Кому й коли писати мемуари

Грудень 2003
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
64 переглядів

Рік між роком 2002-м, коли різноспрямовані опозиційні сили перемогли на парламентських виборах, але не зуміли (чи не побажали) трансформувати свою перемогу в реальну парламентську та урядову владу, і 2004-м, роком їхнього останнього шансу на виборах президентських, був чи не найтяжчим, але й найважливішим для «нової еліти», що зве себе опозицією: їй належало, зваживши раніші помилки, виробити стратегію й тактику та втілити всі ці надбання в потужні дії року наступного, вирішального. Адже очевидно, що від цього залежить, хто в 2005-му піде писати мемуари, а хто стане до державного керма. І якщо опозиція знову програє, отримавши як не право, то час, багато часу на спогади, то це об’єктивно доведе, що вона не була й тепер уже напевно не буде «новою елітою» України. А в мемуарах її лідерів ми зможемо прочитати хіба що скарги на обставини та суб’єкти, які мали би бути проаналізовані, використані та змінені значно раніше: в 2003-му.

На жаль, доводиться констатувати, що інстинкт самозбереження влади старої, пострадянської виявився значно сильнішим за прагнення й здатність опозиції зреалізувати наданий їй протестний мандат громадян. Хоча за весь час після парламентських виборів березня 2002 року підтримка опозиції з боку народу анітрохи не слабшала, багато в чому через незмінно погане ставлення до чинної влади. Геть усі соціологічні опитування демонстрували, що знамените українське терпіння підживлюється саме надією на опозицію, на те, що вона без революцій і переворотів, за допомогою суто демократичних виборчих процедур досягне перемови, яку не можна буде ні переграти, ні скасувати, ні сфальшувати. І якщо опозиція в 2004 році програє, вона зробить українському народові останнє «щеплення» проти сподівань на якусь там еліту й на політичне життя як спосіб вирішувати долю свою та своїх дітей. А це стане найбільшою зрадою, яка можлива з боку будь-якої еліти щодо свого народу, і на яку не здатна навіть чинна влада: від неї ж бо ніхто нічого не сподівається...

Тим часом опозиція, схоже, витлумачила електоральну підтримку як дозвіл вільно обирати моделі поведінки, котрі, якщо не наблизять остаточної перемоги, то принаймні допоможуть утримувати позиції в політикумі та бізнесі, вести діялог із владою і водночас зберігати саме опозиційний статус протягом часу, відведеного на готування останнього «штурму» владних бастіонів. От тільки самому електоратові така поведінка опозиції зрозуміла далеко не завжди, і це могло дати певній його частині вагомі підстави для розчарування. Мало того: могли з’явитися погані підозри (і вони вже з’являються дедалі частіше у прискіпливих спостерігачів), що насправді ні про яку майбутню перемогу не йдеться, а опозиція – це здебільшого лише частина системи, покликана «пасти» й вести в заданому напрямку оцей самий протестний електорат, і що обидва її крила – як ліві, так і праві, – мають рацію, звинувачуючи одне одних у співпраці з владою: потроху колаборують обоє... І це ключова причина всіх поразок опозиції: не так бажання й здатність владних чинників імітувати реформу системи влади, як згода опозиційних сил брати участь у цих маніпуляціях. Компроміси, на які заради «універсальної владної системи», яка задовольнила би геть усіх, ідуть політики, виявляються не кроками назустріч, а ударами по своїх партнерах та руйнуванням команд і таборів.

* * *

Зокрема, останній глобальний план конституційної реформи виник як проєкт «антикучма», його початок слід віднести до часів акції «Україна без Кучми». Потребу в ньому підживила й поразка опозиції після парламентських виборів 2002 року. Відтак увесь 2003 рік пройшов під знаком «політичної реформи», спочатку ініційованої лівою частиною опозиції, яка щиро вірила в доцільність і конструктивність домовлянь із владою, яка вже відходить, про те, щоб запровадити в Україні дієву в Европі парламентсько-президентську модель правління. Але дуже скоро, власне, саме в 2003 році, стало зрозуміло, що шляхетну мету лівих не буде зреалізовано...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі