Кольори революції

Жовтень 2005
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
95 переглядів

Аналогії добрі та гірші

У Польщі тривалий час точиться дискусія про зміну моделі посткомуністичної держави – з тієї, що була результатом угоди круглого столу поміж номенклатурною владною елітою та силами поміркованої «Солідарности», на сильну державу, яка вимагає здійснення люстраційного процесу та притягує до відповідальности за співпрацю з колишніми органами безпеки*. Цю зміну якости стандартів діяння держави символічно названо переходом від III Речі Посполитої, що постала після 1989 року, до IV Речі Посполитої, обриси якої стають дедалі чіткіші, з одного боку, через полеміки, які точаться на шпальтах преси, з другого – внаслідок діяльности Інституту національної пам’яті й сеймових слідчих комісій. Не сказано, як швидко й чим завершиться цей процес повторної трансформації, проте саме поставлення проблеми по п’ятнадцяти роках існування незалежної Польщі є небувалим явищем, позаяк означає, що запрацювали оборонні механізми, вмонтовані в суспільну свідомість ще за часів «Солідарности». З польської перспективи щораз виразнішим стає поділ на тих, котрі бачать потребу змінити засади публічного життя і визнають елемент ревізії минулого за основну умову такого оздоровлення, і тих, що задовольняються стратегією «чистої сторінки» й не бажають, аби хтось заглядав до їхніх особистих тек та архівів. Парадоксально поділ на прихильників цих двох позицій сьогодні не збігається з давнім, доволі чітким відмежуванням: солідарнісна опозиція – посткомуністи. Серед частини колишніх польських політв’язнів звучать думки, що люстрація нині не потрібна й шкідлива – врешті, перший прем’єр незалежної Речі Посполитої Тадеуш Мазовецький іще 1990 року з християнським милосердям схилився над представниками комуністичної влади й поставив знамениту «грубу риску», відділяючи минуле від майбутнього. Тому-то співробітник колишніх служб безпеки і донощик міг бути в Польщі міністром чи прем’єром.

Намагаючися пояснити дві найважливіші події, свідками яких ми були впродовж року в Україні, – Помаранчеву революцію та відставку уряду Юлії Тимошенко, – всі шукали якихось аналогій. Вибух Помаранчевої революції зіставляли насамперед із вибухом «Солідарности», потому порівнювали українські переговори між кандидатами-суперниками в президентських виборах, які відбувалися за участи Брюселя, Литви, Польщі та Росії і які зініціював після сфальшованого другого туру виборів президент Кваснєвський, із польськими нарадами круглого столу; нарешті, конфлікт у таборі влади та відставку уряду Тимошенко порівнювано з польськими «війнами нагорі» початку 1990-х1. Мирні революції знизу чи досягнення порозуміння між табором, що має владу, і табором, котрий її прагне, досі є єдиною альтернативою кровопролиттю чи вуличним зіткненням, до яких доходило, приміром, у постсовєтських республіках Середньої Азії чи Кавказу. Додаймо: альтернативою, якою розумно скористалися колишні президенти Леонід Кучма в Україні й, трохи раніше, Едуард Шеварднадзе, хоча цей, nota bene, понині стверджує, що грузинська «Революція троянд» була радше підступним державним переворотом, ніж спонтанним громадянським протестом. Не хочу стверджувати, що наведені порівняння геть невлучні, однак вони провадитимуть Польщу й Україну різними шляхами, і наслідки отих, на перший погляд, аналогічних подій різнитимуться кількома важливими чинниками, які назву структурними, щоб...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі