Хто боїться Юрія Косача?

Серпень 2018
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
9
753 переглядів

У 1970-х роках Улас Самчук передбачав, що настане час, коли тексти Юрія Косача (1908–1990) буде прочитано й осмислено, а його біографію — написано.

Бо не дивлячись на всю його хамелеонщину, за ним водиться і щось інше. Він  автор цілого ряду літературних писань, які, без сумніву, знайдуть місце в історії літератури нашої мови, за сто років його біограф буде писати про його теперішні походеньки з поблажливою посмішкою, як це пишеться тепер про такі справи Байрона чи Бальзака…

Минуло 93 роки від початку творчої діяльности Косача (дебютне оповідання «Червоношкірі й запорожці» датовано 1925 роком; див.: Сергій Романов, Юрій Косач між минулим і сучасним. Історична проза письменника 1930-х років, 2009),проте творчість письменника й далі є здебільшого білою плямою на тлі історії української літератури. Розуміння постаті Косача рідко виходить за рамки так званої «контроверсійности», а його художні твори залишаються недооціненими, а що гірше — незнаними і непрочитаними.

Перешкодою до осмислення багатої і надзвичайно цікавої спадщини Косача є те, що він контактував із підрадянською Україною, живучи в США. Ідеться про редаґування прорадянського часопису «За синім океаном» (ЗСО), що виходив у Нью-Йорку в 1959–1963 роках. Косач був автором та головним редактором цього видання протягом п’яти років і отримав за це винагороду — можливість відвідувати Україну, брати участь у її літературно-громадському житті. І, що найважливіше, публікувати власні твори на батьківщині. Щоправда, не найвдаліші тексти, тоді як найкращі (наприклад, роман «Володарка Понтиди») цензурували та скорочували.

Зв’язок із Україною був для Косача важливий упродовж усього життя. У молоді роки він був змушений еміґрувати, оскільки польська влада переслідувала юнаків, які займалися «антидержавною» діяльністю у підпольській західній Україні (часів Юзефа Підсудського). Рятуючись від третього арешту, 1933 року Косач утік до Чехословаччини і відтоді жив у різних містах Европи (Празі, Берліні, Парижі). У післявоєнний період він опинився в таборах ді-пі Західної Европи і став одним із засновників та активних членів Мистецького українського руху (МУРу). 1949 року переїхав до США, де постійно мешкав до смерти 1990 року. На відміну від так званих письменників-мурівців «европеїстів» (за означенням Юрія Шевельова), Віктора Петрова-Домонтовича та Ігоря Костецького, які є чистими естетами (за незначними винятками), Юрій Косач невтомно шукає батьківщину у своїх творах. І не лише у текстах, а й у житті він був одержимий зв’язком із Україною.

* * *

1949 року разом із дружиною Мар’яною та дворічним сином, Юрієм, Косач переїхав до США із розформованих повоєнних таборів для переміщених осіб Західної Европи. Косач на той час — відомий письменник зі славного роду Драгоманових-Косачів. На думку Григорія Костюка, українська спільнота не допомогла письменникові влаштуватися в Америці:

Там закорінена вже добре українська громада не зустріла його належно, не посприяла йому бодай в елементарному життєвлаштуванні. А можливості до цього в неї були, бо ж таких еміґрантів, як Косач, приїхало тоді не надто й багато. Однак ні тодішнє керівництво українських організацій (як от ЗУАДК, УККА, чи УНС), ні редакція газети «Свобода», ні Український робітничий союз (УРС) та його орган «Народна воля», — жадна з цих інституцій не знайшла бодай найпростішої роботи для Косача.

Із другого боку, варто також урахувати, що перед приїздом до США Косач уже був відомий декількома скандальними справами у Львові 1940-х років (див. спогади Григорія Костюка «Зустрічі і прощання»), а також своєю непостійністю (скандальними виходами) в МУРі (це яскраво описують Шевельов та Самчук).

