Художник на агорі

Лютий 2011
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1496 переглядів

Рік тому на сторінках «Критики» я мала нагоду писати про залучення художника до політичної та соціяльної критики – явище, яке стало найяскравішою ознакою українського мистецтва другої половини 2000-х років. Прихильність до політичного жесту була новою і свіжою для мистецького середовища й генетично випливала з подій кінця 2004 року – політичних масових протестів, Помаранчевої революції та притаманного їй способу дії, участи. Але симпозіюм «Протест, політика та мистецтво», проведений наприкінці 2009 року в рамках ініційованого Польським інститутом у Києві проєкту «Революційні моменти», підштовхнув до інакшого прочитання процесів. Чи справді політична та соціяльно анґажована позиція нова для української мистецької сцени? Може, ми досі недостатньо аналізували саму цю сцену, її внутрішні зв’язки, її поведінку, і – що головне – її зв’язок із глядачем, публікою? То спробуймо зробити це зараз.

Протягом шести років, що минули від появи на українській художній сцені груп та індивідуальних художників, які декларують зацікавлення політичним і соціяльним активізмом і мистецькими практиками на межі лівого активізму (передовсім тут треба згадати виникнення групи Р.Е.П. як мистецької реакції на громадянські протести кінця 2004 року), дуже поширилася теза про те, що покоління художників, чия мистецька практика розпочалася наприкінці 1980-х чи на початку 1990-х років, було й залишається аполітичним і уникає політичних постав. На такому тлі радикально новим феноменом видавалися мистецькі дії, живлені інтересом до політичної та соціяльної реальности, а також вірою у роль мистецтва як соціяльного проєктувальника, спроможного підштовхнути суспільство до змін на краще – вірою, можна сказати, аванґардовою, адже саме аванґард вигострив програмову позицію художника як активного учасника просвітницької роботи, здатної трансформувати суспільство.

Сприйняття «художника 90-х» як аполітичної фігури утвердилося не лише в середовищі молодих українських художників, які заявили про себе в середині 2000-х. Пов’язані спільною історією із поколінням 90-х куратори та критики (от хоч би Наталія Філоненко, безпосередній учасник багатьох процесів у мистецтві початку 90-х і навіть співавтор деяких мистецьких творів) часто вважали так само. Але навіть побіжний аналіз робіт довільно вибраних авторів – наприклад, серії «Донбас – Шоколад» Арсена Савадова (1997), або створюваного протягом 1990-х років проєкту «Українські гроші» Олега Тістола, чи проєктів мистецької групи «Фонд Мазоха» «З Днем Перемоги, пане Мюллер!» та «Останній єврейський погром» (обидва 1995 року) – легко переконує нас у протилежному. Для кожного з цих проєктів центральним є політичний або соціяльно анґажований жест. У деяких випадках (скажімо, з «Фондом Мазоха») йдеться про досить радикальне втручання у сферу позамистецького, втягування у художню комунікацію учасників, які не обов’язково усвідомлюють мистецьку умовність ситуації – як-от ті тисячі берлінців, які 9 травня 1995 року в рамках проєкту «З Днем Перемоги, пане Мюллер!» отримали, завдяки своєму дуже поширеному і знаковому прізвищу, листівки з привітанням із перемогою СССР у Другій світовій війні. У цьому випадку позамистецька авдиторія, попри докладені зусилля митців, залишилася недосяжною: досить очевидний і дотепний коментар до становища переможця і переможеного на руїнах радянської ідеології та корозії основного об’єднавчого мотиву цієї ідеології виявився надто герметичним для людини по той бік Залізної завіси, з-поза радянського «культурного простору», конституйованого масовим кіном, анекдотами, стандартними святковими промовами тощо. Натомість у сьогоднішній Україні, де відбувається реставрація радянського міту Другої світової війни (я наважилася б навіть назвати це таким собі кічем другого порядку, створеним на основі вже й так доволі кічевої радянської картинки про війну), цей проєкт набуває додаткового виміру, тож повторений нині, він мав би інакше забарвлення, а може, й іншу публіку.

Під час іще однієї акції «...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі