Корупція: короткі історичні нотатки

Липень 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
2
6880 переглядів

Власне, ті країни, які ми досить загально (і неправильно) називаємо «балтійськими», з їхніми відносно низькими показниками корупції вигідно відрізняються від своїх сусідів як на Сході, так і на Заході та Півдні. Чи це пов’язано зі впливом західного християнства, а чи з досвідом власної державности (формально, на відміну від Білорусі чи України, вони не є молодими державами) – може послужити предметом окремих дискусій. Але, боюся, нам не вдасться знайти одну спільну причину. Та й, гадаю, не варто її шукати: будь-які поспішні узагальнення є небезпечними.

Доказом цього є, зокрема, початкова близькість індексу корупції у Литві й Білорусі наприкінці 1990-х. Від початку 2000-х ці дві країни виразно розходяться. У Білорусі корупція росте, у Литві – падає. Литва відходить від свого південного сусіда й наближається до сусіда західного – Польщі. Польща знала свої кращі (1997–2002) та гірші роки (2003–2006), але на початок 2010-х досягла одного з найнижчих показників корупції у колишньому комуністичному блоці. Зведена статистика чітко показує, що вступ до Европейського Союзу позитивно вплинув на Естонію, Польщу і навіть (певною мірою) Румунію. Але не на Болгарію. Що ще раз доводить: немає правила без винятку.

Взагалі, якщо йдеться про колишній комуністичний табір, можна відзначити два чинники: вступ до ЕС (позитивний) і нещодавня економічна криза (неґативний: майже всі країни, крім Польщі, з початком кризи демонструють тенденцію до посилення корупції). Третім чинником могли би стати «кольорові революції». Могли б, якби не Україна: поразка Помаранчевої революції є тим винятком, який руйнує закономірність. В українському випадку бачимо виразну спробу вирватися з тенет корупції у перші «пореволюційні» (2005–2008) роки. Але від 2009-го справи знову повертаються «на круги своя». Це особливо помітно на тлі Росії та Грузії. Стартові показники всіх трьох країн на межі 1990-х і 2000-х були майже однаковими. Виняток становив 2000 рік в Україні, коли корупція досягла високого рівня (1.5), безпрецедентного навіть для цієї групи. Це ще раз підтверджує виправданість сарказму Джорджа Сороса у 2002 році на адресу Леоніда Кучми: за його урядування Україна зробила майже неможливе – спромоглася погіршити уже й так погану корупційну репутацію. Після перемоги кольорових революцій Грузія й Україна почали демонструвати кращі від Росії показники. З тією однак різницею, що Грузії вдалося втримати цей рух, а Україні – ні. Грузія показує приклад того, де була би тепер Україна, якби «помаранчева еліта» виявилася відповідальнішою і мала волю до реформ. Грузія випередила не лише Росію й Україну, а й Болгарію та Румунію, і поволі наближається до польсько-литовської групи. Це той рівень (4.00), після досягнення якого відчувається справжня різниця в якості життя.

Досягнення Грузії особливо вражають на тлі стрімкого падіння Греції. За останні роки вони мовби помінялися місцями: Греція сьогодні здеґрадувала до того рівня, з якого 2003 року починала свої реформи Грузія. Обидві країни належать до одної історично-культурної зони східного християнства, а тому їхнє порівняння ще раз доводить, що історично-культурні чинники не є непереборними.

З усього сказаного випливає один простий висновок: історія накладає певні обмеження, але вона не є в’язницею, бо завжди залишає місце для вибору. У підсумку важливішими за минуле є воля еліт та згода суспільства на проведення радикальних реформ у теперішньому часі. Хто має бажання, може подолати історію. Хто не має, використовує її як виправдання своєї безпорадности чи бездіяльности.

Або – що гірше – перетворює минуле на поле битв навколо історичної пам’яті, відволікаючи увагу суспільства від нинішнього стану справ. Уже не перший рік Україна є жертвою такої історичної політики – тією мірою, що, як сказав молодий львівський історик Мар'ян Мудрий, українське суспільство отруєне історією. Ця отруєність стосується, хоча й різною мірою, всіх історичних реґіонів. Для своєї оповіді я вибрав Галичину. І то з двох причин. По-перше, це край, який я знаю найкраще, бо, крім того, що в ньому народився і живу, я його ще й вивчаю. А по друге, в Україні, мабуть, важко знайти інший реґіон, так глибоко просякнутий минулим. Він є ідеальним об’єктом для дослідження історичної пам’яті, зокрема – її «димового ефекту».

Теперішня Галичина істотною (якщо не вирішальною) мірою є творивом Габсбурґів[5]. Габсурзька спадщина й надалі проступає у способі думання та поведінці галичан – настільки, що, словами польського дослідника Томаша Зарицького, вона – «одне з небагатьох місць <...>, де хочеться вийти за межі сучасних політичних кордонів <...>, щоб показати живучість кордонів Галичини 19 століття»[6]. Вважається, що живучість габсурзької спадщини пов’язана з успіхом австрійських бюрократів у формуванні політичних інституцій і традицій, які у контексті всієї Східної та Центральної Европи перевершили спадщину Османської та Російської імперій. Ці бюрократи, за словами Тейлора, були «відносно чесними, загалом порядними і тяжко працювали». Це нібито надовго спричинило вищий рівень довіри населення колишніх габсбурзьких територій до місцевої влади та нижчий рівень корупції. Цей висновок підтверджується соціологічним опитуванням, проведеним 2006 року в усіх 17 країнах, які колись повністю чи частково входили до складу Габсбурзької монархії, зокрема порівняно з територіями, які перебували у радіусі 200 кілометрів обабіч колишнього кордону цієї імперії [7].

На перший погляд, такий висновок мав би підтвердити тезу про роль імперського спадку як одного з трьох найважливіших чинників формування цінностей. Однак інші соціологічні дослідження застерігають від поспішних висновків. Справа виглядає набагато складніше й заплутаніше – відповідно до складности й заплутаности самого феномену корупції. Всеукраїнське опитування 2007–2009 років підтверджує «габсбурзький ефект» лише у випадку одного типу корупції – т.зв. «корупції за вимогою» (тобто коли хабара вимагає чиновник): тут Західна Україна справді має кращі показники. Натомість ситуація з т.зв. «добровільною корупцією» та використанням кумівства як прихованої форми корупції є прямо протилежною: рівень цих двох видів корупції зростає зі Сходу на Захід, причому Львівська область – осердя «габсбурзьких територій» – демонструє найвищий рівень кумівства. Окремо слід зауважити, що наступною після Львівської є Хмельницька область, і це підважує тезу про суттєві відмінності між землями по два боки від колишнього габсбурзького кордону (див. схему).

Джерело: Стан корупції в Україні. Порівняльний аналіз загальнонаціональних досліджень: 2007–2009. Для Порогової програми для України Корпорації «Виклики тисячоліття»

 

За браком конкретних досліджень про причини поширености корупції у сучасній Галичині говорити важко. Як історик можу однак упевнено сказати, що впродовж останніх 150 років корупція була нормою для кожного політичного режиму, який владарював у Галичині. Свідчення цього годі шукати в офіційних звітах: жоден із режимів не хотів у цьому добровільно зізнаватися. Проте існує інший тип джерел – спогади, які дають спорадичні ілюстрації щодо поширення корупції. Стосовно габсбурзької доби серед найцікавіших є мемуари Казімєжа Хлєндовського. Він заразом був і чиновником, і письменником, тобто мав як відповідний досвід роботи у державних інституціях, так і вміння його описати. У своїх спогадах Хлєндовський подає приклад, який свідчить, що Гасбурґам удалося поширити правову державу й на Галичину: у певній ситуації з’ясувалося, що галицький намісник Анджей Потоцький не знав, хто є директором поліції у краї, де він правив![8] Однак Хлєндовський наводить і чимало прикладів поширености непотизму та корупції в урядових інституціях[9].

 Треба пам’ятати, що попри габсбурзькі реформи австрійська Галичина залишалася «фільварком польської шляхти», й епітети, за якими її знали у Відні – «галицькі вибори», «тернопільська моральність»[10] – виразно, хоча й непрямо, свідчили про загальний рівень корупції у цьому коронному краї. На такому загальному тлі мало вражає свідчення з інших спогадів, що у св. Юра наприкінці XIX століття призначення новопосвячених священиків відбувалося за корупційною схемою: тільки той кандидат, який міг дати добрий хабар, діставав багату парафію[11].

Що українці легко піддавалися гріху корупції, найкраще свідчать спогади Андрія Чайковського «Чорні рядки» про часи Західноукраїнської Народної Республіки [12], яку за іншими критеріями справді можна вважати зразком організованости й панування права порівняно з іншими революційними режимами, що встановилася на схід від старого австро-російського кордону у 1917–1922 рр.

Ми не знаємо, чи вдалося і якою мірою змінити ситуацію новій польській адміністрації у міжвоєнний період. Припускаю однак, що коли зміни й були, то не на краще. Єжи Ґедройць в автобіографії згадував, що в часи його праці у міжвоєнному польському міністерстві землеробства корупція була універсальною, і хабарів не брали хіба що дурні. Чи зараховував він себе до цього числа, Ґедройць скромно не згадує[13].

Сторінки3

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.