Окрім того, коли Косач приїхав до США, там формувалися нові об’єднання, як-от об’єднання українських письменників в еміґрації «Слово» (1954–1997) та Нью-Йоркська група поетів. Жодних взаємин із цими групами у письменника не склалося, хоча певні кроки було зроблено у напрямку «Слова». У спогадах Костюк розповідає про те, що Косача було запрошено вступити до новоствореної організації. У жовтні 1958 року (за рік до початку редаґування ЗСО) Костюк зустрічається з ним у Принстонському університеті, де Косач працював нічним сторожем і доглядав електроапаратуру. Косач погодився увійти до складу «Слова», але наступного місяця повідомив Костюкові, що не має жодного наміру «взагалі співпрацювати з еміґрацією».

Щодо заснованої у другій половині 1950-х років Нью-Йоркської групи поетів, то від неї Косач відрізнявся і ґенераційно, і естетично. Він, як згадував Богдан Бойчук,

зрідка з’являвся на літературних вечорах, ніколи не бував у нашому товари-стві, ані на наших приватних вечірках. Він нічим не вкладався в нашу інтелектуальну і творчу атмосферу. Він по суті нікуди не належав.

Цей стан неналежности, який влучно помітив Бойчук, є домінантним для американського періоду життя Косача. До складнощів професійної реалізації додаються сумні події особистого життя. На початку 1950-х років, невдовзі після приїзду до США, дружина Косача Мар’яна Кричевська пішла від нього разом із їхнім сином Юрієм. А 9 листопада 1957 року помер його старший, двадцятирічний син Богдан, який мешкав у Торонті. Ця трагічна подія сталася менше ніж за два роки до початку праці Косача над ЗСО. В одному з листів до Юрія Лавріненка Косач пише про особисте:

Я цілком признаю, що деякі мої вчинки за ці 5 літ були неприпустимими, огидно ексгібіціоністичними й пов’язані з певною глибокою душевною кризою, яку я перебував, а яка сягає в терени наскрізь інтимні. Можливо, навіть, що вони навіть були ознакою певного надтого сильного духовного потрясення.

«За синім океаном»

1959 року Косач став головним редактором новоствореного журналу «За синім океаном». Він був його незмінним керівником до 1963 року, коли з невідомих причин журнал припинив виходити. Спочатку часопис публікувався щоквартально (1959–1961), а згодом — щомісяця (1962–1963). Видання було дуже неоднорідним. Поряд із відверто ідеологічними матеріялами радянофільського спрямування в ньому публікуються вартісні тексти. Зокрема, перше число (січень–лютий) 1961 року було присвячено українсько-американським культурним взаєминам. Наголошую: не радянським, а саме українським.

Загалом словосполучення «радянська Україна» рідко трапляється на сторінках ЗСО. Натомість знаходимо тут цікаві розвідки, присвячені класикам американського мистецтва та літератури й Косачевим сучасникам (Джексону Полоку, Тенесі Вільямсу, Юджину О’Нілу, Артуру Мілеру, Вільяму Фолкнеру, Джону Стейнбеку, Волту Вітмену та іншим); вірші українських поетів-шістдесятників (Ліни Костенко, Віталія Коротича, Миколи Сингаївського, Миколи Вінграновського, Івана Драча); есеї про українських митців 1920-х років (Леся Курбаса, Миколу Куліша, Павла Тичину, Максима Рильського, Мирослава Ірчана). На сторінках журналу обговорюються фільми Дзиґи Вертова, Івана Кавалерідзе, Олександра Довженка, Юлії Солнцевої. Також ЗСО вміщує спогади про родину Драгоманових-Косачів (зокрема, спогади Лідії Драгоманової-Шишманової про Михайла Драгоманова, спогади про Лесю Українку в Болгарії тощо), друкує переклади польської літератури міжвоєнного періоду (Константи Ґалчинського, Марії Домбровської).

Приятелями цього видання в Україні були Максим Рильський, Павло Тичина, Олесь Гончар, Михайло Стельмах, Микола Бажан, Володимир Сосюра, Ірина Вільде, Володимир Ґжицький, Василь Касіян, Павло Вірський, Анатоль Петрицький. Серед зарубіжних друзів ЗСО названо таких митців та філософів, як Бертран Расел, Жан-Поль Сартр, Симона де Бовуар, Марія Домбровська, Луї Араґон, Сальваторе Квазимодо, Пабло Пікасо, Луїс Бунюель, Карло Леві.

* * *

Як бачимо з переліків митців, що публікувалися в журналі і чиї твори ставали об’єктом рефлексій, культурна парадигма була для часопису головною. Водночас цей часопис мав радянську орієнтацію. Найпоказовішими тут є редакційні колонки, що публікувалися на першій шпальті без підпису. Короткі, на декілька абзаців, виділені жирним шрифтом, сповнені ідеологічного патосу, вони різко контрастують з іншими матеріялами.

У редакційних колонках натрапляємо на такі ідеологічні конструкти, як «націоналістична реакція», «Україна як могутня і модерна індустріальна країна», «український трудовий народ», «маси українського народу», «світле майбутнє» тощо. Як згадує Богдан Бойчук, «Косачу підписували режимних авторів з України, і він друкував їх». Тож авторство редакційних колонок, цілком можливо, могло належати не Косачеві, а комусь із підрадянської України.

ЗСО загалом варто розглядати як палімпсест, оскільки, крім ідеологічних нашарувань, віднаходимо тут і важливі роздуми. Одне із останніх чисел журналу (1963, ч. 6) присвячено п’ятдесятим роковинам по смерті Лесі Українки, тітки Юрія Косача. Риторика цього випуску переважно народницька із соціялістичним забарвленням: «мужня послідовниця Тараса Шевченка», «письменниця вела тридцятилітню війну з туберкульозом», «Леся Українка вважала себе соціал-демократкою, активно пропаґувала марксистські ідеї», «Леся Українка не цуралась політичної боротьби».

Із другого боку, Косачева стаття «Роздуми про Кассандру» має подвійне дно. Попри пропаґандистську тональність та ідеологічні гасла, Косач пише і про суттєве. Важливо, на його думку, що Леся Українка була передовсім великою літераторкою. Він осмислює її творчість як естетичне явище:

Вона творила повноцінні вартості в ще неповноцінному суспільстві. Вона жила в уявній Україні, тобто в Україні з тисячелітньою культурною традицією, в Україні високого і чистого ідейного палання, в Україні вільній і спрямованій в майбуття.

Чи не те саме розуміння України мав і Косач? Попри ідеологічні нашарування, у цій статті Косач зміг розкрити своє бачення постаті Лесі Українки.

«Між дійсністю чужини і уявною дійсністю начебто-батьківщини»

Відмовляючись від Костюкової пропозиції увійти до «Слова», Косач уважає за честь редаґувати ЗСО, оскільки «це ж для всього українського народу, а не для якоїсь зачумленої еміґрації». Косач має образу на українсько-американську громаду і не асоціює себе з нею, частково тому, що вона не допомогла йому здобути працю за фахом, і тому, що проти нього почали з’являтися публікації у пресі.

Косач використовує ЗСО, щоб поквитатися з еміґрацією, і публікує низку памфлетних статтей-інвектив, у яких викриває хибні уявлення української громади щодо батьківщини. Деякі з них мають підпис (ЮК), зокрема, «Надра мікрокосму» (1961, ч. 2), «Без ґрунту» (1961, ч. 4), «Шукання за правдою» (1963, ч. 5). Як стверджує Косач, основна вада заокеанської громади — це відірваність від життя України, сприйняття її уявного образу як реального.

Із часом критичний запал Косача щодо української громади США не згасає, а навпаки, перетворюється на нав’язливу ідею. У статтях про українську еміґрацію «На річках Вавилонських», «Анатомія фарисейства» він використовує неґативні біблійні образи та символи. На думку Косача, українська діяспора живе винятково минулим і майбутнім, а сам він прагне відповідати сучасному етапові історичного розвитку України. Письменник критикує громаду за нереалістичність її проєктів:

В цьому заповіднику походжають, мов павичі, наші мандарини «еліти» і волочать за собою злинялі хвости давно прошумілих проблем, зрутинізованих культів, «національних святощів», давно знецінених вартостей. Відгородити суспільство від ясного дня дійсності, годувати його уявними категоріями — це не лиш головне завдання «еліти», це — зміст її буття.

Тож Косач використовує ЗСО, щоб вилити свій гнів на українську громаду і поквитатися з нею за заподіяні образи.

Правдоподібною здається версія, що радянські представники скористалися цією образою, що й спонукало Косача до співпраці. Для підтвердження цієї думки зацитую «Спомини в біографії» Богдана Бойчука:

Мені здається, що хлопці з КДБ вирішили вбити клин між інтелектуальною і творчою молоддю та українською спільнотою в Америці, і використовували Косача та його журнал як механізм для цієї мети.

Митець і влада

Для розуміння ситуації Косача важливо аналізувати не лише його статті-памфлети, а й художні тексти на сторінках журналу. Вони відкривають завісу над питанням самоідентифікації митця і символічних проєкцій його ідентичности у контексті так званої «прорадянської орієнтації». Попри щедрі анонси в ЗСО, художні твори з’являються дуже рідко. У ч. 3 за 1962 рік анонсовано історичне оповідання Юрія Косача «Кам’яна баба», проте його немає в наступному числі. Не було опубліковано й анонсованої в ч. 5 за 1963 рік повісти про Григорія Сковороду «Древо свободи». У ч. 4 за 1962 рік публікується його «“Понад Невою ідучи”. Фраґменти із “Петербурзької поеми”». Тут Косач проєктує на себе образ поета, звертаючись до Шевченка («Тарасе») та його перебування в імперському Петербурзі. У цій поемі ліричний герой виступає Тарасовим провідником, який коментує світ, мов пара Данте–Верґілій. Згодом голос передається самому Шевченкові, і ліричне «я» зливається із голосом Кобзаря у своєрідній стилізації:

О молодість моя сувора,

О мій похмурий Петербург,

овіяний снігами пург,

Сирої Півночі просторе,

Неви бездонна, чорна муть,

мене не кличуть і не ждуть

Царі і в золоті вельможі:

Біля рабів, — ще день прийде, —

Я слово вольне і тверде

Своє поставлю на сторожі.

Що може означати цей фраґмент незавершеної Косачевої поеми у контексті роботи над «прорадянським» часописом?

У цій поезії поет порушує питання статусу митця в імперії. Ба більше, Петербурґ виявляється непридатним для писання, він має риси потойбічного інфернального простору. Цей сюжет типовий для Косачевої творчости: тема українського митця в Петербурзі звучить у його незавершеному романі про Миколу Гоголя «Сеньйор Ніколо» (1954), а також у недатованій п’єсі про Дмитра Бортнянського «Скорбна симфонія», де Петербурґ постає простором, у якому український композитор не може написати свою величну симфонію, попри всілякі щедро надані імперські протекції. Чи не те саме відбувалося з Косачем? Чи не осмислював він співпрацю із совєтами в межах редаґування ЗСО (а можливо, й поза цим) як примусове служіння імперії, віднаходячи літературно-історичні аналогії у Шевченка?

Наступний твір у ЗСО, важливий для розуміння символічних проєкцій Косача 1950–1960-х років, — це оповідання «Іван Віргінець» (1963), інспіроване «Декамероном» Бокачо. У тексті йдеться про пошесть чуми у липні 1630 року у Львові. Коли, здавалося, немає порятунку від «чорної смерти», до міста приїжджає Іван Віргінець (його прізвисько походить від штату Вірджинія, де він жив), «шкутар і смоляр із Коломиї», котрий об’їздив пів світу і провів у мандрах двадцять п’ять років, і починає розповідати різні історії.

Тут простежується естетичне конструювання біографії самого Косача, який, перебуваючи в Америці, художньо ставить себе в центр уваги своїх земляків на батьківщині. Косач прагнув розповідати історії, зробити так, щоб люди забули про чуму. (Де тут чума? Чи не радянська окупація України?) Іван Віргінець повертається до своєї країни (мотив вічного повернення) через розповіді, тобто через естетичні проєкції. Цю ж стратегію використовує і сам Косач — завдяки праці у ЗСО він має змогу повертатися до України через свої твори, які активно (хоч і з цензурними вилученнями) публікуються на його батьківщині.

Наступне історичне оповідання Юрія Косача, опубліковане в ЗСО, «Коні для Андибера» (1963, ч. 2) цікаве зображенням митця на тлі історичних подій та в історичній перспективі загалом. Найскладнішим у ньому є образ друкаря Іллі, якого спіймали німці й мали його повісити, але останньої миті його врятував Тетеря (що перейшов на бік поляків, зрадивши свою клятву у вірності перед Москвою).

Як відплату за порятунок Ілля має намалювати портрет Тетері. Митець відчу ває психологічний дискомфорт від такого служіння, але нічого не може вдіяти. Тут звучать Косачеві роздуми про минущість земної слави та вічного мистецтва. Ілля міркує:

Та чи не податись звідсіля геть, з цього вічного Марсового Поля, в країни далекі та тихі, де в майстернях митців — хоч життя коротке, але мистецтво вічне…

Служити музі чи бути на службі державі — дилема, властива і для всього життєвого шляху Косача.

Ці твори, хоча й уміщені у «прорадянському» часописі, позбавлено будь-яких ідеологічних закликів і маркерів. Парадоксально, що разом із цими талановитими роботами 1962 року Косач видає свою найідеологічнішу працю, збірку есеїв «Від феодалізму до неофашизму», де приміряє на себе роль марксиста, натхненного ідеями «Великого Жовтня». Інший парадокс полягає в тому, що за невідомих обставин і причин журнал «За синім океаном» перестав виходити через рік після публікації найідеологічнішої книжки його головного редактора.

Рецепція Косача

Ім’я Косача стало резонансним у тогочасній пресі, у якій він здобув собі славу редактора «прорадянського» часопису. Найдавніша українсько-американська газета «Свобода» (публікується від 1893 року) не оминула увагою Косачевого журналу, присвятивши йому низку публікацій. Зокрема, у статті «На послугах мракобісся» (1961, 24 січня) йому пригадують лист до Спілки письменників України, а також історію про його співпрацю з нью-йоркськими проґресивістами. Автор статті, який заховався за ініціялами О. Р., пише:

«Переставившись» та докотившись до звеличників совєтського мракобісся і москвофільського «проґресизму», недавній «бенькарт» став нині зразком «твердости і мужности» в очах комуністичних і «проґресивних» мракобісів: з ним ручкаються, лобизаються — дехто зловтішно, а дехто із зневагою та огидою.

У «Свободі» за 7 серпня 1963 року з’являється стаття «Спец на всі руки», де автор, тепер уже з ініціялами С. А., пише:

Косач намагається «заробити собі капітал» своїми протиукраїнськими виступами і для цього він на всякі лади намагається викривити образ нашої еміґрації.

Одна з найдошкульніших публікацій з’являється у філаделфійському журналі мистецтва і літератури «Київ» (у 1950-х роках Косач друкував тут художні твори, зокрема, оповідання «Облога», «Талісман», переклади Шарля Бодлєра; проте через декілька років його тексти перестають з’являтись у цьому виданні). У ч. 2 за 1959 рік виходить стаття без зазначення авторства «Дійство Юрія Ході-Хамелеона». Приводом для появи цієї гострої, нищівної публікації стала стаття Юрія Косача у «Літературній газеті», органі Спілки письменників України, в якій він вітає письменників підрадянської України від імені української еміґрації в Америці. Анонім не гребує щедрими епітетами і ставить однозначний діягноз самому Косачеві: «Косач — людина психічно хвора». На підтвердження своєї думки анонім детально переповідає біографію письменника, зосереджуючись, зокрема, на конфлікті із націоналістами та Донцовим. Автор статті доходить висновку:

Але що б він не писав, то це буде ніщо інше, як писання психічно звихненої людини, писання психопатолога, який ні за себе, ні за свої вчинки не відповідає, навіть якби він і писав коли-небудь мистецьки витримані літературні твори.

Хоч цю статтю не підписано, її автором, найвірогідніше, є Святослав Гординський (1906–1993), український художник і поет, який наприкінці 1940-х років теж переїхав до США. У листі до Юрія Дивнича (Лавріненка) від 20 квітня 1959 року, що нині зберігається у Бахметевському архіві Колумбійського університету, Гординський повідомляє про свій намір виголосити доповідь про Юрія Косача і додає біографічні дані (які лягли в основу статті у журналі «Київ»). Гординський просить Дивнича зберегти його ім’я в таємниці, обґрунтовуючи свою позицію так: «…краще бити його його ж власною методою, тобто, щоб не знав, хто це має про нього всі факти».

Автор статті волів залишитися анонімним, імовірно, тому, що він і об’єкт його пильної уваги мали чимало спільного у минулому. Те, що пише Гординський про Косача, було властиве і йому самому. Наприклад, Святослав Гординський закидає Косачеві співпрацю з гетьманцями. Та сам автор статті також публікувався у прогетьманському часописі «Нація в поході» 1939 року, коли його головним редактором був Юрій Косач. Гординський друкувався і в журналі прорадянської орієнтації «Нові шляхи», що виходив у Львові у 1929–1932 роках і куди так само дописували інші відомі українські письменники, зокрема, Богдан Лепкий, Катря Гриневичева, Юрій Косач. Але парадоксально, що у зв’язку з цим журналом зазвичай згадують саме Косачеве ім’я.

Контакти із ЦРУ

Поза всім сказаним, варто також згадати, що Косач зустрічався з представниками Центрального розвідувального управління США. Згідно з документами ЦРУ (Memorandum for Record; 10 July 1964; Subject: Meeting between AECASMWARY/2 and Yurij KOSSATCH, 2 July 1964; Declassified and Released by Central Intelligence Agency Sources Methods Exemption 3b2b. Nazi War Crimes Disclosure Act), 2 липня 1964 року Косач детально доповідав представникам управління про свої поїздки до України і тамтешні контакти. Ці зустрічі ініціював сам Косач. Окрім своїх відвідин України, які відкривають дещо нову перспективу на характер цієї співпраці, Косач розповідає і про ситуацію довкола ЗСО:

Вони [українські письменники] заохочували його далі випускати журнал «За синім океаном». Вони говорили про американських та канадських проґресивістів як про дурнів.

Косач також розповідає представникам ЦРУ про свої зустрічі з українськими письменниками та плани щодо журналу:

У Спілці письменників Косач зустрівся з Євгеном Гуцалом. Він був дуже радий, коли Косач похвалив його поезію. За повідомленням, письменники похвалили Косача за його роботу над журналом «За синім океаном» і порадили йому продовжувати це видання. Пізніше він сказав A/2, що натомість радянські офіційні представники (Soviet officials) у Києві більше не зацікавлені у тому, щоб продовжувати публікувати журнал.

Як ми можемо оцінювати співпрацю Косача із американським ЦРУ у зв’язку із його так званими «прорадянськими» орієнтаціями? Звісно, цей факт ускладнює рецепцію образу Косача.

«Реабілітації не буде»

Отже, обставинами, що змусили Косача почати редаґувати ЗСО, були: неможливість знайти роботу за фахом, коли він приїхав до США, відсутність постійної праці, матеріяльного забезпечення; духовна і емоційна криза, пов’язана із розпадом родини та смертю його старшого сина Богдана; образа на американсько-українську спільноту (а також його попередні конфлікти з Дмитром Донцовим та націоналістами). Очевидно, що радянський апарат скористався цією ситуацією і забезпечив Косача ресурсом, де він міг виливати свої гнів та образу.

Рецепція Юрія Косача не враховувала прочитання складних культурних та історичних контекстів, які легко відкидаються та водночас суттєво звужують розуміння ситуації цього письменника. Косачева так звана «прорадянськість» — це непросте питання, яке охоплює його конфлікт з українською діяспорою, статус еміґранта (що його, внаслідок численних історичних поразок, він сприймав як трагічний) і прагнення не втратити зв’язку з батьківщиною.

Колаборацію з переможцями може бути осмислено в контексті травми, оскільки Косач співпрацював із декількома прорадянськими виданнями. Співпраця з чимось більшим, вищим є його точкою вразливости. Це, на думку Григорія Костюка, було своєрідне зачарування силою і владою:

Косач схильний був до праці завжди, часто дуже важливої і тільки йому властивої, але під крилом чогось чи когось вищого й матеріально забезпеченого. І в цьому полягала його трагедія.

Як бачимо з його текстів, публікованих на сторінках ЗСО та поза ним, тема колаборації та свободи мистецької особистости була для нього чи не головною. У Косачевому романі «Володарка Понтиди» (1987) є цікавий епізод: коли Юрій Рославець (нащадок козацького року, чиї батьки служили імперській Росії), мандруючи містами Західної Европи та шукаючи там Україну, раптом захоплюється силою графа Орлова. І саме тоді, коли він на мить зачаровується постаттю могутнього і сильного Орлова та починає довіряти йому, це призводить до зради. Чи не той самий сюжет Косач повторив декілька разів упродовж життя, співпрацюючи з різними прорадянськими часописами?

Чи це витівки мистецької натури? Так. Зі спогадів Уласа Самчука зрозуміло, що Косач завжди мав непередбачуваний «екстраваґантний характер»:

його вдача така невловима, екстравагантна, що до нього просто немає доступу і нічого не лишається, як оставити його напризволяще стихій, у яких він обертається і в яких найкраще почувається.

Якщо Григорій Костюк у воєнні та повоєнні роки «на всі ці його політичні викрутаси дивився вибачливо, як на пригоди й витівки поетичної натури», то американське оточення Косача не толерувало його «штук».

Про прагнення до епатажу пише й Шевельов іще 1946 року: «використання літератури як засобу кар’єри, збагачення, самореклами — випадок Славутича і почасти Косача». Чи досяг збагачення Косач, редаґуючи ЗСО? Ні. Чи є це саморекламою? Частково так, оскільки він використовує журнал як платформу для нападів на українську громаду США і в такий спосіб його ім’я стає скандальним центром уваги, особливо тогочасної преси. Щоправда, це була слава зі знаком мінус. Чи зробив кар’єру Косач, редаґуючи ЗСО? Більше ні, аніж так.

* * *

Найголовніша проблема, яку невтомно наголошує журнал ЗСО, — це встановлення контактів із підрадянською Україною. У 1950–1960-х роках стає очевидно, що ідеї чинного націоналізму Донцова більше не можуть бути джерелом натхнення для еміґрації при переосмисленні досвіду історичних поразок. Для більшости так званих українських політичних еміґрантів до США Україна (під радянською окупацією) просто не існувала. А для Косача вона була, про що він пише у листі до Юрія Шевельова від 11 квітня 1979 року:

Мій зір був, як і завжди, спрямований лише на Україну, хоч може вже й не на «чарівну», але на дійсну.

Неймовірно, що за три роки до кінця Косачевого життя виходить його найкращий роман «Володарка Понтиди» із незмінним сюжетом: пошук України. Не було певної мети, чому він приїздив до України, проте були спогади про Волинь, Колодяжне, Київ, що наповнювали його життя змістом. Косач обирає не стояти осторонь, а долучитися до життя українського народу (хоч би яким воно було). Підсумовуючи своє становище у тому ж листі до Шевельова, Косач пише:

Я ніде не належав, я нікому нічим не був зобов’язаний, я нікому не присягав, тож нікого зраджувати не міг. <…> Ні, панове, реабілітації не буде, як не буде й каяття. Україна дала мені таку моральну силу, яка дає мені змогу долати цю мою добу погорди.

З одного боку, еміґрація уможливлювала для Косача мистецьку свободу, нехай і неповну. Він ідентифікував себе через зв’язок із батьківщиною, за що потрапив у ситуацію несвободи. Чи може бути людина вільна, коли її країна не є такою?.. Юрій Косач зробив власний вибір, і варто спробувати зрозуміти його в історичній перспективі.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі