Конституціоналізм по-київському

Червень 2009
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
7
243 переглядів

Відомо, що Польща, ухвалюючи Конституцію 1997 року, вчинила економніше і, водночас, простіше: Основний Закон оголосив поза законом тоталітарну ідеологію фашизму та комунізму. Держава – це ґарант порядку, без ідеології вона ризикує втратити свої орієнтири. Інша річ – громадянське суспільство, для якого навряд чи й справді існує кредо загальної віри.

Черговий привід для критики – положення статті 22 проєкту про державні символи України. Нова версія Конституції стверджує, що Державний Гімн України – це національний гімн «Ще не вмерла України і слава і воля» на музику Михайла Вербицького зі словами Павла Чубинського в редакції, визначеній законом». Але ж Чубинському належать не так слова, як їх поєднання в ориґінальні речення, поетичні рими. Якщо народні депутати міняють граматичні відмінки у строфах вірша, говорити про авторство Чубинського навряд чи коректно.

А от уведення до тексту статті 22 назви Духовного Гімну України переносить інструментарій закону безпосередньо в царину людського серця. Навряд чи така сакралізація конституції є виправданою за сучасних обставин. Норми основного закону є (мають бути) раціональні, прагматичні й не виходити за межі можливостей правового реґулювання. Тим більше, що далі, у статті 40 проєкту Конституція утверджує право кожного «на свободу думки, совісти й віросповідання».

Взагалі, не ясно, як може існувати невідчужувана свобода совісти і думки в умовах офіційного проголошення духовного гімну? Простір прав і основоположних свобод – це простір автономії індивіда, забезпечений проти будь-якого державного чи іншого владно-авторитетного втручання. Права і свободи – це сфера особистої відповідальности індивіда, конкретної людини. Строго кажучи, в царині індивідуального людського духу конституція і демократія не стільки зайві, скільки відносно безсилі.

Розділ II проєкту Основного Закону від Ющенка присвячено правам, свободам і обов’язкам людини і громадянина. Він мало чим відрізняється від майже аналогічного розділу чинної Конституції України. Практично всі соціяльно-економічні права у проєкті залишено в нині чинній редакції. Відтак вони залишаються непридатними для реалізації та захисту в судовій процедурі. З одного боку, всі без винятку права та свободи викладено в проєкті як непорушні юридичні імперативи, з другого – третину з них не забезпечено юридичними ґарантіями реалізації. Вкотре нездійсненні соціяльно-економічні права компрометують решту конституційного тексту. Починаючи від Конституції СРСР 1936 року, ці «права-утопії» привчають громадян до думки, що Конституція – не так право, як «празнична одежина». Чи багато людей в Україні мають нині «достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї» (стаття 53), ґарантоване «право на працю» (стаття 48), «умови для ефективного і доступного для всіх <...> медичного обслуговування» (стаття 54)? Подібний нормативний стиль уперше дозволив собі сталінський соціялізм, плата за це надто добре відома.

З другого боку, розділ II проєкту від президента не містить у собі навіть натяків на академічну свободу; вільне пересування осіб, товарів, послуг і капіталу; право громадян та інших осіб на доступ до офіційної та іншої суспільно значущої інформації; модернізованих в европейських документах прав дітей і осіб похилого віку. Такий підхід є хибним для країни, яка публічно оголосила про своє прагнення ввійти до европейської спільноти. Звичайно, плануючи інтеґрацію в Евросоюз, не обов’язково ламати національну Конституцію. Але якщо в цій ділянці все-таки розпочато роботу, варто було б узгодити національний проєкт із Хартією засадничих прав Союзу, на яку посилається підписаний у грудні 2007 року Лісабонський договір – de facto юридична конституція об’єднаної Европи.

Якщо ж обмежитися загальним порівнянням реґламентації прав і свобод людини за президентським проєктом із їх реґламентацією в чинному Основному Законі, то президентський проєкт виглядає кращим – менш максималістським, раціональнішим, прагматичнішим, зрозумілішим. Зокрема, там ідеться про заборону не «будь-якого насильства над дитиною» (чинна норма), а про заборону «насильства над дитиною»; не лише про «право на життя» (чинна норма), а й про заборону засудження до смертної кари і страчення (стаття 28). Позитивним є також зменшення терміну можливого затримання особи до 24-х годин (нині – 72 години).

Проте в цілому президентський кодекс прав і свобод людини і громадянина залишився зібранням прав не потенційних співгромадян Европейського Союзу, а втіленням правового статусу особи у посттоталітарній державі. Прикро, але проєктові бракує уваги до освітніх, наукових, інтелектуальних, віртуально-символічних аспектів сучасного життя людини. Зовсім небагато простору виділено у ньому для визначення прав іноземців і апатридів. Як відомо, міжнародні зобов’язання України забороняють їй колективну висилку іноземців. Про це, зокрема, йдеться у статті 4 Протоколу №4 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року зі змінами, внесеними Протоколом №11. Суттєвими є також ґарантії прав іноземців в Україні й за статтею 1 Протоколу №7 до Конвенції 1950 року. На жаль, ці норми не було піднято до конституційного рівня.

Президентський проєкт не визнає одностатевих шлюбів, не передбачає права громадян на придбання особистої зброї, іґнорує можливість страйків за політичними мотивами. Як і чинна Конституція, він визнає відповідальність лише за віддання й виконання явно злочинних розпоряджень і наказів. Проте очевидно, що віддання й виконання просто злочинних наказів також має протиправний характер. На відміну від Хартії засадничих прав Союзу, президентський проєкт не опікується й дотриманням прав і свобод людини в місцях позбавлення волі.

Крім того, проєкт Конституції України від Віктора Ющенка передбачає можливість обмеження конституційних прав і свобод людини як таких, тоді як Европейська конвенція захисту прав людини та основоположних свобод 1950 року передбачає можливість встановлювати тимчасові обмеження на їх практичне здійснення. Це – важливий правовий нюанс, оскільки українська доктрина суб’єктивних прав і свобод побудована на засадах політичної філософії Джона Лока, у якій права та свободи людини вважаються природними й невідчужуваними.

Ще більшою вадою президентського проєкту в ділянці забезпечення прав і свобод людини є брак чіткого дотримання в ньому вимог так званого трискладового тесту. Зокрема, Европейська конвенція захисту прав людини й основоположних свобод 1950 року дозволяє обмежувати здійснення прав людини й основоположних свобод лише тоді, коли ці обмеження а) необхідні в демократичному суспільстві; б) передбачені на рівні закону; в) точно відповідають цілям, для досягнення яких їх запроваджено. Вказуючи на першу (а) і третю (в) вимоги, проєкт лише натякає на другу (б) вимогу. А чинна Конституція України взагалі не вимагає, щоби передбачені в ній обмеження були необхідними в демократичному суспільстві. Не наполягає вона й на адекватності (пропорційності) обмежень щодо їх законної мети.

Викликає подив те, що Ющенків конституційний проєкт не підняв до конституційного рівня норму частини другої статті 7 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року. В ній ідеться про можливість судового розгляду і покарання будь-якої особи за будь-яку дію чи бездіяльність, які на час їх учинення становили злочин відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями. Якби саме ця норма набула вищої юридичної сили, Україні дозволялося б ставити питання не лише про визнання Голодомору 1933 року актом геноциду українського народу, але й про притягнення винних у Голодоморі осіб до кримінальної відповідальности.

Розділ III проєкту Конституції, присвячений питанням народного волевиявлення, особливих зауважень не викликає. Проблемнішим, однак, є розділ, присвячений законодавчій гілці державної влади. Тут новелою є запровадження двопалатних Національних Зборів. Новим (300 осіб) є кількісний склад їх нижньої палати (Палати депутатів). Проєкт передбачає обмеження депутатської недоторканности, а також можливість поєднувати депутатський мандат із перебуванням на посаді міністра.

Схоже, що ідея двопалатного парламенту для України є наслідком усвідомлення її черговим президентом складности процесів державного врядування на посткомуністичних теренах. З одного боку, президентська «диктатура» в Україні вкотре стикається з феноменом політичної пустки довкола себе. Щойно в країні виникає ускладнена політична ситуація, керівникові держави нема на кого опертися. Звісно, йдеться не про брак політичної експертизи, а про неможливість розділення його відповідальности з відповідальністю політичних важковаговиків нижчого ранґу. З другого боку, тільки сенаторам під силу ефективно протистояти надмірностям президентського авторитаризму.

Отже, можна погодитися з тим, що теперішнього формату Верховної Ради для забезпечення нормального поступу України не вистачає. Чинний український парламент є, за спостереженням Алєксандра Кваснєвського, найбагатшим в Европі за статками своїх членів, проте політично він і досі поводиться цілком по-богемному. Галасливі битви коаліції з опозицією ніколи не вщухають, проте цей поєдинок не має жодних креативних наслідків для країни. Парламентське побутування останніх років – це перманентна, виснажлива, дріб’язкова й самодостатня «хатня колотнеча». Коли ж доходить до справді стратегічних питань, парламентського потенціялу бракує. Ніхто не може взяти відповідальности на себе. При цьому парламент цілком адекватно відображає розкол, який реально існує серед населення України. За даних обставин Україна стоїть на політичному роздоріжжі як буриданів осел: посуватися в бік Европи бракує спокуси, приєднатися до російської геополітики бракує нахабства.

Сторінки3

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі