опираючись, тонеш — відпливаєш у щастя, якому немає меж.

Потім, згодом усі дорослі думки про те, що діти — це клопіт і безконечна втома, що виростають вони не такими, як хотілося, що вдячности не буде і годі на неї чекати, що між пелюшками та зеленками можна не завважити, як мине життя і підкрадеться старість, що ані склянки води, ані окрайця хліба, що діти — зрадники, і якщо когось і любитимуть безмежно, то лише власних дітей, наших онуків…

Потім, згодом — майже всі пророцтва справдяться, а сподівання — ні. Майже не справдяться. Потім усе буде не таким пекучим, не таким ясним, не таким чистим, як того першого разу. Але це вже нікуди не дінеться.

«Окситоцин, суто гормональні штуки, — каже приятель-лікар. — У чоловіків усе інакше».

Це добре, що у них інакше. Тому вони і з’їжджають із глузду в Наполеонів і Бетменів.

Хоча моя нинішня манія величі —масштабніша.

У суботу, о дев’ятнадцятій двадцять дві я взяла на руки Україну. Довгі перейми, двадцять три роки. Могла б уже й не народитися.

Я взяла її на руки, зазирнула в очі й розчинилася. Маленька моя, золота, бідолашненька, єдина… Щастя моє безголове. Радість…

Тепер уже пішли пелюшки, втома і дратливість. Іноді вона погано поводиться. Та якщо всіх неслухняних галасливих дітей ми віддаватимемо на всиновлення, то навіщо взагалі жити?

Тож я цілую її в тім’ячко, вдихаю запах. Люблю. Іноді вона навіть дає мені поспати.

Вітчизна-дитя. Не мати.

Десь так…

16 травня 2014

П’єсу «Тит Андронік» уважають за найгірший Шекспірів твір. Такий поганий, що навіть сумніваються, чи Шекспір є її автором.

У цій п’єсі забагато безглуздого зла і майже немає логіки. Тит мститься цариціґотів Томорі. Цариця ґотів мститься Титові. Алєксандр Анікст підрахував: «чотирнадцять убивств, тридцять чотири мерці, три відтяті руки, один відрізаний язик…» А ще зґвалтування, вимордування дітей і навіть немовлят.

І здається, що все це ні до чого. Порожня витівка, де кожен наступний крок тільки примножує кров. І якоїсь миті кров, п’яніючи від самої себе, уже сама керує процесом. Кров і смерть заради крові та смерти. І заради реготу проміжного переможця. Божевільного реготу…

Навіть як на сімнадцяте століття вся ця вакханалія жаху виглядала навмисною.

Аж ні…

Нічого навмисного. П’єса «Тит Андронік» іде на сценах Слов’янська, Краматорська, Донецька, Горлівки, Луганська.

Декорації малю...