Коротка дистанція свободи

Серпень 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
4
126 переглядів

Нові режими, що постали 1991 року на місці республік Совєтського Союзу, було злеґітимізовано великими сподіваннями їх населення. Совєтський люд, розчарований у соціялізмі та втомлений перебудовною безпорадністю, віддався мріям національного штибу. Суміш прагматичного розрахунку («ми тепер не годуватимемо інші республіки», «мій син служитиме в Україні» тощо), волі до влади («запануєм і ми, браття, у своїй сторонці») та інфантильних сподівань («наші мудрі краще знають») стала поживною речовиною для розвою нових політичних систем і нових націй. Вірилося, що кожна республіка піде своїм шляхом, що спільна доля народів полишила простори північної Евразії.

Перші ж роки самостійного політичного існування змусили населення совєтських республік пройти болісний шлях, який можна описати в термінах феноменологічної соціології як габітуалізація, інституалізація та леґітимація. Нова соціяльна реальність вимагала зміни поведінки: треба було вчитися ризикувати, ставати підприємцем власної долі, любити гроші, конкурувати з ближнім, приймати нову символізацію суспільного цілого. Нові умови були викликом для колишньої совєтської людини. Хтось приймав їх, хтось тікав у внутрішню еміґрацію. Однак для всіх 1990-ті роки залишили по собі травму втрати звичного середовища і потреби набути нових навичок і способів поводження у незвичному життєсвіті.

Нові навички вели до постання нових правил і структур, що скеровували взаємодію людей на одній шостій частині світу. Виникали суспільно-політичні інститути – почасти нові, почасти вкорінені в совєтське і навіть досовєтське минуле. Нова реальність стала не тільки звичною, але й правильною, передбачуваною. Біда в тому, що ця передбачуваність, виражена, зокрема, й в усвідомленні перспектив своєї можновладности чи безправности, не мотивувала до активної участи ані в політиці, ані в суспільному житті. Саме сфера приватного правила за арену розвитку для постсовєтської людини, а публічні інститути викликали в населення новопосталих держав дедалі більшу ідіосинкразію.

Логіка розвитку мала привести до визнання нових порядків за справедливість. На початку другого десятиліття незалежного існування постсовєтські суспільства зіткнулися з проблемою леґітимности власних політичних режимів. Останнє десятиліття ХХ століття для постсовєтського простору розпочалося великими сподіваннями на свободу, а завершилося глибоким розчаруванням у можливості політики забезпечити її. Постсовєтський політекономічний вибір було зроблено на користь правління, можновладства й інтересів небагатьох та підтримування мінімуму комфорту для решти населення. Тож леґітимізація нових порядків потребувала зусиль для перегляду публічних структур. Аби визнати нові політичні режими леґітимними, слід було або зробити державні інститути ефективнішими, а отже, примусити населення коритися, або перетворити політичні системи на інклюзивніші, тобто допустити до участи в державних справах ширші прошарки.

Саме цієї миті й відбулися події, які засвідчили нову спільність долі постсовєтських народів у новому глобальному світі. Взаємодія північноевразійських режимів оприявнилася і в революційних подіях, і в контрреволюційній реакції. І то ці процеси відбувалися і відбуваються далі в конкуренції не тільки між групами владних еліт чи елітами та населеннями, але й між постсовєтськими елітами та центрами світового впливу, глобальними та реґіональними структурами.

У перше десятиліття ХХІ століття не тільки на постсовєтському просторі, але й в інших країнах світу, джерелом страху для еліт і надії для загалу стали «кольорові революції», що їх феномен, попри недовгу історію, встиг обрости шаром конспірологічних леґенд, проникливих здогадок і наукових інтерпретацій. А масштаб і схожість цих подій не могли не викликати спроб знайти спільні умови виникнення і потрактувати їх як загальносвітову тенденцію.

Геополітична однополярність світу слабшала, і слабшання це супроводжувала парадоксальна ситуація: протягом минулої чверти століття, з одного боку, постійно зростала підтримка демократії в цілому світі, а з другого – посилювалося невдоволення політикою та недовіра до держави. Згідно зі щорічними звітами «Freedom House», країн із вільною демократичною політичною системою за останні сорок років побільшало понад удвічі: із 42 (24%) у 1974 році до 90 (47%) у 2007му і 89 (46%) в 2009-му, тоді як невільних країн поменшало від 64 (41%) у 1974 році до 43 (22%) у 2007-му, хоча 2009-го їх знову трохи побільшало до 47 (24%). Про щось подібне свідчить і всесвітнє дослідження ставлення до демократії. За даними «Всесвітнього дослідження цінностей», майже в усіх країнах світу (за винятком Ніґерії) більшість населення (від 62% у Росії до 99% у Данії) підтримує цінності демократії (The World Values Survey, www. worldvaluessurvey.org). Попри це, хоч як дивно, за минулі два десятиліття зросла і кількість людей, незадоволених політичним розвитком у своїх країнах – і в давніх, і в нових демократіях. Про це свідчать і зниження явки на виборах, і повсюдне зменшення членства в партіях та поширення нелояльности виборців до «своїх» партій, і посилення недовіри до політичних організацій з боку громадян, як і до громадян – з боку політичних еліт. Ця тенденція дістала назву «застій свободи». Інакше кажучи, на початку ХХІ століття зупинилося збільшення – ба навіть відбулося певне зменшення – кількости країн, що їх уважаємо вільними. Нині світ переживає водночас і поширення демократичної форми правління, і невдоволення демократією в її нинішньому стані.

У такій амбівалентній ситуації політичні режими багатьох країн виявилися нестійкими, а ресурс довіри громадян до цих режимів зменшився. Часто-густо така нестійкість режимів призводила до масових виступів проти влади, до рухів громадянської непокори, повалення непопулярних правителів і перебирання влади іншими політичними силами. До того ж, усім «кольоровим революціям» початку ХХІ століття, попри широкий спектр політичних та інших особливостей у кожному окремому випадку, був притаманний набір схожих ознак, зокрема і коли йшлося про їхню генезу:

• відносно мирний перебіг громадянських виступів і чільна роль громадських організацій;

• зміна влади після президентських або парламентських виборів, результати яких оголошували сфальсифікованими, що ставало поштовхом до акцій протесту та громадянської непокори;

• залученість західних міжнародних і російських структур, що підтримували, відповідно, громадські організації, які брали участь в антиурядових виступах, і непопулярні постсовєтські уряди.

Саме поняття «кольорова революція» походить із журналістського сленґу 2003–2004 років. Невдовзі його почали активно вживати і політики, і політологи. Скажімо, тодішній президент Киргизстану Аскар Акаєв назвав так антиурядові протести в своїй країні на початку 2005 року. Трохи пізніше, у липні 2005 року, побачила світ стаття американського політолога і дипломата Майкла Макфола «Перехід із посткомунізму», де словосполучення «кольорові революції» використано вже як цілком зрозумілий політологічний термін, що узагальнює процеси в Сербії, Грузії й Україні та поєднує їх у спільний реґіональний тренд. Якийсь час із ним конкурував термін «електоральні революції», який увели було в обіг Владимір Тисманяну, Велері Бунс і Шерон Волчик, аби наголосити головну причину революцій: несправедливість виборчих процесів у посткомуністичних суспільствах. Проте більшість дослідників віддають перевагу терміну «кольорові революції» як зручнішому, з огляду на комплексність обставин виникнення та перебігу громадських заворушень початку ХХІ століття (авжеж, неповнота терміна «електоральна революція» є очевидною: він враховує лише один із аспектів протесту). Тим більше, що довший час, десь до 2008 року, у політичній науці панував інтерес саме до генези революцій, тоді як їхні наслідки вивчали і порівнювали меншою мірою.

Увагу до спільних причин «кольорових революцій» зумовила потреба заартикулювати кілька типових обставин, за яких вони відбувалися. Майкл Макфол розглядав «кольорові революції» як продовження демократичних революцій кінця 1980-х років. На його думку, 1989 року Захід зумів сконсолідувати демократії в Центральній Европі, а також частині Південно-Східної Европи, але його вплив на еліти в постсовєтській Европі й у Сербії був незначний, що призвело до порушення балансу інтересів у суспільстві та врешті до громадянських повстань.

Зовнішній вплив як причина «кольорових революцій» виявився тією темою, що поділила політичних науковців й експертів на «оптимістів» і «песимістів». До першого табору слід зарахувати більшість західних, грузинських й українських політологів, а також небагатьох російських і китайських дослідників, котрі вважають зовнішній вплив за малозначущий, а внутрішні чинники – за провідні. Надаючи високий кредит довіри політичним культурам Грузії, України та Киргизстану, вони вбачають причину революцій у бажанні громадян установити демократичніші та справедливіші форми урядування. Натомість для «песимістів», які переважають серед російських і частини західних, азійських й українських політологів, основною рушійною силою революцій було втручання ззовні у внутрішні справи молодих політичних режимів Східної Европи, Північної Африки та цілої Азії, а роль громадян, громадянського суспільства й усього комплексу внутрішніх причин видавалася підпорядкованою.

Погляд «оптимістів» поділяли і науковці та політики і медії Заходу. Квінтесенцію «оптимістичного» підходу висловив Томас Карозерс у статті «Відрух на просування демократії». На думку американського експерта, «кольорові революції» є кульмінацією тривалих процесів у країнах, чиї політичні режими постали в перехідний період. У цих країнах «лідери допускають достатньо політичних свобод, аби здобути певний кредит довіри та набути леґітимности. Зазвичай це означає проведення реґулярних виборів і дозвіл створити дрібку опозиційних партій і незалежних громадянських об’єднань й один чи два незалежні часописи. Проте такі режими зберігають цілком надійний контроль над владними важелями, аби убезпечитися від будь-якої істотної загрози своєму пануванню».

Фактично ці режими існували на підставі системної похибки, яка підважувала їхню середньота довгострокову стабільність. За підтримки переважно американських продемократичних структур – зокрема Національного демократичного інституту (NDI), Міжнародного республіканського інституту (IRI), Міжнародного фонду виборчих систем (IFES), Інституту «Відкрите суспільство» – мережі фондів Сороса та «Freedom House» – громадські організації набули здатности вимагати прозорих виборів і дотримання головних громадянських прав, а також захищати знехтувані інтереси маловпливових груп (як-от студенти, ВІЛ-інфіковані, хворі на туберкульоз чи селяни – дрібні землевласники). Крім того, згадані структури допомагали політичним партіям ефективніше конкурувати, надто під час виборчих кампаній, коли авторитарні правителі вдавалися до електоральних маніпуляцій, аби зберегти владу. Власне, «кольорові революції» були результатом суперечностей напівавторитарних політичних режимів, нездатних до відтворення за обставин посилення електоральної прозорости, громадянського активізму та політичної конкуренції.

Окремо слід наголосити «оптимістичну» інтерпретацію громадянського суспільства як «локомотиву революцій», коли не політичні мотиви, а відчуття зґвалтованої громадянської самоповаги вважається головною рушійною силою протестів. Китайська дослідниця Бо Фейтянь серед характеристик «кольорових революцій» завважила їхню «неідеологічність»: ці революції було спрямовано «на посилення національної інтеґрації, свободи, демократії та економічного розвитку». З цим згодна і німецька науковиця Сабіна Фішер, яка писала про неполітизованість ідейних підвалин громадянських рухів: етнічних, політичних, соціяльних ідентичностей. Вона також вказувала на зміни «політичної» екології постсовєтських країн, де соціяльні зміни, фраґментація населення за безліччю нових колективних ідентичностей виразно суперечила негнучкій, неефективній і закритій політичній системі. Фактично «кольорові революції» відбулися в країнах, що їхній політичний клас не зумів знайти спільної мови із суспільством. Дослідники-«оптимісти» схильні наголошувати особливий (сказати б, установчий) статус громадянських рухів, що привели до «кольорових революцій»: їхній патос полягав у перевстановленні держав, перепідписанні соціяльного договору про створення своїх республік – республік у прямому, а не совєтському значенні слова.

Це судження, на мою думку, є справедливим, якщо говорити саме про конкретні політичні ідеології. Громадянські рухи в революційних країнах об’єднували прибічників націоналізму, соціялізму та лібералізму в справі створення загальних рівних обставин для політичної конкуренції.

Якщо підсумувати позиції дослідників-«оптимістів», то до спільних ознак «кольорових революцій» у постсовєтських республіках належали:

• наявність фасадної демократизації, що поєднувала багатопартійність із фактично недемократичними формами правління;

• намагання зреалізувати демократичні проєкти в недемократичних політичних культурах;

• нелеґітимні форми реаґування влади на публічний опір громадян, що вимагали дотримання своїх законних прав і свобод;

• готовість Заходу до діялогу і з політичними колами, і з громадськими організаціями, що підсилювало ці організації (тоді як владні еліти не усвідомлювали їхньої сили).

Чимало політологів виокремлюють іще кілька чинників, що викликають «кольорову революцію» у постсовєтській країні. По-перше, йдеться про суперечність між задекларованими принципами державного устрою та реальними діями владних еліт. Цей чинник визначають відповіді на кілька запитань: до якої міри стабільність влади залежить від зовнішньої економічної допомоги Заходу? наскільки економічні інтереси еліт пов’язано із Заходом? чи зберігають політичні лідери свої статки за кордоном? чи дозволяє влада існувати громадським організаціям? чи схильні еліти дотримуватися демократичних принципів?

Другим чинником є стан опозиції: ефективність її конкурентної стратегії, існування сильного лідера, здатного об’єднати протестні групи, наявність економічної бази для опозиційної діяльности.

Третій чинник зумовлено глибиною впливу Заходу на політичну та соціяльну ситуацію в країні. Цю глибину легко визначити, співвідносячи вплив офіційних дипломатичних каналів на владу і рівень взаємодії та ґрантової підтримки, що її дістає громадський сектор від міжнародних правозахисних і моніторинґових організацій.

Нарешті, четвертим засадничим чинником є визнання нелеґітимности політичного режиму з боку більшости громадян та готовість населення до активних виступів. Тут важать ступінь підтримки чи невдоволення урядом, рівень поваги до лідерів політичної опозиції та наявність сильних, впливових і шанованих лідерів громадянського суспільства.

Вочевидь, «оптимістичні» інтерпретації причин «кольорових революцій» ґрунтуються здебільшого на неоліберальних цінностях, які впливали на відправні позиції та висновки дослідників. Натомість «песимістичну» візію зіперто на скепсисі щодо того, чи справді в тих подіях громадяни обстоювали свою позицію. Увагу дослідників-«песимістів» привертають глобальні геополітичні процеси та маніпулятивні практики провідних світових центрів, а їхні погляди пов’язано з ширшою палітрою нових консерватизмів.

«Песимістичні» автори, що їх тексти зазвичай рясніють покликаннями на псевдонаукову літературу конспірологічного штибу, трактують «кольорові революції» передусім як результат зовнішнього втручання, а громадські виступи пов’язують із діяльністю таких гравців, як США, об’єднана Европи чи Росія. Одне з найвиваженіших, як на мене, резюме цієї концепції міститься в статті «Безбарвна революція» Фьодора Лук’янова – впливового російського інтелектуала та головного редактора журналу «Россия в глобальной политике». На його думку, «кольорові революції» спричинено тим, що

1) на початку ХХІ століття виникло «державне суперництво» нових держав і Росії, яка відновлювала свою присутність на постсовєтському просторі;

2) США впливають на внутрішні справи постсовєтських країн, упроваджуючи демократичні вибори.

Водночас Лук’янов визнає, що режими, які постали після розпаду СССР, уже не могли сприяти «ані розвиткові, ані позитивному громадському ставленню», а очільники Грузії, України та Киргизстану змарнували момент, коли могли би безболісно піти зі своїх постів.

Найважливіший аспект такого підходу – обстоювання пріоритету зовнішніх причин революцій і невіра у можливість чесних і справедливих виборів, що на них громадяни постсовєтських країн шляхом волевиявлення ставили б завдання своїй владі. «Обов’язковим елементом успіху “кольорової революції” була наявність зовнішнього арбітра, апелювання до якого скасовувало леґітимність внутрішніх процедур, – ОБСЕ, Ради Европи, Европейського Союзу, зрештою “демократичних цінностей” загалом», – пише Лук’янов.

Для «песимістичних» інтерпретацій неабияк характерно уявлення про громадські організації як про інструмент зовнішніх гравців. Систему міжнародних ґрантодавчих організацій тут уважають за канал розподілу ресурсів між антиурядовими групами, що очолюють революцію і планують повалення законних урядів під час виборів. За словами китайських політологів Пань Жулуня і Дай Чжен-циня, «міжнародні НУО під егідою США маніпулювали суспільством і з-за лаштунків провокували “кольорові революції”». Інакше кажучи, дослідники-«песимісти» і Заходу, і Сходу сприймають революційні процеси як спровоковані заколоти, віддають вирішальну роль у їх провокуванні міжнародним чи іноземним аґентам і критично оцінюють здатність народів Грузії, України та Киргизстану (і громадянського суспільства взагалі) виступати в тих процесах як суб’єкти.

Особливу позицію серед «песимістів» посіли ті політологи, котрі, як німецька політологиня Петра Стиков, переконані в тому, що «кольорові революції» були лишень проявом нестабільности політичних режимів, які просто «перезавантажили» свій напівавторитаризм за допомоги зміни еліт. Схоже припущення (у питальній модальності) висловив іще 2005 року женевський конфліктолог Ґреме Герд, котрий розглядав революцію як конфлікт еліт (глобальних і національних), що намагаються зробити свої режими стабільними.

Щодо мене, то я схильний до збалансованого «оптимістичного» тлумачення причин «кольорових революцій». Я вважаю, що складання революційних ситуацій у Грузії, Україні та Киргизстані пов’язано з двома головними суперечностями:

• між очікуваннями громадян, які прагнули здобути більше політичних свобод і соціяльно-економічного комфорту, з одного боку, і дедалі сильнішим олігархічним контролем над доступом до владного й економічного ресурсів, – із другого;

• між упевненістю малоефективних закритих еліт у своєму винятковому праві на владу, з одного боку, і посиленням громадянського суспільства, яке дедалі ефективніше обстоювало інтереси «середнього класу», – з другого.

Усі три «кольорові революції» на теренах колишнього СССР відбулися в постсовєтському просторі, де очікування від нових політичних проєктів не виправдались, а форма правління щораз відвертіше проявляла себе як олігархія. Якщо у Росії ці суперечності вдавалося знейтралізувати в рамках авторитарного режиму, то в країнах із слабкішою залежністю від природних монополій і сильнішим упливом середнього бізнесу зберігся певний політичний плюралізм, що вимагало від груп при центрах влади більшої відкритости та підзвітности. У публічній сфері Грузії, України та Киргизстану дедалі значущішими ставали громадські організації, що спиралися і на місцеві джерела, і на ресурси західних фондів. Місцеві джерела було представлено насамперед людським чинником, а також громадською думкою і фінансовою підтримкою з боку середнього та малого бізнесу, що потерпав від політики в інтересах великого олігархічного капіталу. Зовнішні ресурси становили не так горезвісні ґранти, як вдалі механізми обстоювання громадських інтересів у конфліктах із владними елітами. Аналіз річних звітів найбільших західних донорів показує, що коштів громадським організаціям було надано на кілька порядків менше, ніж олігархічним урядам. Західна допомога набагато більшою мірою грала на руку владним елітам. Проте ефективність використання тих коштів у громадському і державному секторах разюче відрізнялася.

Важливо також пам’ятати, що «кольорові революції» незмінно відбуваються у зв’язку з електоральними процесами. Оскільки еліти ставляться до виборів як до техніки утримання влади, а громадяни – як до головного способу тиснути на владу, то виникає конфлікт очікувань, що за певних обставин спричинює непокору, мирний спротив чи революцію. Електоральний контекст подій приводить до того, що політичні опоненти працюють у тому ж полі, що й громадські організації. Саме це змішання жанрів не дає політичним групам змоги діяти звичайним шляхом, за логікою тільки політичної конкуренції. У «кольорових революціях» опозиційні політичні та громадські організації виступають спільно супроти недолеґітимного режиму.

Отже, всі чинники, що сприяли революціям, можна систематизувати в такій схемі:

1. Соціяльне напруження, викликане розривом між правовим оформленням «фасадної демократії» постсовєтських режимів і реальним безправ’ям громадян, а саме:

• зведення демократії лише до обрання президента і депутатів за більш чи менш системного надуживання під час виборів і підрахунку голосів;

• поліпшення економічного стану частини міського населення без збільшення можливости зреалізувати законодавчі права та свободи;

• створення перешкод для самореалізації активних громадян у політичній, соціяльній та економічній царинах і спрямування гніву цих громадян супроти неефективної влади;

• категоричне невизнання чинного порядку за прийнятний, протест проти наявного «суспільного договору», що надає контроль над усіма ресурсами країни вузькій групі осіб.

2. Неефективність влади як у державному урядуванні, здатному розв’язувати базові проблеми населення, так і в реґулюванні стосунків між групами владних еліт, а саме:

• еґоїзм окремих груп політичної еліти і їх нездатність до класової консолідації;

• неспроможність еліт ухвалювати компетентні рішення щодо дедалі численніших проблем населення і тривалого розвитку своїх держав;

• невміння еліт конкурувати за правилами «публічної політики»;

• закритість еліт, болісний для громадян брак соціяльних ліфтів;

• корупція, систематичне порушення принципу поділу на публічну й приватну сферу.

3. Розбіжність інтересів політичних еліт Заходу, Росії та решти постсовєтських країн щодо розвитку цих країн, а саме:

• конфлікт навколо міжнародних інтеґраційних проєктів;

• надання ресурсів для підтримки різних конкурентних політичних і громадянських груп.

4. Щораз більше невдоволення активних громадян перспективами розвитку країни, а саме:

• дезорієнтація громадян щодо перспектив розвитку країни; відчуття, що ситуація розвивається в неправильному напрямку;

• тривала фрустрація громадян, що спричинює стійку недовіру у здатність влади розвивати країну як належить; поширена надія на поліпшення стану справ після зміни влади.

Розгляд чинників, що зумовили революцї, добре пояснює соціяльноекономічну, соціяльно-психологічну та політичну природу цих процесів. Однак розуміння генези явища ще не означає розуміння його загалом, забагато аспектів залишається в тіні. Такі значущі події, як «кольорові революції» 2003–2006 років у Грузії, Україні та Киргизстані, можна осягнути, лишень зрозумівши не тільки їхні причини, але й наслідки для політичних режимів, економік і суспільств, зіставивши те, що революції ставили собі за мету, з тим, чого врешті досягли. Насамперед ідеться про те, чи вдалося їм виконати засадничі вимоги «революційних мас». Окрім усього іншого, така перевірка виконаного є неабияк протверезливою практикою: запал демократичного романтизму в оцінках подій поступається місцем раціональним розважанням про відповідність революційних методів і цілей. Не випадково тема «кольорових революцій» виявилася набагато менш політизованою, щойно розмова пішла про їхні здобутки.

Одним із перших питання про результати революцій порушив експрем’єр Естонії Март Лаар. 2007 року він упевнено заявив про добрий вплив «кольорових революцій» і на ті країни, де вони відбулися (як-от Грузія), і на сусідні країни, де ці події спричинлися до прискорення реформ (як-от Молдова). Політик очікував також, що революції сприятимуть мирному розв’язанню «територіяльних проблем» згаданих країн.

Того ж таки року Теодор Тудорою з Університету Макґіла в Монреалі ввів до наукового обігу ідею про порівняння причин і наслідків революцій у постсовєтських країнах. У статті «Троянда, помаранч і тюльпан: неуспіх постсовєтських революцій» він висунув тезу про те, що в усіх трьох постреволюційних країнах завдань революцій, що їх поставили лідери й активісти, виконано не було.

Що далі в минуле відходили революційні події і що більше проблем поставало перед новими пореволюційними режимами, то песимістичнішими ставали оцінки. В січні 2008 року, невдовзі після переобрання Міхеїла Саакашвілі на пост президента Грузії і призначення Юлії Тимошенко прем’єр-міністром України, журнал «Economist» опублікував одну з перших тверезливих статтей під промовистим заголовком «Кольорові революції у колишньому Совєтському Союзі. Дещо потьмянілі, але все ще яскраві». За словами, як завжди, анонімного автора, «кольорові революції» мали «бентежні наслідки» (confusing consequences), але тепер їхні прибічники дістали новий шанс виконати волю своїх народів. У статті, зокрема, йшлося про те, що, хоча революції наразі не привели до позитивних результатів, постреволюційні країни «стали кращими, ніж могли би бути, якби ті революції не відбулися».

У слід цій вельми резонансній статті на Заході та в Росії пішов вал досліджень, що оцінювали революції у середньостроковій перспективі. Деякі результати тих досліджень представлено було у виданому 2010 року за редакції Донахі О’Біена й Абеля Полезе збірнику «Кольорові революції в колишньому Совєтському Союзі: успіхи та невдачі» (з коротким викладом критичних оцінок ситуації в усіх постсовєтських країнах). Цього року цей збірник перевидано. Із підсумками розвитку постреволюційних країн виступили й кілька російських дослідників, зокрема Андрєй Рябов, головний редактор журналу «Світова економіка і міжнародні відносини». У статті «Проміжні підсумки та деякі особливості постсовєтських трансформацій» він писав, що разом із економічним зростанням на початку ХХI століття економічна стабільність більшости населення привела до підвищення вимог і економічного, і політичного характеру. Постало питання про скерованість соціяльно-економічного розвитку країн, на який владні еліти не були годні дати виразної відповіді, як і не були вони годні ділитися владою та прибутками з більшістю населення. А що соціяльні ліфти не діяли, то еліти не мали надійного способу комунікувати зі співгромадянами. Внаслідок цього виник «масовий запит на більшу соціяльну справедливість». Там, де на цей запит влада конструктивно не зреаґувала, а громадянське суспільство було достатньо сильним, відбулися «кольорові революції». Втім, у жодній із постреволюційних країн, за словами Рябова, «так і не вдалося домогтися принципово інших моделей розвитку».

Ми можемо глянути на результати революцій у Грузії, Україні та Киргизстані в іще довшій часовій перспективі. Учасників тих революцій надихали три сподівання:

• забезпечити належне дотримання базових громадянських свобод, мінімальний постсовєтський набір яких містив чесні вибори, доступність суду й обмеження корупції в публічному секторі (в ідеалі – змусити фасадну демократію поважати громадян і переукласти «суспільний договір»);

• привести до влади лідерів, здатних і забезпечити розвиток країни в «правильному напрямку» (хай би що це означало для різних груп), і поновити зв’язок еліт і суспільства, обмежити корупцію;

• зробити державу ефективнішою в розв’язанні проблем населення (в ідеалі – перевести ситуацію зі стану «держава як проблема» у стан «держава як вирішення проблем»).

Аби зрозуміти, чи спричинилися пореволюційні події до здійснення цих сподівань, варто порівняти показники політичного та соціяльно-економічного розвитку країн, які здійснили революцію, і Росії, Таджикистану та Вірменії. Вибір Росії пов’язано насамперед з її чіткою антиреволюційною поставою на постсовєтському просторі. Розвиток Російської Федерації багато в чому зумовлювала саме контрреволюційна політика уряду. Крім того, зіставлення України та Росії може бути показовим з огляду на геополітичне суперництво двох політичних режимів у 2005–2008 роках (активним на початку і зникомим ближче до кінця 2008 року). Уряди Таджикистану та Вірменії також посіли контрреволюційну позицію, зважаючи на спільність проблем політичних еліт у всіх постсовєтських країнах.

Насамперед, подивімося на розвиток громадянських свобод (ГС) і політичних прав (ПП), використавши вимірювання «Свободи в світі» за методикою, яку застосовує експертна мережа «Freedom House» (Таблиця 1).

Наведені дані свідчать, що, хоча після революцій був недовгий період демократизації режимів (хіба що в Киргизстані не такої інтенсивної, як і в Україні та Грузії), у чотири-п’ятирічній перспективі загальна східноевропейська тенденція до встановлення авторитаризму привела всі країни до сливе тієї самої авторитарної ситуації.

Особливо слід зазначити, що в контрреволюційних країнах посилилася тенденція до встановлення контролю над громадськими організаціями, обмеження можливостей для їх фінансування, скорочення простору публічної політики та політичної конкуренції. Побоюючись революцій, владці Росії, Вірменії і Таджикистану, замість створити умови для розв’язання базових причин революцій, вчинили навпаки: дистанція між суспільством і панівним класом зросла, а можливостей для співпраці уряду, політичної спільноти та громадянського суспільства поменшало. Отже, революції в Грузії, Україні та Киргизстані не забезпечили обіцяного рівня свобод і спричинилися до посилення авторитаризму в сусідів. Своєю чергою, посилення авторитаризму в Росії призвело до того, що практики «фасадної демократії» постреволюційних країн поступово дістали щеплення авторитаризму. Тому вже до кінця 2010 року Україна вибудувала «владну вертикаль» від центру до сільради за російським варіянтом.

Песимістичну оцінку середньострокових результатів «кольорових революцій» потверджують дані про стан свободи слова в постсовєтському світі (Таблиця 2).

Міжнародна організація «Репортери без кордонів» щорічно оцінює стан свободи слова в більшості країн світу і складає рейтинґ свободи преси. Ця оцінка показує, що в досліджуваних країнах, за винятком України, ситуація зі свободою слова в середньостроковій перспективі не надто змінилася. Засоби масової інформації, як і раніше, перебувають під контролем владних еліт. В Україні ситуація наразі ще не сягнула передреволюційного рівня несвободи медій, але невпинно змінюється саме в цьому напрямку.

Отже, попри нетривалу демократизацію режимів після революцій, гору взяла спільна для всіх постсовєтських країн тенденція до позбавлення більшости населення реальних можливостей обстоювати свої права та інтереси: владу і далі сконцентровано в руках невеликої групи людей за відсутности контролю над їхніми діями, різні гілки влади з’єднано в єдину «вертикаль», простір публічної політики зведено до мінімуму.

Як уже було сказано при розгляді чинників, що сприяли «кольоровим революціям», прагнення подолати корупцію було одним із найважливіших мотивів виходу громадян на вулиці. Попри це, революційні уряди – за рідкісним винятком – не змогли змінити корупційних практик. Корупція в публічному секторі й далі лишається вельми прикметною ознакою постсовєтських режимів (Таблиця 3).

Систематичне використання публічних інструментів для досягнення особистих цілей є одним із засадничих механізмів функціонування постсовєтських політичних режимів. Це зумовлює низку властивостей цих режимів:

• принципову неможливість досягти високого рівня довіри в суспільстві;

• державні рішення ухвалюють із огляду на інтереси лідерів або вузького кола осіб, пов’язаних із владою, і то з розрахунком на близьку перспективу, внаслідок чого уряд виявляється нездатним керуватися далекосяжними планами розвитку країни;

• низька ефективність щодо запобігання революцій.

Певним винятком у справі боротьби з корупцією була Грузія, приклад якої засвідчив, що вестернізацію можна використати для посилення влади одного угруповання й обмеження корупційних дій решти. «Революція троянд» дала Саакашвілі шанс створити режим, за якого системну корупцію було змінено на корупцію керовану. Це уможливило авторитарний режим нового покоління, де некорумпована поліція служила ефективним знаряддям у руках правителя. Обмеження корупції допомогло частково зменшити соціяльну напругу в країні з масою бідного населення, надавши доступ до відносно справедливого суду і якісних адміністративних послуг на низовому рівні. Однак події 2012 року нагадали, що навіть можновладний президент, перебуваючи довший час при владі, втрачає підтримку через корупційні скандали у близькому оточенні. Помірковані опозиціонери здобули переконливу перемогу на парламентських виборах не так завдяки власній популярності, як унаслідок утоми від лідера, чия революційна риторика дедалі більше відрізнялася від управлінських практик.

Наведені дані показують також, що еліти, переживши революційні потрясіння, зуміли зміцнити свій вплив і дієздатність держав (Таблиця 4).

Дієздатність держав щороку вимірює Фонд за мир (Fund for Peace) за дванадцятьма показниками, що стосуються соціяльного, економічного, політичного та військового стану країни і вказують на здатність п’яти основних державних інституцій підтримувати цілість і порядок. Країни, що їх існування є найзагроженішим, розташовано ближче до початку списку. Із таблиці 4 видно, що, хоч постсовєтські країни і не є взірцево дієздатними державами, вони все ж поступово віддаляються від зони ризику розпаду, до якої наблизилися за часів революційних заворушень. Революції, на мій погляд, послужили наукою елітам і революційних, і контрреволюційних країн. Як я вже писав, сприйнято цю науку було в доволі специфічний спосіб, але в середньостроковій перспективі державна дієздатність тут зросла.

Щодо Грузії, то режим Саакашвілі, попри часткову вестернізацію, потребував для своєї леґітимації постійної мобілізації населення. Не випадково змогу зберегти і навіть на короткий час підсилити свою леґітимність йому дала російсько-грузинська війна 2008 року, що, водночас, позначила собою найвищий щабель напруги у відносинах між революційними і контрреволюційними постсовєтськими країнами.

Загальні висновки з чотирьох таблиць наводять на думку про те, що очікування громадян, які підтримували «кольорові революції», лишилися несправдженими. Політичні режими, посталі на руїнах колишніх постсовєтських урядів, не створили умов для належного дотримання засадничих громадянських свобод. Рівень корупції в публічному секторі знижувався лише в окремих випадках. Лідери, які здобули владу завдяки «кольоровим революціям», на короткий час визнали умови гри «фасадної демократії», не заклавши, однак, підвалин для розвитку демократичних інститутів, і відтворили модель, за якої державні рішення ухвалюють в інтересах небагатьох фінансово-політичних груп. У середньостроковій перспективі ці «фасадні демократії» після революцій дійшли до встановлення авторитарних форм урядування, але дещо пізніше, ніж контрреволюційні режими, а постреволюційне державне будівництво привело до створення дещо дієздатніших держав, наскільки це можливо за авторитаризму. Головної мети – перетворити держави на механізм «розв’язання проблем» – досягти не вдалося.

Постсовєтського «суспільного договору» не було перепідписано ані в Грузії, ані в Україні, ані в Киргизстані. Чи були у постсовєтських країнах революції а чи ні, в них, як і раніше, не беруть під увагу ані публічних і приватних інтересів громадян, ані інтересів меншин, ба навіть більшости населення, адже її потребам суперечить соціяльно-економічна модель розвитку, зумовлена вибором способу приватизації в 1990-х і необхідністю використовувати державний апарат для захисту такої малолеґітимної власности. А що реакцією на революції в усьому реґіоні стало посилення авторитаризму, то брати участь у політиці й економіці для громадян стало ще складніше. Несправедливість постсовєтських суспільств далі залишається стабільно високою, а життєвий дискомфорт посилюється з року в рік, даючися взнаки і в еміґраційних настроях населення, і в зростанні соціяльної напруги, і в неґативних демографічних показниках. Мирні «кольорові» революції не змогли кардинально переломити ситуацію.

А втім, хоч яким песимістичним був би мій висновок, «кольорові революції» мають одне виправдання: розуміючи, що їхні виступи не змінять макроситуації, «революціонери» не мали іншого шляху, крім революції, аби обстояти і виголошені цілі, і особисту гідність. Безсоромна брехня чиновника про результати виборів – за відсутности шансів опротестувати її в справедливому суді – рано чи пізно не може не спричинитися до громадянської непокори. Короткозорість і відверта глупота еліт призвела і ще не раз призводитиме до заворушень і в дусі мирних «кольорових революцій», і в дусі кривавих повстань. Але це не означає, що такі заворушення змінять напрям розвитку наших суспільств.

Узурпація влади в республіці конче призведе до її перезаснування, до перегляду «суспільного договору». Це питання часу. Постсовєтські суспільні договори, укладені за результатами приватизації, полягали в обміні на «право» красти. І олігархи, і громадяни діставали можливість для «сірих» дій. Оті могли забрати у власність нафтовишку, а ті – не платити за ліцензоване кіно. Кожен на своєму рівні отримував доступ до ресурсів так, що сприйняття свободи набуло неґативного змісту вседозволености. За умовами такого договору громадянськість ставала зайвою і неможливою; вимоги інституалізувати свободу і верховенство права мали відверто революційний та антисистемний характер.

«Кольорові революції» були ірраціональною відповіддю на складну суспільно-політичну ситуацію. Вони виявилися неуспішними, але психологічно неминучими: принизлива брехня влади не може довго залишатися без відповіді. Авжеж, революції – це варварська відповідь на наявні проблеми. Але ця відповідь дорівнює варварству чинних режимів, вона адекватна їм, посилює їх на короткий час і спонукає їх шукати свого кінця через скрайні форми несвободи. Інфантильна радість від «свята неслухняности» не могла забезпечити довготривалих наслідків. Але громадянський інстинкт тяжіння до позитивної свободи так само важить для досвіду молодих постсовєтських громадянських суспільств, як і раціональні стратегії розвитку та політичної дії.

Є ще один важливий висновок із «кольорових революцій». Солідарна реакція провладних політичних еліт на мирні громадянські виступи в середньостроковій перспективі посилює несвободу в постсовєтських країнах. Але ту солідарність мусять брати за взірець наші громадянські суспільства: ми маємо спільні проблеми, що потребують спільної відповіді. Вимоги політичних свобод варто спирати на зміцнілих горизонтальних зв’язках між громадськими організаціями постсовєтського простору.

«Кольорові революції» не спинили демодернізаційного відкату країн, посталих на руїнах СССР у прагненні до нового вільного світу. Ці революції не дали якісно нової відповіді на політичні та соціяльно-економічні виклики в постсовєтському світі. Отже, це завдання і далі на часі, воно потребує розв’язання – розв’язання, яке повинно врахувати песимістичні уроки «кольорових революцій».

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі