Конфлікт пам’ятей

Травень 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
276 переглядів

Події, що супроводжували перенесення «Бронзового солдата» в Талліні, знову вказали на розбіжність історичної пам’яті як на глибинне джерело всіх політичних, соціяльних, культурних конфліктів у нових пострадянських державах і поміж цими державами1. Зокрема пам’яті про Другу світову війну.

Для росіян (а в Україні – для переважної більшости населення її сходу, півдня та центру) війна 1941–1945 років – це війна проти чужоземного нашестя, проти нацизму, що намагався загарбати весь світ і встановити новий порядок, призначивши одним народам знищення, а іншим – обслуговування вищої раси. Їхні батьки винесли тягар цієї війни, перемогли в ній і визволили від нацизму всі наступні покоління; відтак «Бронзовий солдат» на Тинісмяґі – це символ пам’яті про порятунок від Гітлера, а п’ятнадцять загиблих у 1944 році й похованих у центрі Талліна солдатів – це воїни Великої вітчизняної, й аж ніяк не завойовники Естонії.

Натомість саме загарбниками вважає їх більшість естонців, які пов’язують Другу світову війну з утратою їхньої державної незалежности, з національним приниженням і великими жертвами. Під час першої окупації 1940–1941 років було заарештовано близько 7 тисяч чоловік, у тому числі 800 кадрових офіцерів – половина офіцерського складу армії; знищено, за різними даними, від 1850 до 2200 чоловік за обвинуваченнями в антирадянській пропаґанді; 14 червня 1941 року депортовано до північних районів Росії близько 14 тисяч естонців. Не дивно, що прихід у 1941 році німців естонці вважають радше визволенням від комуністів, ніж окупацією (Естонія – одинока захоплена Німеччиною европейська країна, в якій не було збройного антинацистського Опору), а от події вересня 1944 року офіційні документи сучасної Естонії іменують «захопленням Талліна Червоною армією». Десятки тисяч естонців еміґрували, не чекаючи її приходу, й не дарма: друга радянська окупація принесла ще більші жертви. 25 березня 1948 року на Північ і до Сибіру вивезли 29 тисяч естонців – число, страшне саме по собі, для мільйонної Естонії було просто катастрофічним. Тому для більшости естонців «Бронзовий солдат» – символ окупації, який вони намагалися знищити від самого початку: перший його варіянт 1947 року підірвали декілька школярок, за що отримали величезні терміни ув’язнення.

Загалом за 15 років із 995 тисяч естонців, які мешкали в Естонії в 1939 році, кожен п’ятий або загинув, або покинув батьківщину. У 1982 році в Естонії мешкало 948 тисяч естонців, тобто на 4,7% менше, ніж у 1939-му.

Для російськомовної спільноти Естонії (а це третина її населення) «Бронзовий солдат» насамперед символізує вигнання звідси німців, а отже – підстави створення їхньої громади та леґітимацію Естонії як її батьківщини: то була необхідна умова переселення сюди їхніх дідів та бабусь. Бажання естонців – на мою думку, цілком законне – прибрати з центра міста символ окупації руйнувало цю леґітимацію. Можна було перенести пам’ятник, не ображаючи почуття тих, для кого пам’ять про загиблих радянських солдатів є святою. Але естонські радикальні політики, для яких це тільки привід нацькувати корінних естонців на російськомовних як нібито всуціль п’яту колону Росії, налаштовані радше на конфлікт, а не на порозуміння. Деякі з них дозволили собі образливі висловлювання на адресу загиблих солдатів – хоча треба зазначити, що естонська політична еліта виявила не таку одностайність, як її російські колеґи: президент Естонії Ільвес та мер Талліна Савісаар виступили проти перенесення пам’ятника.

А от у Росії, замість визнати масові політичні репресії та депортації, що їх учиняв радянський окупаційний режим, заходилися стверджувати, що він знищував не безвинних естонців, а прислужників нацизму. Для російських політиків перенесення пам’ятника стало нагодою повправлятися в патріотизмі, згуртувати народ проти «зовнішнього ворога», і зовсім не про загиблих солдатів їм ідеться: інакше вони не дали би знищити в підмосковних Хімках поховання загиблих в 1941 році військових льотчиків, заборонивши мітинґ протесту проти цього. Не кажу вже про те, що пошуком відомостей про сотні тисяч невпізнаних солдатів, похованих у братських могилах в европейській частині Росії, опікуються добровольці без жодної державної підтримки.

У Латвії, де нинішнє ставлення до Другої світової війни подібне до естонського, був, одначе, національний опір німцям. Однаково сильний опір і німцям, і комуністичній окупаційній владі був у Литві, і навіть пізніше, в 1960–80-ті, неконформність комуністичного керівництва Литви суттєво відрізняла її від номенклатур інших радянських республік, а литовський дисидентський рух був потужнішим, ніж у Латвії та в Естонії. Саме тому радянській владі не вдалося тут змінити структуру населення так, як у решті балтійських республік: етнічні литовці значно переважають чисельністю російськомовне населення, яке мусило вивчити литовську мову і влитися в литовське суспільство, завдяки чому значно спокійнішими й демократичнішими були тут перші роки незалежности.

В Україні ситуація значно складніша: велика країна містить частини із зовсім різним історичним шляхом, а відтак і різною історичною пам’яттю щодо подій Другої світової.

Пам’ять тієї частини України, яка пережила в 1939 році окупацію радянськими військами, приблизно така сама, як і в країнах Балтії. Комуністичний режим у 1939–1940 роках добре подбав, щоби прихід німецької армії тут сприйняли як визволення. Але нацисти не потребували незалежної української держави й не визнали Акту її відновлення 30 червня 1941 року, тому й розпочалася партизанська боротьба спершу з ними, а потім – із радянською владою. Як і балтійці, українці Галичини та Волині не могли вважати солдатів Червоної армії визволителями. З ними повернувся пам’ятний кривавими злочинами радянський окупаційний режим, із яким також довелося воювати. Так пам’ятають сьогодні діти й онуки бійців УПА.

Для переважної частини населення Східної, Південної та Центральної України пам’ять про Велику вітчизняну священна. Але до таллінських подій вони ставляться вже зовсім не так одностайно, як майже всі росіяни, і це прямо пов’язане з їхньою громадянською самоідентифікацією: ті, що визнають себе громадянами незалежної України, здатні сприйняти пам’ять естонців; ті, що ідентифікують себе з СРСР, – ні. Перші ладні погодитися з визнанням воїнів УПА учасниками Другої світової, другі – як і майже всі росіяни – заражені, за висловом Ігоря Лосєва, бандерофобією.

Ще складніша ситуація в Криму. Кримські татари завжди пам’ятатимуть, що Велика вітчизняна війна закінчилася для них депортацією всього народу. Вони справедливо вважають Крим єдиним місцем у світі, де вони можуть реалізувати своє право на самовизначення, і ніколи не відмовляться від цього права. Для російськомовної спільноти Криму, навпаки, депортація кримськотатарського народу леґітимізувала їхній переїзд до Криму. Антагонізм цих двох спільнот важко подолати.

Для переважної частини населення Донбасу, здебільшого переселенців на цю територію в 1930-ті роки та їхніх нащадків, уся історична пам’ять припадає на радянські часи. Тому ці люди не можуть не обстоювати радянські пам’ятники і мають проблеми з ідентифікацією себе як громадян України. Для них бандерівці чужі й ніколи не стануть своїми. Чи стануть для їхніх дітей і онуків?

Слід зауважити, що існує конфлікт не лише справжніх історичних пам’ятей, які передаються й накопичуються навіть на генетичному рівні, а й квазиісторичних, що є продуктами радянської тоталітарної пропаґанди. Вона породжувала фобії, яких більшість людей не може позбутися дотепер. Тож іноді навіть у свідомості однієї особи виникає конфлікт його справжньої історичної пам’яті та накинутої неправди. І дуже важливим є якомога публічніше викриття і знищення історичної кривди. Українська держава поки що не досягла особливих успіхів на цьому фронті. Наша історична освіта подекуди замість руйнувати старі міти творить нові, а ЗМІ програють інформаційні війни російській державі, яка успадкувала від Радянського Союзу традицію замовчувати правду й поширювати історичну брехню.

Примирення історичних пам’ятей необхідне Україні, без нього неможливо створити єдину політичну націю та забезпечити суспільний поступ. Різні частини України мають зруйнувати міти, зрозуміти одна одну й визнати право інших частин шанувати свої святині і своїх героїв. У цьому контексті принципова позиція президента Ющенка щодо примирення воїнів УПА і солдатів Червоної армії і, ширше, щодо досягнення єдности всіх українців навколо декількох спільних цінностей викликає тільки повагу. Але одна річ – масова свідомість, яку не можна і не треба змінювати примусово, і зовсім інша – свідомість інтелектуалів, які зобов’язані називати речі своїми іменами й відрізняти правду від брехні, а облудну мітототворчість від шанування святинь.

Повернімося до естонського сюжету. Один відомий російський правозахисник, колишній політв’язень, зауважив, що, коли образи минулого у різних народів конфліктують, то, може, доречно звернутися до загальнолюдської пам’яті? Якщо пристати на цей погляд, то, безперечно, Друга світова війна була насамперед війною з нацизмом незалежно від того, що в антигітлерівській коаліції був інший страшний тиран XX сторіччя – Іосіф Сталін. Проте це не означає, що російська історична пам’ять, ближча до загальнолюдської, ніж естонська, має пріоритет в оцінці перенесення «Бронзового солдата». Бо загальнолюдська пам’ять якраз і передбачає згоду одних народів припускати можливість і законність протилежного потрактування подій іншими народами.

  • 1.В статті використано матеріяли дискусії членів правління міжнародного товариства «Меморіял».
     
Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі