Конструювання національного міста

Лютий 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
129 переглядів

Серед популярних розповідей про Центрально-Східну Европу є анекдот про людину, якій випало жити в кількох різних державах, не покидаючи рідного міста.* Ця історія добре пасує до Львова, де від 1914 року донині змінилося вісім політичних режимів. А ті декілька сотень львівських сімей, яким пощастило, перебувши війну, залишитися в місті, мешкаючи – що важливо – в тому самому помешканні, могли би додати до неї ще одну: як вони зуміли пожити на різних вулицях, не виїжджаючи зі своєї квартири. У Львові є лише кілька вулиць, що від XIX століття зберегли початкові назви. Більшість назв змінювалися з кожною новою владою. За частотою та масштабом перейменування вулиць Львів може претендувати на чемпіонство серед великих міст у цій частині світу, а можливо, й на всьому евроазійському континенті взагалі.

Треба зразу сказати, що не Львів і навіть не Східна Европа започаткувала традицію перейменувань. Як і в багатьох випадках, коріння модерних традицій тягнеться від Французької революції. 1793 року паризькі депутати вимагали в Національних зборів почати систематичне перейменування вулиць і площ, «відповідно до республіканських цінностей», і в такий спосіб «подати громадянам урок революційної етики». «Слова лилися потоком», – писала дослідниця культури Французької революції Лін Гант, – вони мали «винятковість і магічність» і «чимраз більше набували емоційної, навіть життєво-смертельної значущости». Внаслідок цього політична мова

була не просто виразом ідеологічної постави, визначеної соціяльними та політичними інтересами, що лежать в її основі. Мова допомагала кшталтувати сприйняття інтересів, а отже, розвиток ідеологій. Іншими словами, революційний політичний дискурс був риторичним; це був засіб переконання, спосіб переукладу соціяльного та політичного світу.

Коли йдеться про совєтський досвід, одним із головних об’єктів революційного перевиховання мали стати селяни. Вони внаслідок індустріялізації та колективізації масово перебиралися в міста, компенсуючи величезні демографічні втрати в міському населенні, що їх спричинила Перша, а особливо Друга світова війна. Ще 1999 року близько двох третин львівського населення були народжені не у Львові, а близько половини були вихідцями із села в першому поколінні (дані опитування, яке 1999 року проводив Інститут історичних досліджень). Совєтську політику не можна повністю зрозуміти, якщо не врахувати її специфічно «селянське коріння»: великі революційні перетворення здійснювали головно коштом селянства, а «приручення» селян та їхніх нащадків, які ще пам’ятали про своє коріння, було постійним клопотом совєтської влади. Вважається, що спільноти, які розвинули складніший і багатший набір мітів, здатні витримати значно більший стрес і нестабільність (політичну, економічну, соціяльну тощо), аніж спільноти з порівняно бідним набором мітів. Коли дві спільноти перебувають у боротьбі, деякі із членів слабшої можуть змінити лояльність, тобто асимілюватися. Це стається найчастіше тоді, коли, як зазначає Джордж Шепфлін:

бідна на міти спільнота визнає, що рух догори вимагає відмовитися від своєї культури, мови та мітологічного світу в обмін на щось краще, на кращий світ. По суті, цю мету і ставив перед собою комунізм у Центральній та Східній Европі.

У Львові сталося навпаки. Тоді як більшість повоєнних переселенців із сіл в інших українських містах значною мірою зазнали асиміляції в панівну російсько-совєтську...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі