Кожне слово знає щось про порочне коло

Квітень 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
276 переглядів

Чи є в тебе хустинка, запитувала мати кожного ранку біля воріт будинку, перш ніж я виходила на вулицю. Хустинки з собою я не мала. І оскільки я її не мала, ще раз верталася до кімнати й брала собі одну. Кожного ранку в мене не було хустинки, бо щоразу я чекала на це запитання. Хустинка була доказом того, що вранці мати оберігає мене. У пізніші години й у повсякденних справах я була полишена на саму себе. Запитання чи є в тебе хустинка було прихованою ніжністю. Відверта ніжність змусила б мене ніяковіти, бо так у селян не заведено. Любов перевдягнулася у запитання. Подібно до прийомів праці вона викривала себе лише у жорстких, наказових інтонаціях. Сухість голосу навіть підкреслювала ніжність. Кожного ранку я стояла біля воріт, перший раз без хустинки і вдруге – з нею. Лише після того я виходила на вулицю, наче разом із хустинкою поруч була моя мати.

А двадцять років пізніше я – перекладачка на машинобудівній фабриці – була вже у місті сама по собі. О п’ятій годині ранку я вставала, о пів на сьому починалася робота. Зранку з мікрофонів на весь фабричний двір лунав гімн. В обідню перерву – робітничі хори. А в робітників, що сідали їсти, очі були порожні, наче біла бляха, руки вимащені маслом, їжа загорнута в газетний папір. Перш ніж з’їсти свій шматочок сала, вони ножем зішкрібали з нього друкарську фарбу. Два роки промчали по заїждженій колії буденности, один день був схожий на інший.

На третій рік одноманітності днів настав край. За один тиждень до мого кабінету рано-вранці тричі заходив велетенський кістлявий чоловік із променистими синіми очима, колóс із таємної поліції.

Першого разу він облаяв мене, стоячи, й пішов.

Другого разу він скинув вітрівку, повісив її на ключ від шафи й сів. Того ранку я принесла з дому тюльпани й ставила їх у вазу. Він спостерігав за мною й похвалив за надзвичайне знання людей. Голос його був слизький. Мені стало моторошно. Я заперечила похвалу й запевнила, що розбираюся в тюльпанах, та не в людях. Тоді він зловісно мовив, що знає мене краще, ніж я тюльпани. Потім перекинув вітрівку через руку й пішов.

Третього разу він сів, а я лишилася стояти, бо на мій стілець було покладено портфель. Я не наважилася поставити його на підлогу. Чоловік обзивав мене тупоголовою, ледачою, крутихвісткою, гулящою, як бродяча сука. Тюльпани відсунув аж на самий край столу, а в центрі поклав чистий аркуш паперу й олівець. Прогарчав: пиши. Стоячи, я писала те, що він диктував: ім’я, дату народження й адресу. А далі: я нікому, незалежно від близькости чи споріднення, не повідомлю, що я... і ось прозвучало це жахливе слово: colaborez, що я співпрацюватиму. Я не стала писати це слово. Поклала олівець й підійшла до вікна, виглянула на запорошену вулицю. Незаасфальтовану, з вибоїнами та горбатими будинками. Ще й до всього ця занехаяна вуличка звалася Strada Gloriei, вулиця Слави. На голій шовковиці по вулиці Слави сиділа кішка. То була фабрична кішка з розірваним вухом. Над нею вранішнє сонце, схоже на жовтий барабан. Я мовила: «N-am caracterul, це не в моєму характері». Сказала це надвір, до вулиці. Слово характер викликало в людини з таємної поліції істерику. Він розірвав аркуш і кинув шматки на підлогу. Потім, певно, збагнув, що має показати спробу вербування своєму начальникові, бо нахилився, згріб усі клапті паперу й кинув їх у портфель. Зазнавши поразки, він глибоко зітхнув і жбурнув вазу з тюльпанами об стінку. Та розбилася вщент, а скрегіт уламків був такий, наче зуби злетіли в повітря. З портфелем під рукою він тихо промовив: «Ти ще пошкодуєш, ми потопимо тебе в річці». Я відказала, ніби сама до себе: «Якщо я підпишу, не зможу більше з собою жити, тоді доведеться самій зробити це. Краще вже ви». У той час двері кабінету стояли відчинені, він пішов. А надворі, на Strada Gloriei фабрична кішка перестрибнула з дерева на дах будинку. Гілка гойдалася, неначе трамплін.

Наступного дня почалася тяганина. Я повинна була забратися з фабрики. Кожного ранку о пів на сьому треба було показатися директорові. Щоранку з ним сиділи голова профспілки й секретар партії. Як свого часу мати запитувала: чи є в тебе хустинка, нині щоранку питав директор: чи знайшла ти іншу роботу? Я відповідала кожного разу одне й те саме: я не шукаю іншої, мені подобається на фабриці, лишилася б тут до самої пенсії.

Одного ранку я прийшла на роботу, а мої товсті словники лежали у коридорі, на підлозі під дверима кабінету. Я відчинила двері, за моїм письмовим столом сидів якийсь інженер. Він сказав: «Треба стукати, перш ніж заходити. Це моє місце, тобі нема чого тут робити». Додому я піти не могла, бо дала би привід звільнити мене за безпідставну відсутність. Я не мала кабінету, але на роботу мусила сумлінно ходити щодня, пропускати не можна було ніяк.

Моя подруга, якій я розповідала все дорогою додому по вбогій Strada Gloriei, звільнила для мене на перший час куточок свого письмового столу. Та одного ранку вона стала перед дверима свого кабінету й мовила: «Я не можу тебе впустити. Всі кажуть, що ти стукачка». Гонитви дійшли до самого низу, поговір пустили серед колеґ. Це було найгірше. Від нападів безсилий. Кожного дня я готувалася до всього, навіть до смерти. Але такої підступности не чекала. Хоч як готуйся, а цього не витримаєш. Наклепи набивають тебе брудом, ти задихаєшся, бо не можеш захиститися. В очах колеґ я була саме тією, ким відмовилася бути. Якби я на них доносила, вони довіряли б мені, нічого не підозрюючи. Власне, вони карали мене за те, що я їх оберігала.

Оскільки тепер мені зовсім не можна було пропускати роботу, але кабінету я не мала, і моя подруга більше не могла мене впускати, я нерішуче стояла на сходовому майданчику. Кілька разів я ходила сходами туди й сюди, раптом я знову стала дитиною своєї матері, бо в мене була хустинка. Я поклала її на східцях між першим і другим поверхом, розправила охайно й сіла на неї. Свої товсті словники я поклала на коліна й перекладала описи гідравлічних машин. Я була чудасією на сходовому майданчику, а хустинка – моїм кабінетом. В обідню перерву моя подруга сідала до мене на сходи. Ми їли разом, як раніше в її, а ще раніше в моєму кабінеті. З мікрофона у дворі робітничі хори співали, як завжди, про народне щастя. Вона їла і плакала наді мною. Я не плакала. Я мусила лишатися жорсткою. Ще довго. Кілька довічних тижнів, поки мене не звільнили.

У часи, коли я була чудасією на сходовому майданчику, я гортала у словнику, які значення слова сходи він подає: перша сходинка називається вхідною, остання – вихідною. Горизонтальні східці, на які ми ступаємо, збоку укладені в сходові щоки. А окремі сходинки можуть вставлятися у сходові зубці. Серед комплектувальних деталей гідравлічних, змащених маслом машин мені вже були відомі такі слова: ластів’ячий хвіст, гусяча шия, з’єднання деталей називається мамка. І так само мене вражали поетичні назви елементів сходів, краса технічної мови. Сходові щоки, сходові зубці – отже, сходи мали обличчя. З дерева чи з каменю, з бетону чи заліза – чому саме люди вбудовують свою власну подобу в найгроміздкіші речі світу, дають назви власної плоті мертвому матеріялові, персоніфікують його в частинах тіла? Чи завдяки потаємній ніжності технічним спеціялістам легше витримувати сувору працю? А будь-яка робота, у кожній професії, виконується за тим самим принципом, що й запитання моєї матері про хустинку?

Сторінки3

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі