Класика для ідіотів

Вересень 2000
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
53 переглядів

Хоч як ганять сучасних режисерів «старорежимні» критики та хронічно аґресивні драмороби, театри вперто відмовляються ставити нові п’єси, віддаючи стійку перевагу творам класичним, перевіреним часом і публічним успіхом. Здається, легше за все пояснити цю тенденцію змушеним прагматизмом українських труп: пам’ятаючи про своє безгрошів’я, вони не дозволяють собі ризику, який, так уже давно в нас повелося, супроводжує першопрочитання ще не відомих глядачам текстів (до речі, не обов’язково незвичних за стилістикою, мовою, характерами, світоглядом, зрештою). Публіка взагалі консервативна зі своєї природи. І якщо, справді, істини народжуються як єресі, а помирають як забобони, то «некрофілія» переважній частині глядачів значно миліша, ніж революційні акти народжень. Звичне вона вживає і перетравлює простіше. Тим більше, що, навіть звертаючись до класики, театри (це, зокрема, довів і нинішній театральний сезон) прагнуть звести грандіозні онтологічні питання до елементарних відповідей. Ідеться не про сумнозвісне осучаснений хрестоматійних текстів. (Якраз навпаки: перелицювань, парафразі в класичних творів, їх лексичного та подієвого, бодай навіть із фейлетонним відтінком, оновлення українському театрові відчутно бракує. Грандіозний напрям світового театру, де не лише аванґардові групи, але й статечні колективи постійно вигадують, скажімо так, «Вестсайдські історії», переповідаючи для нової свідомості Шекспіра, Софокла, Корнеля, Брехта чи Шоу, знову – вкотре – оминає неворушку українську сцену.) Так от, повторю, річ не в наближенні класичних колізій і «мандрівних» сюжетів до реалій сьогодення, але в «випаруванні», вихолощенні, баналізуванні відомих, часом сакральних для культурної, зокрема театральної, свідомості текстів. Класичний сюжет нині або буквально екстраполюється в сучасність (із напівмістичного Гоголевого «Ревізора» Київський театр російської драми імені Лесі Українки спромігся видобути хіба що доволі штучний, хоча й полум’яний пафос викриття бюрократії), або обтинається до духовно миршавої та потворної фігури нинішнього здеіндивідуалізованого обивателя. Дуже прикметно, що навіть спектаклі різного художнього калібру – не позбавлена сильних здогадок і очевидних естетичних претензій вистава «Гамлет» у Київському Молодому театрі й разюче звульгаризована «За двома зайцями» в Національному театрі імені Івана Франка – мають спільний знаменник: неспроможність освоїти масштаби заявлених ролей. Персонажі приречені лише функціонально повторювати або копіювати тривіальне про них уявлення: Проня та Голофастов під супровід «співучого ректора» поводяться не як автономні індивіди, а ніби кінодует Борисов–Криницина з екранізації Іванова; персонажі «Гамлета» ритуально промовляють шекспірівські репліки, хай і в новому перекладі Юрія Андруховича, безсилі осягнути їхній зміст: язик і горло – в нормі, а душі – засліплі, розум – забальзамувався, свідомість – спить.

Можливо, крізь призму класичних вистав цього сезону (а на київських сценах з’явилися ще й неординарний «Вишневий сад» Чехова в Театрі маріонеток, демонічна «Смерть Тарєлкіна» Сухово-Кобиліна в Театрі драми і комедії на Лівому березі Дніпра, солодкуватий «Міщанин-шляхтич» Мольєра в ТЮГу, шельмуватий «Брате Чичиков» за Гоголем у Театрі імені Івана Франка) ми, справді, неупереджено бачимо, як казав Шукшин, «що з нами коїться». Адже, власне, театр свідчить про свою епоху не лише вибором героїв та інтерпретуванням сюжетів, але й самим собою: своїми штампами, фізіономіями прем’єрів і повадками прим, жестом і мізансценою, «словом і ділом». І якщо він, як сліпе цуценя, тикається навсебіч у пошуках сенсів, а знаходить у кращому разі «позначені» вчора смислові глухі кути, якщо об’єм він перетворює на площину, а космос уявляє лише як подірявлену цвяхами ар’єр-завісу, якщо він навіть великий текст здатний переповідати лише на суржику чи фені, то, може, правда, як волає Мажуга в «Ревізорі», «неча на зеркало пенять»? Одне погано: якщо нашу криву пику й демонструють сьогодні зі сцени, то...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі