Конституціоналізм по-київському

Червень 2009
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
7
341 переглядів

На межі березня–квітня 2009 року суспільство таки одержало матеріялізацію політичної філософії президента України Віктора Ющенка: опубліковано проєкт нової Конституції України. Президент презентував у парламенті не абстрактний текст «від імені» чи «за дорученням», а власне політичне кредо, і, як на мене, саме цим насамперед і цікава президентська ініціятива.

Якщо подивитися на запропонований текст під таким кутом зору, добре видно, що він є хоч і опосередкованим, проте вдалим віддзеркаленням людської натури свого деміюрга. Проєкт вочевидь не позбавлений ознак політичного стилю, конкретного способу мислення, думки. Дуже рідко його нормативні вимоги – це «все або нічого», в більшості випадків інтелектуальний тонус проєкту поміркований. Утім, як і сам фатум модерної України. Так чи так, але хвалити новий Основний Закон зарано, бо вдала конституція – це щось суттєво більше від її автора. Органічна конституція – це майже національна істина, а істина, як казали древні – глибока, спокійна та втішна понад усе. Вочевидь не таким є Основний Закон від очільника української держави. Та й чи можна в даному випадку взагалі вимагати чогось граничного?

Щоби надалі не виникало непорозумінь, мушу зробити одне застереження. Писатиму лише про те, що вважаю суттєвим сам, а не з позицій «універсального» підходу. Тобто намагатимусь не зловживати юридичними вимірювальними шаблонами, хоча вони, все-таки, існують. Наприклад, чудово оперує ними дослідник конституціоналізму (й автор «Критики» – див. ч. 1-2 за 2009 рік) Станіслав Шевчук.

Чому не є суттєво важливими в даному випадку кліше европейського конституціоналізму? Думаю, тому, що в глибинному, сутнісному сенсі европейського конституціоналізму не існує. Тобто ліпше сказати, що він існує лише в географічному аспекті. За своєю внутрішньою «правдою» конституціоналізм – це правовий американізм, якщо розуміти його як уособлення девіянтної, щодо традиційних (докапіталістичних) уявлень про соціяльну динаміку, думки. Образно кажучи, конституціоналізм – це захищена законом можливість сісти за гральний столик без шеляга в кишені, а по успішному завершенні гри за правилами встати з-за того столика багатієм. Звісно, що все це – суттєве спрощення. З другого боку, в період після 1787–1791 років найамбітніші й краще освічені переселенці за океан таки вбачали в Америці той гральний столик.

Переможців не судять, але вони закономірно дратують переможених. Якщо сенсом конституціоналізму, як пише Станіслав Шевчук (див. «Юридичний журнал», 2008, №10), є демократія і свобода, то цей тандем в американському виконанні все ще вражає, як і колись. Демократичний европеєць Жан Бодріяр, відвідавши Сполучені Штати, пише про них у наш час майже так само захоплено, як і його аристократичний попередник Алексис де Токвіль у 1835 році. За визнанням наукової зірки, европейці ніколи не будуть сучасними у власному розумінні цього слова. Бо вони ніколи не зможуть втілити у себе тієї свободи, повсюдність якої так легко побачити й відчути в США. На його думку, европейцям і надалі бракуватиме не тієї формальної свободи, яку вони намагаються повсякчас утверджувати, а цілком інакшої – конкретної, гнучкої, функціональної, активної свободи, яку можна спостерігати лише в американському суспільстві й у свідомості кожного з його членів.

Ця невеличка ремарка дозволяє емоційно підкріпити ту річ, що суто европейських конституційних стандартів насправді не існує. Натомість можна побачити й відчути лише европейський рівень конституціоналізму – міру соціяльної динаміки, ступінь ефективности людського капіталу, межу індивідуальних викликів і здійсненности демократизму. Можливо, що саме через всю цю довгу і складну низку обставин Михайло Грушевський свого часу всіляко намагався довести принадність і придатність для молодої України американського конституційного проєкту («Хто такі українці і чого вони хочуть»). Утім, час повернутися до президентського тексту.

Дещо насторожує вже Преамбула проєкту. В чинній Конституції йдеться лише про Верховну Раду, українську націю та Український народ, натомість президентський проєкт чіткіше розрізняє «українську націю» та «Український народ». Якщо наш президент справді щиро прагне досягти «злагоди й соборности України», то довірену йому в оркестрі партію він починає з хибної ноти. Тим більше, що за статтею 14 його ж проєкту на Українську державу покладається обов’язок «сприяти консолідації та розвитку української нації». Хочеться запитати: а чому не консолідації цілого Українського народу? Адже саме етнічно, культурно й за мовною ознакою строкатий народ може з плином часу стати консолідованішим. Із другого боку, якщо Український народ і нація за проєктом – це різне, то чи проголосують за саме такий нюанс президентського світосприйняття українські поляки, вірмени, угорці?

Сумнів виникає також стосовно збереження в проєкті норми про те, що Україна вважає себе соціяльною державою (стаття 1). Папір витримає будь-що, але сучасна Україна – це таки більшою мірою держава-визискувач. Навіть офіційній статистиці відомо, якою мізерною є вартість праці робочої сили у собівартості української промислової продукції. Не менше вражає вилка зарплат у бюджетній сфері: зарплата парламентаря або міністра дорівнює десятьом зарплатам хірурга найвищої категорії, приблизно п’яти-семи зарплатам університетського професора, а витрати 2009 року на добудову лікарні для вищих урядовців перевищують бюджетні кошти, виділені на всю сільську медицину країни.

Своєю чергою, стаття 4 проєкту практично цитує статтю 3 чинного Основного Закону. Йдеться про те, щоби знову визнати в Україні «життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпеку» людини найвищою цінністю. Як етична максима, моральний імператив, це звучить більш-менш зрозуміло. Але спробуймо-но логічно розгорнути даний припис у вигляді норми прямої дії та найвищої юридичної сили! Як послати солдата в бій, коли все, що він боронитиме, поступається за своєю цінністю його фізичному існуванню? Або чи насправді продасть Кабінет міністрів України свій останній службовий лімузин задля того, щоби вилікувати вихованця сирітського притулку?

Як відомо, Геґель, Кожев і Фукуяма – кожен у свій час – писали про недорозвинену політичну та моральну природу націй, що годні були поступитися своєю свободою заради ідеї фізичного виживання. Зокрема, як стверджує Александер Кожев у «Начерку феноменології права», «людська або історична реальність здійснюється завдяки посередництву активного заперечення природної, тваринної реальности – у здатності ризикувати життям у процесі боротьби за визнання». При цьому Кожев – соціяльний філософ, що є одним із натхненників Европейського Союзу. Життя людини – це найвища цінність, але коли ця теза була переконливою там, де йшлося про національне самовизначення, боротьбу за суверенітет і міжнародне визнання?

Стаття 17 проєкту, як і нині чинний текст (стаття 15), стверджує: «жодна ідеологія не може бути визнана державою як обов’язкова». Кінець ідеології у світі таки не настав, але чи це виправдовує конституційний максималізм? Чи не зобов’язалися европейські держави в Лісабонському договорі та Хартії засадничих прав Союзу ґарантувати вільний рух людей, товарів, послуг та капіталу як пряме втілення ідеології свободи, демократії, прав людини й вільного ринку? Чи не є ідеологічним постулатом також верховенство права й обмежене правління?

Сторінки3

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі