Карта міста: символічний простір управління

Лютий 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
195 переглядів

Чи не вперше після років активної радянської декоренізації – направлень, розподілень, переселень, репресій – населення міста починає почуватися громадою, жителі небайдуже ставляться до місцевих проблем, бо хочуть жити в своєму місті, а не перебувати в наданій квартирі, неначе у тимчасовому пристановищі. За наявности інтенсивних імміґрантських потоків є, проте, ціле покоління, що може розповісти про свою київськість, хоч вона, певно, не така, як у довоєнних спогадах мешканців Подолу чи Труханового острова, і має інші символічні місця й акценти. Проте міська спільнота рідко коли безпосередньо є суб’єктом політичної комунікації – як це сталося у випадку «Майдану», – а присутня радше через пойменування, використання її соціяльно-статусних чи субкультурних символів, відсилання до місця проживання, території тощо.

Нині зростає кількість досліджень і соціяльно-технологічна опора на міську чи реґіональну ідентичність, що може поставати в кількох актуальних не лише для столичних просторів, а й для всіх обширів країни іпостасях: «губернська» (з романтизацією царських часів та російської еліти); «радянська» (з акцентом на характерний для того часу патерналізм і апелюванням до трудівника); «патріотична» (з акцентом на українську належність та її героїв); «міщанська» (з акцентом на повсякденність, апелюванням до обивателя, простого мешканця).

Звісно, кожна з наявних ідентичностей має свої соціокультурні засади й використовує відповідний пласт колективної пам’яті, ритуали, пам’ятні місця, імена та назви (втілені у святах, визначних датах, пам’ятниках, назвах). Якраз через використання в текстах-відозвах символів-маркерів певної ідентичности громадяни її впізнають і вирішують, чи брати участь у діялозі. Це можна розглядати як своєрідний фільтр для виокремлення власного (потенційного) електорату, авдиторії чи клієнтури в недостатньо диференційованому для цього середовищі великого міста.

Ініціятори відродження «дворянських зборів» та розвитку губернських традицій міста навряд чи можуть бути прямими нащадками колишніх царських чиновників чи поміщиків; ця романтизована аура дореволюційного Подолу чи Андріївського узвозу напевно всотана з переказів та розмов у комунальних кухоньках і двориках. Сьогодні ж її маніфестують через староправописну Ѣ у заголовках російськомовної преси чи вивісках крамничок.

Можна пригадати, як після 29 січня вказівник на вулицю Московську заклеїли аркушем паперу із новим варіянтом її назви: «вул. Пам’яті героїв Крут». Українська інтеліґенція методично називає вулицю Ґорького вулицею Антоновича, вулицю Січневого повстання – вулицею Мазепи, Червоноармійську – Великою Васильківською, а вулицю Артема – вулицею Січових Стрільців.

Громадськість до творення леґенди залучили мінімально: майже все визначили ухвали міських рад. Очевидці розповідають про кулуарну боротьбу у київській міськраді, коли вона перейменовувала вулицю Лєніна: вождь пролетаріяту був не до вподоби демократам, Симон Петлюра, як один із претендентів на увічнення в назві вулиці, – комуністам, а повертати дореволюційну назву на честь губернатора Івана Фундуклея не хотіли ні ті, ні ті. Тому знайшли постать, прийнятну для обох політичних сторін, щоправда, інтерпретовану по-різному: Богдана Хмельницького одні шанували як борця за українську незалежність, інші – як прихильника союзу з Росією.

Держава не залишається осторонь цього процесу. Намагаючися леґітимізувати своє бачення світу, вона накидає символічну ієрархію соціяльної значущости простору через топоніми, присвоєння особливих статусів, установлення пам’ятників і меморіяльних дощок. У такий спосіб вона окреслює межі для розгортання політичних дій, розміщення інших політичних суб’єктів, сприяє становленню чи руйнації територіяльно-групового ідентифікування громадян.

Із кожним новим замовленням скульптори й архітектори шукають інакших пластичних рішень: героїв можна ставити, садити на лавочку (пам’ятник Михайлові Грушевському в Києві та Львові, Тарасові Шевченку в Чернігові), а Харків знову згадав традицію вершників і посадив свого засновника на коня. Психологічно ці форми не рівнозначні: одні – одіозні, інші – ближчі до простої людини. А вимовляння назв вулиць імені Лайоша Гавро, Алішера Навої чи Отакара Яроша – це окремий фонетичний іспит для жителів Києва чи того ж Харкова. Радянська епоха залишила в кожній столиці по будинку літераторів, нині повністю обвішаному меморіяльними табличками – це чи то метазнаки, чи полізнаки, чи їх сузір’я...

Іще століття тому прозорість етимології робила найменування очевидними та функціональними. Виникнення назв вулиць, площ, мостів і поселень було зумовлено потребою виконувати інформативну, застережну, пояснювальну функції, покладені тепер на дорожні знаки та путівники. Справді, село Грузьке, містечко Конотоп нинішньої Сумської области відразу готували мандрівника до труднощів подорожі, а вулиці Прорізна чи Діягональна вказували на особливості їх виникнення, подаючи при цьому, «для тих, хто знає», додаткові конотації про специфіку тутешньої ділянки міського простору: дефіцитність землі, її інтенсивну забудованість чи, навпаки, цілинність. Більшість назв перших вулиць виконували роль вказівників, які назвами й нумерацією вели подорожнього від одного визначного місця до іншого (це найчастіше були культові споруди, органи міської управи, торговельні центри, великі міжміські шляхи). До суті означуваного урбанонімом (вид топонімів на позначення власного імені будь-якого внутрішньоміського топографічного об’єкта) завжди можна було дійти якщо не власним розумом, то ногами.

Та вік будов минущий, і вони часто не встоювали перед натиском стихії та грізних подій минулих епох. Ті ж, що встоювали, передавали, мов в естафеті, родове ймення місця: так одна вулиця могла за століття не раз змінитися. Ці постійні зміни з плином часу стали фатальними, бо, зрештою, більшість об’єктів (споруди, шляхи, специфіка рельєфу тощо) чи суб’єктів (жителі певного суспільного стану, землевласники, визначні діячі, що тут мешкали) іменодавців зникли, розчинилися між новими будовами й мешканцями, і зв’язок між символікою вулиці та її денотатом безповоротно втратився. І навіть якщо в пориві відродження традиції чи просто стараннями ентузіястів-істориків він знову зринає на поверхню, то лише як знак минувшини, старовини, виконуючи естетико-декоративну функцію та надаючи більшої символічної ваги новим користувачам, проте його інформаційна цінність у світі обивателя вже не актуалізується.

Згодом урбаноніми частково зринають у нових нетрадиційних зв’язках, відбувається деетимологізація. Випадковим, але тим цікавішим, стане зв’язок, що його непосвячені в радянську поезію побачать в адресі маґазину «Дитячий світ» – Малишка, 2 (вулицю названо на честь Андрія Малишка). Для київської швейної фабрики, назву якої за радянських часів прикрашало прізвище більшовика-лєнінця Смірнова-Ласточкіна, друга його частина стала за маркетинґову знахідку – у вигляді стилізованої ластівки на товарних ярличках. Ім’я іншого професійного революціонера, Артьома, дало назву вулиці та військовому заводові, на якій він розташований, – але фірмовий пилосос «Артем», теперішній його виріб, про буремні роки революції нагадує мало. Після перейменування вулиці цей невеличкий революційний острівець розпадеться зовсім.

У XX столітті урбаноніми аж надто вільно виникають, зникають і знову з’являються, виконуючи лише функцію демонстрування символічної могутности міської влади, а також правлячи за назву для локусу з певним рівнем престижу. Творячи вербалізований знаковий код просторової організації міста, назви вулиць, площ, провулків – тобто урбаноніми адресного функціонування – дуже рідко обмежуються лише роллю нейтральних міток (як-от: вулиця Нова, 17, 5-а Лінія тощо). Лаконічні за формою, вони можуть мати будь-який зміст, що, через вимушено часте вживання, міцно вкорінюється в пам’яті мешканців. Урбаноніми адресного функціонування мають меншу опірність до результатів соціяльних змін, порівняно з рештою урбанонімів чи з матеріяльними об’єктами. Ці властивості сприяли тому, що у XX столітті держава для утвердження в суспільстві своєї ідеології почала дедалі частіше використовувати годоніми (назви лінійних об’єктів) та агороніми (назви площ).

Характерні риси впливу соціяльно-політичної ситуації в державі на топонімічний образ міста, тобто відображення через адресні урбаноніми основних ідей панівної ідеології, продемонструємо на прикладі аналізу перейменувань вулиць і площ Києва. Для цього поділимо історію Києва XX століття на періоди, що виявляли би досить значні, спричинені соціяльно-ідеологічним впливом, зміни у вербальному образі міста. До аналізу залучимо набори адресних урбанонімів п’яти хронологічних зрізів: 1916, 1927, 1960, 1986, 1997 роки.

Періоди 1916–1927 та 1986–1997 років – час повалення старих і утвердження нових політичних режимів, а 1960 рік – завершення наймасовішої забудови та найменування вулиць післявоєнного Києва. Їх зіставлення дасть змогу з’ясувати залежність між характером ідеології та мірою використання в ній урбанонімів як інструмента впливу на масову свідомість.

Різка зміна ідеології держави справді міняє ідеологічне забарвлення урбанонімії, але темпи такої зміни істотно відстають від перебігу політичних подій, тому топонімічний образ нової держави ще певний час зберігає сліди попереднього ладу. На побутовому рівні використання урбанонімів цей зсув є ще відчутнішим: спостерігається значна інертність переходу від уживання старої назви вулиці до нової. А швидкість змін багато в чому залежить від аґресивности ідеології нового політичного режиму.

За обраний для аналізу період 1916–1927 років було перейменовано майже кожну десяту вулицю Києва. Всі вони були розташовані в центрі міста й мали назви, що дисонували із принципами диктатури пролетаріяту. Процес перейменувань поширювався із центру міста на периферію й до початку 1960-х років уже повністю завершився. Лише чверть адресних урбанонімів (або 7% від їх загальної кількости станом на 1960 рік) зберегли дореволюційні назви, та й мали вони нейтральне ідеологічне забарвлення. За такий же проміжок часу через сімдесят років – від 1986 по 1997 роки – відбулися зміни, що в кількісному вимірі були би майже непомітні. Але оскільки вони стосувалися найзаідеологізованіших урбанонімів у самому центрі міста (вулиці Карла Маркса, площі Жовтневої Революції, вулиця Калініна тощо), без перебільшення можна сказати, що комуністичне забарвлення столиці було помітно знейтралізовано.

Із другого боку, що значно важливіше, процес зміни ідеологічного духу міста, його динаміку визначає міра опірности чи автономности урбанонімічної системи на час переходу від одного до іншого політичного режиму. Рівень автономности протягом XX століття постійно зменшувався. Скажімо, станом на 1916 рік лише незначна частка адресних урбанонімів мала адміністративне походження, решта ж була утворена «природним» шляхом від мікротопонімів, певних ознак, особливостей території та її мешканців (вулиці Соляна, Казармена, провулок Червинський – за прізвищем землевласника) та позначена глибокою «вкоріненістю» в міське буття. Творцями й носіями назв вулиць у XIX столітті були корінні мешканці, вони ж були й головними їх користувачами.

Перша світова війна, революція, громадянська війна дуже змінила київське населення, проте вплив укорінености був іще досить значним. У топонімічному довіднику «Вулиці Києва» (1995) подано цікавий факт:

Після встановлення у місті радянської влади населення і чимало службових осіб, незважаючи на щойно здійснені численні перейменування вулиць, продовжували користуватися старими їх назвами. Це змусило міськраду Києва видати у 1928 р. спеціальну постанову, де працівників відповідних установ було попереджено про найсуворіші санкції у випадку подальшого вживання колишніх назв.

З огляду на вже згадувану активну декиянізацію та марґіналізацію міста, значення урбанонімів усе менше пов’язувано з власним досвідом городян. Зруйнування багатьох вулиць під час війни також зменшувало дієвість їх вербального означення, що полегшило перейменування після реконструкції. Зведена до мінімуму опірність урбанонімічного простору дала змогу в гранично стислі терміни довершити повальне перейменування всіх бодай трохи ідеологічно непідхожих годонімів та агоронімів і ввести в обіг понад дев’ятсот назв вулиць-новобудов (як-от: вулиці Автопаркова, Селекціонерів, Ґерцена, провулок Фанерний).

Спроби увічнити ідеї незалежної України сьогодні теж мають певний спротив, пов’язаний із призвичаєністю до вже сформованого та закріпленого у свідомості радянського образу міста. А часом і з політичними переконаннями: перереєстрування Києво-Печерської Лаври за новою адресою (вул. Івана Мазепи) – не просто організаційна трудність, а складна історична дилема.

В усіх п’яти хронологічних зрізах інструментальна роль назв вулиць набувала чимдалі більшої ваги. Адресні урбаноніми тепер виникають не «природно», як іще століття тому, а організовано, за адміністративною вказівкою, і мають накинутий сенс. Їх зміст сприяє утвердженню ідей, які проповідує держава.

На початку XX століття внаслідок спонтанного найменування з використанням характерних ознак території панівним типом урбанонімів були описові назви. Станом на 1960 рік різко зростає кількість топонімічних назв вулиць, що відображали неозорі простори СРСР (вулиці Уральська, Курська, Єнісейська, Грозненська). А в часи застою і нині найактуальнішими стають назви на честь певної особи (вулиці радянського генерала Андрющенка, російського художника Сурікова, поета Андрія Малишка). Причина зростання прихильности до увічнення імен діячів партії, науки, культури не лише в ґраніті, але й у назвах вулиць і площ криється в психології політичного режиму 1970–1980-х років, що спирався на підлабузницьке оточення, яке треба було задобрювати нагородами. Отож наприкінці XX століття адресні урбаноніми дедалі частіше почали виконувати функцію топонімічних пам’ятників.

Іще одна тенденція, що неминуче супроводжувала ці процеси, – зменшення прив’язаности назв до місцевости, яку вони означують. Це не тільки послаблює закріплення у свідомості вербалізованого образу території, але й ще більше наголошує штучність, накинутість нової урбанонімічної системи. По завершенні післяреволюційного процесу перейменувань і масового створення нових урбанонімічних одиниць Київ у 1960-х роках, здавалося, майже назавжди забув про імена колишніх земле- та домовласників, про соціяльний статус перших поселенців, про свою багату мікротопонімію (назви місцевостей, ярів, балок, шляхів, пустирів тощо), які за часів першого офіційного впорядкування територій (у середині ХІХ століття) стали основою адресної урбанонімії міста. Натомість вулицям активно давали назви на честь осіб, чия діяльність майже не була пов’язана з Києвом, а часто назви вулиць віддзеркалювали індустріяльні досягнення та багату географію Радянського Союзу. Такі ж тенденції спостерігаємо і в інших містах колишнього СРСР.

Унаслідок цього урбанонімічний образ столиці втратив неповторність, набув універсальних рис, став типовим для середньостатистичного радянського міста. Міськвиконкомові за період від 1952-го по 1960-ті роки вдалося підігнати його до ідеологічно вивіреного шаблону: центральні вулиці та площі носять імена основоположників марксизму-лєнінізму, керівників компартії та революції. Менш важливим територіям (ступінь важливости визначають віддаленість від центру та величина) надавали імена прославлених робітників, рядових революціонерів, присвоювали назви, що мали викликати відчуття масштабности політичних та економічних досягнень радянського народу. Таке просторове структурування, в якому значущість статусу назви узгоджено зі статусом території, було дидактично вивіреною дією, бо закладало у свідомість радянської людини готову ієрархію «правильних» ідей. Порівняти його можна з тогочасними принципами упорядкування бібліографічних списків у літературі: спершу зазначали твори Маркса, Енґельса, Лєніна; партійні документи; праці визначних революціонерів (Плєханова, Калініна, Крупської); а вже далі в абетковому порядку – перелік тематичної літератури.

Сьогоднішній процес перейменувань, що також відбувається з урахуванням статусу вулиці, поєднує дві стратегії: відновлення первісних назв, тісно пов’язаних з історією певної місцевости (вулиці Прорізна, Інститутська, Липська), й увічнення пам’яті видатних діячів, борців за незалежність України (вулиці Михайла Грушевського, Олени Теліги, Богдана Хмельницького). Але якщо у Львові чи Івано-Франківську політичні епохи суголосні із соціяльною ротацією етнічних груп городян і корелюють із представленістю їх на карті міста, то для Києва це переважно опозиції місцеве (національне) – тоталітарне (радянське/імперське).

Ідея поділу вулиць міста за статусом не така вже й нова. Уперше її зреалізували ще 1869 року, коли Київ було умовно поділено на чотири розряди. Вулиці першого розряду містилися в центральній частині міста, й тут було дозволено споруджувати лише кам’яні, криті залізом будівлі, а на вулицях четвертого розряду можна було ставити будь-які халупи, навіть без фундаменту. І, звісно, для увічнення імен високопоставлених державних осіб Російської імперії вибирали вулиці вищих (першого чи другого) розрядів: вулиця Катерининська за ім’ям російської імператриці (тепер – вулиця Липська) чи Безаківська на честь генерал-губернатора (тепер вулиця Комінтерну). Зрештою, і самі урбаноніми дореволюційних міст европейської частини Російської імперії часто повторювалися, до чого, очевидно, спричинялась спільність культурних впливів, найчастіше релігійних. Та схожість деяких назв вулиць чи площ, однак, не була такою значною, як за радянських часів типового проєктування.

Привертає увагу ще один соціоструктурувальний вимір символічного простору міста, але поки що не на вітчизняних теренах. У Берліні, пролунала інформація у радіоновинах, «від 2005 року всім новим вулицям присвоюватимуть імена видатних жінок аж до відновлення ґендерного балансу із “чоловічими” вулицями, що, на думку комісії з топоніміки, також сприятиме обізнаності населення із внеском жінок у розвиток держави».

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі