Контрреволюція.ru

Вересень 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
182 переглядів

Попри початковий ажіотаж, який супроводжував спроби концептуально осмислити Помаранчеву революцію, вони все-таки не набули у вітчизняних політичних студіях масштабности й глибини, що їх заслуговує розгляд цього феномену. Не останньою чергою на заваді стали динамізм і контроверсійність наступного періоду – це й увагу відволікало, й акценти кориґувало. Досить промовистим є те, що немає згоди навіть щодо «правильного» написання назви революції – з великої чи маленької літери, в лапках чи без, і чи революція це взагалі...

В українській політиці так і не заартикульовано певної, консервативної щодо Помаранчевої революції, політичної платформи. «Антипомаранчеві» сили, з огляду на їхню риторику, до послідовно контрреволюційних також зарахувати важко. Хіба що екстраваґантний блок «Не ТАК!» намагався ретранслювати певне бачення «антимайданної» політики. Крайні ліві, комуністи й вітренківці, у своїй критиці не мали самостійности. А головний колективний опонент, «реґіонали», на якомусь етапі й собі почали апелювати до «ідеалів Майдану». Передвиборні гасла Партії реґіонів 2006 року – соціяльно-економічні, політичні, геополітичні – і за змістом, і за характером здебільшого були тактичними. Опоненти «помаранчевих» закидали їм переважно «непрофесійність».

Натомість в активно небайдужій сусідній Росії Помаранчева революція спричинила спалах енергійної уваги. Власне, концептуалізація українських подій кінця 2004 року тут набула куди більшого розмаху, ніж у самій Україні – либонь, можна говорити вже про появу самобутньої «помаранчології». Однак, попри поважні кількісні показники продуктивности, особливою варіятивністю російський дискурс про українську революцію не відзначається. Досить швидко встановилося й запанувало своєрідне інтерпретативне кліше, в якому Помаранчева революція – це найвиразніший приклад так званих «кольорових революцій», вигаданих і поширюваних США задля того, щоби зашкодити інтересам Росії. Попри позірні спроби підтримувати компаративні засади концепту, провідний колір угадується без зайвого напруження: навіть і «забарвлювати» ті революції почали саме після Помаранчевої, раніше застосовували «флористичні» позначки.

***

Московське видавництво «Европа», щонайменше два співзасновники якого засвідчують його зв’язки із групою наближених до російської правлячої еліти політтехнологів на чолі з Ґлєбом Павловським, формулює своє офіційне завдання так: «Політична просвіта, зміцнення громадянського суспільства та політичної системи Росії як европейської держави». Одначе, вже саме знайомство з тематикою видавничого асортименту дає підстави припустити наявність й іншої мети, неофіційної, але пріоритетної: формувати ідеологічні запобіжники проти інтернаціоналізації досвіду новітніх антиавторитарних революцій і, насамперед, поширення цього «вірусу» на Російську Федерацію.

До реалізації своєї місії видавництво приступило 2005 року. В перший рік роботи воно випустило майже сорок книжок і брошур. Безпосередньо пов’язаних із проблематикою «кольорових» революцій з-поміж них вісім, проте видань, контекстуально обумовлених увагою до неї, було ще більше. Найпершою з’явилася композиційно доволі сумбурна збірка статтей «“Оранжева революція”: українська версія» за редакцією відомого політтехнолога Михайла Погребинського, презентована як «хроніка та аналіз київських подій в оцінках безпосередніх учасників», а невдовзі «Европа» почала видавати авторські тексти.

На початку травня 2005 року до друку було підписано брошуру Єлєни Афанасьєвої «Держава чи революція?». В невеличкому за обсягом творінні авторка, представлена як незалежний експерт-політолог та ще й директор Центру сприяння стабільності, написала достатньо, щоби привернути до своєї особи увагу безпекових служб кількох країн, а найбільше України.

Брошура репрезентує якраз радикальну версію тлумачення Помаранчевої революції як «американських витівок». «І Ющенко, і Саакашвілі, і Карзай, і нинішній формальний глава Іраку <...> аґенти, менеджери, <...> яких просунули на президентські пости», а їхня робота – «точно і неухильно виконувати отримані інструкції», – запевняє Афанасьєва.

Можливо, певним алібі для Єлєни Афанасьєвої може бути надмірна аж до ґротескности неадекватність її тверджень. Можна не надто перейматися квазиісторичними екскурсами експерта-політолога, чиє «сприяння стабільності» виливається у версії про «найсправжнісіньку Українську імперію» [с. 29]. Але на «консалтинґовій» частині рефлексій над «українським питанням» варто зосередити увагу.

З огляду на загрозу, яку несе Росії постреволюційна (для Афанасьєвої це означає «антиросійська») Україна, авторка закликає керівництво своєї країни діяти «нахабно, цинічно, напористо, але – з чарівною посмішкою». Варто, радить вона, «йти на будь-які домовленості – і з невинним виглядом іґнорувати ті з них, які нашим інтересам не відповідають. Без сорому втручатися справи інших країн – і нахабно це спростовувати», а ще «застосовувати подвійні стандарти скрізь, де нам зручно» [31]. Себто наслідувати сконструйований у російському прорежимному дискурсі образ таких нелюбих авторці та її однодумцям «США».

Застосування цього цинічного підходу до українського випадку – «всіма силами і будь-якими методами» підтримувати «процес розпаду України» і «якомога швидше підвести Україну до такого стану, щоб східні та південні області, або хоча б одна з них (наприклад, Крим), визріли для відділення від Києва» [32]. Територіяльні претензії пані Афанасьєвої до «Української імперії» зворушливо скромні: відібрати належить «лише» ті території, які не належали Україні ще за Брестським миром (!). Авторка певна того, що «значна кількість населення Східної України зустрічатиме російські танки приблизно так, як у 1944 р. зустрічали танки радянські».

Далі вона із жалем пояснює, чому влада путінської Росії не зможе використати її сміливих пропозицій. Але то вже дещо інша тема. Наразі відзначимо, що контроверсійний текст Афанасьєвої містив певні, нехай і вельми специфічні, рекомендації щодо російського реаґування на очікуване поширення «помаранчевого проєкту».

У наступних виданнях «Европи» істеричний запал «Держави чи революції?» вже не повторювався. Увага перемістилася на ідеологічне знешкодження привиду «кольорової революції», блукання якого чітко «моніторилося» на теренах СНД, а його спроможність перетнути кордон РФ ніхто не ставив під сумнів.

Тексти «Европи» стали одним із головних чинників творення російського дискурсу «кольорових революцій», контрреволюційного за своєю суттю і радикально конструктивістського за підходом до інтерпретації феномену.

Сторінки3

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі