Колумбійська зима

Лютий 2011
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
1346 переглядів

Бідонвіль 13-ї комуни Меделіну. Джерело: backpackerjobs.com

Зранку кричали птиці і поночі зривалися з дерев.

По зеленій підстриженій траві бігали цесарки. Іржали у стайні коні, вдалині біліли два ґотичні шпилі костелу, корови паслися серед густої зелені Анд. Мандаринове дерево, що росло собі тут, у готельному садку, світило бурштиновою шкірою своїх плодів.У цьому забутому Богом закутку готель із басейном і футбольним полем, коровами, ранішніми птицями здавалися сумішшю яви і сну.

Меделін сприймається як повернення, навіть, якщо ти виїхав із цього міста на кілька днів, це повернення не твоє до Меделіна, а міста – до тебе. Після гірських доріг меделінські вулиці з сотнями мотоциклістів, жебраками, банками, збройною охороною, музеями, бульварами, крамницями і зимовими дощами сприймаються як щось рідне, але тимчасово втрачене.

Чорна кава тинто, яку п’ють колумбійці щодня, з гіркуватим присмаком, виливається запахами на вулиці услід за дощем, який також не в змозі розчинити у собі той запах. Герман знає одну кав’ярню, в якій, каже він, варять найкращу каву у цьому місті. Виявилося, це зовсім поряд із місцями, якими ми майже щодня бродили, зустрічаючи кількох постійних клієнтів, один – що намотував тісто собі на руку і вельми вправно його перекидав, наче замішував у повітрі, другий – місцевий жебрак, який товк чимось, і цією музикою годував перехожих, наче голубів хлібом і насінням, третій – торговець годинниками та парасолями, який терпляче чекав на дощ і покупців. Решту становили продавці сувенірів, клерки, які шпацерували в обідню пору у білих сорочках і краватках, молоді дівчата в уніформах своїх маґазинів, брудні підлітки в шортах, котрі невідомо звідки з’являлися, щоби, йдучи за тобою, виконати свою сирітську і скигливу пісню-прохання. Паралельна вулиця була живіша, з більшою кількістю маґазинів і кав’ярень, пальмами і металевими ліхтарями, вона нагадувала стометрівку відносного щастя, і Герман безпомильно вивів нас на потрібну кав’ярню, він вів нас на запах, на ці кілька хвилин кавоманського кайфу, цю смакову какофонію, перший ковток, що залишається коричневим нальотом на зубах, цю гіркоту в роті, що прибуває слиною.

Герман сміється з тупих іноземців, котрі, начитавшись Маркеса, юрбами повалили до Колумбії шукати сто років самотности, відставних полковників, місто Макондо, ну і ще усяку фігню з текстів, читаних у напівпорожніх залах університетських бібліотек. Щоразу, наближаючись до кінця книжки, вони заходили в ейфорію, наче пілот у фігуру високого пілотажу, й уявляли Колумбію за Маркесом, а приїхавши до цієї країни, новітні конкістадори текстів знаходили щось інше, і це інше ставало їхнім розчаруванням. Куценьке Маркесове оповідання «Море, в якому зникли часи» ніяк не пояснить вам, куди вони зникли, чи вони розчинилися у морі, що пахне трояндами, чи у селищі, яке покидають його мешканці; не пояснить доцільности подорожі Тобіаса з Ербертом, які плавають серед затоплених селищ, людей, квітів і чують запах троянд, там, під водою, в морських глибинах, майже недосяжних простим смертним. Що це, сон чи реальність? І коли Тобіас спробує вкотре переповісти про підводні мандри своїй Клотильді, вона його вкотре вилає. Часи зникають не лише в оповіданнях, вони зникають із поверхні гір і видолинків, із пам’яті людей, із запахів кав’ярень, нічних вулиць зі зграями підліткових bandidos, вони зникають, щоби повернутися в інших формах, інших людях, приховані, наче хтиві бажання під час запальних колумбійських танців, коли тіло, притискаючись до тіла, жалиться об кропиву хтивости. Вони повертаються такими, щоби ми їх не розпізнали і не зрозуміли, може, рядком з оповідання Маркеса, може, Меделіном.

Інші, начитавшись Маркса, прилітають до Латинської Америки поповнити партизанські загони – Лорі Беренсон у Перу, Таня Ніймеєр у Колумбію. Ці молодші сестри Че Ґевари, окрім романтики партизанської війни і ризиків, які з нею прямо пов’язані, відчувають розчарування, що приходить із часом. Американка Лорі, відсидівши термін у перуанській тюрмі, не втомилася проголошувати радикальні методи боротьби з імперіялізмом, а данка Таня у своєму щоденнику, випадково знайденому під час операції урядових військ проти партизанів, скрушно запитує, чи тоді, коли повстанці захоплять владу, жінки та подруги команданте також робитимуть косметичні операції грудей і їстимуть ікру? Але якщо часи, яких вони очікують, про які мріють і які наближають кожним вистрілом зі свого калашнікова, прийдуть, а на стіл подаватимуть ікру, то чи не буде це найбільшим розчаруванням? Бо ікри знову на всіх не вистачить, а гасла про справедливість і рівність циркулюватимуть лише в колі найближчого оточення, бо з незгідними вони чинитимуть по-революційному.

А поки що ґерилья триває і це підтверджує Герман, і не тільки своїм прізвищем.

Зима з дощами, пальми з птицями, проза Маркеса, скульптури Ботеро, кримінальні повідомлення телеканалів, палання кокаїнових плантацій, мішки з колумбійською кавою у порту на експорт, виснажливі марші партизанських загонів у гірських джунґлях, музика і танці, католицька передача про пастиря у бідному гірському селищі, придорожні вугільні шахти та поезія, якою ми заполонили Меделін – усе сприймається, наче звичні щоденні потреби, майже фізіологічні, як їсти і пити, дихати і кохатися, дивитися на світ і розпізнавати час.

А може, це ти хочеш бачити саме такою Колумбію, піддавшись маркесівському методу змішувати реальність зі сном, наче вино і воду, точніше, перетворивши воду щоденности на вино мистецтва? Можливо, хоч незаперечним фактом залишається те, що серед цих міст, селищ, шахт, театрів, парків, сучасних скляних хмародерів на півдні Меделіна, телевізії, мотоциклістів, корів та коней, плодів та птахів, мачо і мучачо, плентається індіянська історія, вона, наче джґут, зв’язує колумбійську наелектризованість, сумними зеленими й коричневими очима прицінюється до сучасного життя і, мабуть, також розпізнає час.

Я бачив, як зовні спокійні колумбійці змінюються, коли, наприклад, зазвучать перші ритми оркестри. Ці чуваки з ґітарами, саксофонами, тромбонами і трубками знають, коли і як хлюпнути олії у вогонь. І коли зриваються тромбони, наче ґрифи з широких дерев, а за ними вигинають свої шиї білі лебеді саксофонів, і вибиває свій чистий ритм на барабанах шоколадний мулат, а соліст із трубкою закидає її до уст, наче пластикову пляшку з мінеральною водою, – тоді приходить час свободи, і музика спливає по гнучких жіночих стегнах і литках світлом, ритм виламує їхні тіла, виструнчує, змушує здригатися, відверто пропонувати себе партнерові, бажати насолоди, радіти життю, молодості, тілесним принадам, підкорятися музиці й підкоряти музику. Здається, що вся Колумбія отак, пританцьовуючи, гордо і невимушено, в ритмах сальси, кумбії, поро, валенато, з математичною точністю рухів, проминає часи своєї історії з посмішкою на устах.

Чому поезія вибрала Колумбію і чому цей дощ вибрав поезію?

20-й фестиваль поезії у Меделіні (2010).

Чому ці сотні тисяч пар очей і вух, на бетонованих сидіннях амфітеатру, в глибокій ямі, в целофанових пончо і під черепицею парасоль, не полишають поетів і цю зимову зливу? З солідарности, жалости, любові, звички, просто не мають де вбити час, не мають куди піти? Що вони хочуть від нас почути і чого вони ще не чули, ця джинсово-мотоциклетна молодь, ці сорокарічно-п’ятдесятирічні мачо і мухерас, ці жовті й коричневі листки долонь, що плескають після кожного вірша кожному поетові? Чого вони ще не знають про любов і смерть? І що ми можемо їм про це сказати?

Злива розпочалася після перших виступів, телевізійники поспішно заходилися змотувати свої кабелі й зачохлювати камери, оркестра також поспішно полишила сцену, залишилися лише 100 поетів, кілька тисяч слухачів і злива. Поети читали, слухачі слухали, злива перейшла у затяжний дощ, це читання нагадувало бій биків – виходив поет і тисячі слухачів по-своєму реаґували на його поезію, коли їх щось зачіпало, вони тріскотіли вузькими долонями, кричали, тупотіли ногами, інколи вибухали сміхом, інколи викрикали. Ти стояв перед мікрофоном під потоками скерованого на тебе світла, великий екран побільшував не лише твоє лице і міміку, але, здавалось, і слова, котрими ти промовляв до публіки, заганяючи свій голос у мікрофонний дріт. Потім ловці автографів шарпали тебе звідусіль, звертаючися сеньйор, поставте автограф, тицяючи то антологію, то якісь папірці, то блокноти, то зшитки, то серветки, то свої долоні. Протягом п’яти годин поети читали вірші, протягом п’яти годин падав дощ і протягом цих п’яти годин публіка слухала вірші. Поезія під дощем у виконанні колумбійської зими.

Герман каже, що час, витрачений на поезію, продовжує життя.

Мабуть, він сам придумав цю фразу, це так, як поцілунок продовжує любов, біг продовжує дорогу, море продовжує час, слова продовжують смерть.

Герман мріє про своє майбутнє життя в Росії, або ж в Европі, про нову «Ниву», цей російський джип-всюдихід він планує купити, як тільки призбирає грошей. Я люблю цю країну, – каже він, і мені важко у це не повірити, Герман справді її любить, мабуть, так само, як свою Марлені.

На моє прохання Герман дізнався, скільки коштує фінкас, по-нашому ферма, яку радить мені придбати разом із двадцятьма коровами та кількома кіньми. Ну, каже Герман, іще треба служниць і слуг, а молоко та м’ясо, за його підрахунками, принесуть певні прибутки. Так що можна буде насолоджуватися життям і писати вірші, а щосуботи чекати свого друга Германа в гості, серед висаджених екзотичних квітів, дерев із солодкими плодами, під концерт коров’ячої оркестри, об’їжджаючи свої володіння на гнідому коні з білими латками, з мачете при боці, в шерстяному пончо.

Ну, ось Герман сиґналить мені зі своєї «Ниви».

Фінкас у Колумбії. Джерело: lavozdecolombia.net

Сторінки2

Про автора
Категорiї: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі