Колумбійська зима

Лютий 2011
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
1349 переглядів

Герман Ґвера, по-нашому Герман Війна, гірничий інженер, усміхається й каже мені, що Колумбії, яку придумав Маркес, не існує.

Прізвище молодого інженера, зрозуміло, іспанське, хоча серед його предків були не тільки конкістадори: Германова прабабця – місцева індіянка і, мабуть, єдине, що вона подарувала йому у спадок – це темніший піґмент шкіри та добре висмажену кавовість очей, усе решта – іспанське, від прізвища до темпераменту. Його предки прибули, вірогідно, з Естремадури, кілька поколінь тому, і Германів колумбійський час вимірюється трьома або чотирма сотнями років.

До площі Ботеро ведуть вузькі вулички, через які майже пропихаються таксівки цитринового кольору, наче хтось ненароком зачепив вуличного торгівця цитринами і вони покотилися з його дерев’яної коробки хтозна-куди. Шалені мотоциклісти зухвало прошмигають між авт, не залишаючи ніякого шансу ні їм, ані перехожим.

Вигляд нічного Меделіну. Світлина: WikiArt

Падає дощ, він котиться вулицями до вибоїн при каналізаційних решітках, збираючись у брудне шумовиння. Зима до Колумбії приходить дощами, дві долоні гір затиснули Меделін ув улоговину, центральна вулиця розповзається тисячами бічних. Уночі, коли темрява ковтає червону цеглу будинків, що ними, наче чагарями, поросли обидва схили, світло від вуличних ліхтарів та з вікон нагадує дірявий дах якоїсь занедбаної будівлі, через який просівається зоряне небо. Це електричне кольє, яке щоночі Меделін дарує жінкам та дівчатам, виблискує сріблом і цитриною, манґо і папаєю разом із мутним сеґментом меделінського місяця.

На площі Ботеро дощ припиняється, але небо все ще затягнуто брудною білизною хмар і по чорних бронзових грубасах спливають останні краплі вранішнього дощу. З’являються торгівці пончо, сомбреро, медальйончиками, браслетиками, а також найходовішим товаром – символікою картин і скульптур Ботеро.

Герман час до часу відбивається від худих підлітків, які просять кілька песо, жалісливо скиглячи, супроводжують тебе почесною вартою. Вночі вони королі своїх вулиць і дільниць, і якщо трапиться нагода, то обчистять тебе, не питаючи прізвища. Зграйками, наче вуличні пси, вистоюють свої нічні зміни, ховаючись від поліції та світла, курять, обмірковуючи свої плани. Ця вулична голота, пояснює Герман, не менша проблема, аніж наркокартелі та комуністичні партизанські загони в Андах. Місто постійно пахне дощем і принесеною вітрами прохолодою з гір, що захопила на своєму шляху крики птиць, розмоклу жирність ґрунтів, густий запах квітів, достиглих овочів і свіжого коров’ячого гною. Ввечері до загазованого автами і мотоциклами повітря додається чорний запах тинто і солодка запаморочливість марихуани.

Фернандо Ботеро. Европа (площа Ботеро, Меделін).  Джерело: neverendingvoyage.com

На площі Ботеро мистецтво вийшло на вулиці. Колумбійці ніяк не схожі на тих грубасів, навпаки, вони жилаві, м’язисті, колумбійський етнічний коктейль з іспанців, африканців, індіянців заполонив цю країну мулатами та метисами, й особливою жіночою красою, котра розпливається ледь уловними рисами широкого африканського рота з припухлими губами та рядом білих зубів, або індіянськими натяками в розрізі очей, по-особливому заламаних кутиків і ліній уст, або приплюснутим до верхньої губи кінцем носа. Вони енергійні, наелектризовані, їхня гаряча кров стигне в чорних великих очах, вони запальні, і достатньо спалаху ритмічного танцю сальси чи чачача, щоби привести до нервових конвульсій сідниць і стегон, до демонстрації танцю і сексуальности. Фігури Ботеро, сонні, оперезані пасками тлущу, грубі складки на обличчях та животах контрастують із колумбійською музикою та колумбійцями, це також Колумбія, котру придумав Ботеро, магічний реалізм живопису і скульптури.

La muerte y el amor із притиском на «р», можливо, цими двома іспанськими словами можна описати цілу історію Колумбії. Громадянські війни, ліві партизани, кримінал і наркокартелі наповнили La muerte змістом, у якому кров і постріли стають звичними, як хліб і життя, як трубки і тромбони в колумбійській музиці, котра пахне жіночим потом під виголеними пахами. У Ботеро тлустий Пабло Ескобар зупиняє своїм тілом тисячі куль, що летять у нього, як бджоли, щоби вжалити, тіло спливає кров’ю. Пабло, похитнувшись, в ослаблій правиці тримаючи пістолет, стоїть босоніж на даху з червоної черепиці у бідняцькому кварталі Меделіна. Одна куля, котру випустив снайпер, продірявила чоло, на цьому полотні Пабло Ескобар схожий на ведмедя в цирку, ця живописна смерть короля кокаїну така ж реальність для Меделіну, як його зимові дощі. З ідеєю справедливости, котру він позичив із розповідей колумбійських бідняків про те, як bandidos, молодші брати українських опришків, чистили кишені багачів і ділилися з бідними, Пабло з часом перетворився в одного із найзаможніших колумбійців, підім’явши під себе увесь наркобізнес. Протягом тривалого часу він будував будинки, дороги, допомагав нужденним, увійшов навіть до складу парламенту і спробував свої сили у президентських перегонах. Деякі політики намагалися відхреститися від Ескобара, знаючи походження його грошей, тому їх підривали, підкуповували, залякували. Колумбія перетворилася на криваву різню, дійшло до того, що Ескобар замовив лівих партизанів, які захопили Палац Правосуддя, і війна вийшла на вулиці Боготи. Ескобар торгувався з урядом, різними способами він купував собі право не бути висланим до США, чий уряд вимагав цього від колумбійців. Гра зі смертю і в смерть перетворила Ескобара на мішень, спецпідрозділи чатували на нього як на загнаного звіра, він переховувався. Телефоном із родиною він міг розмовляти не більше як дві хвилини, це був той час, за який його не могли зафіксувати, але 2 грудня 1993 року Пабло Ескобар чомусь розмовляв телефоном майже п’ять хвилин. Ці п’ять хвилин коштували йому життя. Ескобра вислідили і вбили. Він став такою самою леґендою, як романи Маркеса і полотна Ботеро, він той, кого досі половина Колумбії ненавидить, а друга половина обожнює. Пабло Ескобар виростав у містечку Енвіґадо, це пів години їзди автом від центру Меделіна на південь. Меделін він зробив своєю столицею, залишивши для Енвіґадо роль скромного місця для втихомиреного родинного життя у маєтку з дорогими лімузинами, катерами, басейнами та зоопарком. Після його смерти будинки й басейни занепали, підпалені авта поржавіли, по зоопарку бродять гіпопотами і жирафи.

Фернандо Ботеро, «Смерть Пабло Ескобара», 1999. Світлина: WikiArt.

Той, хто зобов’язувався виплатити всі зовнішні борги Колумбії в обмін на леґальне вирощування коки, загинув не у басейні власного помістя, спливши на поверхню дохлою рибою, чи в кабіні броньованого лімузина, розкаряченого вибухом, а на даху з червоної черепиці, в одній із околиць меделінської бідноти. І цим, принаймні, підтвердив юнацькі мрії про соціяльну справедливість, а всім іншим – логіку своєї смерти.

Герман каже, що у горах іде війна.

Але де ті гори і в якій частині Колумбії? Очевидно, що Герман знає про це, але мені, іноземцеві, не сповіщає. Війна й справді не полишала Колумбію, а відтоді, коли латиноамериканським країнам ідеї спротиву підкинули молоді бородані з Куби, а селяни, організовуючись у партизанські загони, згодом підпали під лівих лідерів і Революційні Збройні Сили Колумбії – Армія Народу, керуючись ученням Маркса, Лєніна і Болівара, вчиняють свої збройні напади, терористичні акції та захоплення заручників.

Герман каже, що це десь на півдні, у джунґлях.

Петляючи протягом чотирьох годин дорогою до міста Хардина, розташованого у горах, водій нашого джипу ніяк не зважав на дорожні знаки, котрі щораз указували йому дотримуватися швидкости не більше як 30 кілометрів на годину. Нас кидало на задніх сидіннях, але ми мовчали. Водій витискав усі 100 кілометрів, пригальмовуючи лише на справді крутих поворотах, або ж геологічних розломах, на яких закінчувався асфальт. Він наспівував пісню, яку ловив його приймач. На схилах Анд паслися корови, чорні та білі, високо, вгорі, де не було жодних будівель, і не зрозуміло було, як пастухи добираються до свого стада. Порослі густою рослинністю поля і кілька мужчин, схоже, що індіянці, прочищували їх своїми мачете. Гірські ріки з бурхливою коричневою водою, з усього було зрозуміло, що вчора тут пройшла злива. Над ріками дерев’яні халабуди і мешканці, по коліна у воді, пси біжать по дорозі, розвішана білизна, кури. Гірські зсуви з каміння і ґрунту часто завалюють дороги і доводилося чекати, поки дорожні служби розчистять шлях. Інколи при мостах – поліційні пости. Чомусь пригадався епізод із роману Варґаса Льоси. Перуанець, у країні якого також не бракує лівих партизанів, описує не джип, але місцевий автобус, котрий уночі повзе через перевали, можливо, такою ж крутою гірською дорогою, везучи місцевих селян і молоду французьку пару – студентів, котрі приїхали до Перу вивчати давню культуру інків чи щось подібне. Чи то їм не вистачило грошей на літак, чи то молодий чоловік, здається, переконав свою подружку, що така мандрівка  романтичніша і так вони краще розгледять країну та її мешканців. Десь посередині шляху автобус перепиняють партизани – борці з імперіялізмом, а оскільки документи нещасних французів підтверджували, що вони таки французи, то автобус після вимушеної затримки поїхав далі вже без них. Їх просто розстріляли молоді прихильники комунізму.

Базиліка Непорочного Зачаття у Хардині. Світлина: Wikimedia.

У Хардині водій джипа, щасливо довізши нас до місця призначення, нарешті увімкнув свою мобілку, бо у горах вона не завжди з’єднувала його з тими, до кого він хотів дотелефонуватися, – і суцільний потік іспанських слів, очевидно, сповістив, що ми вже у місті. З величезного костелу на центральній площі міста виходили після недільної служби хардинці – чоловіки у святкових пончо і білих капелюхах, жінки у платтях та спідницях з індіянськими орнаментами. Повсюди повідкривано кав’ярні, столики і стільці займають вузькі тротуари й навіть частину вулиці. Хардин – місто суцільних стін, вони тягнуться кварталами, помальовані то синім, то зеленим кольорами і поділені на кав’ярні, крамнички, помешкання.

Після виступу у Casa de la Cultura мила директорка з подружкою, котрі ні слова не петрали по-англійськи, запросили нас із Полом Дакейо, франкофонним поетом із Камеруну, на каву. Колумбійський поет Даріо Хараміло Аґудело, який із нами виступав також, одразу повертався до Меделіна, бо ранішнім рейсом вилітав до Боготи. Ми залишалися у Хардині, який придавила густа темрява й оповила м’яка прохолода. Згодом з’явилася Пілар із сином. Пілар, котра трохи знала англійську, порятувала нас, порушивши нашу мовчанку, бо директорка тільки посміхалася і зверталася до своєї подруги, мабуть, щось кажучи про нас на зразок: чому вони не говорять іспанською? Син Пілар також не розмовляв по-англійськи, а тільки сьорбав каву, котра шумовинням залишалася на його вусах і бороді. Чомусь мені видалося, що він міг би бути партизаном, і річ не в тому, що з-під його напіввійськової сорочки визирав портрет Че Ґевари, але сам вигляд цього чувака з пронизливим поглядом цілком косив під команданте.

Ми пили каву і дивилися одне на одного, колумбійці і gringo, і в кожного з нас, у цьому нічному місті, були свої тривоги і свої думки.

Сторінки2

Про автора
Категорiї: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі