Капіталізм, бідність і русифікація

Грудень 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1833 переглядів

Naomi Klein, The Shock Doctrine: the Rise of Disaster Capitalism, Metropolitan Books, 2007.

 

Після 1945 року населення обох Америк, Західної Европи та Східної Азії зажило за високими стандартами*. Уможливила це капіталістична економіка кейнсіянського, тобто змішаного (чи соціял-демократичного) типу, яка ґрунтувалася на урядовому реґулюванні корпоративної діяльности задля збереження достойних зарплат, громадської інфраструктури, соціяльних служб та справедливого оподаткування банків і великих корпорацій. Кейнсіянський капіталізм безпроблемним не був, він потребував вдосконалювання, але в 1980-х роках група власників корпорацій, політиків правиці й економістів вирішила не реформувати його, а відкинути зовсім, замінивши таким, де уряд не реґулював би корпоративної діяльности і впливів капіталу, не оподатковував банків і не переймався інфраструктурою та службами. Відтоді цей неоліберальний капіталізм, що виник у США та Британії, почав ширитися світом.

У результаті цього в усьому світі, крім Китаю, темпи економічного росту, загального й на душу населення, а також і покажчики соціяльного добробуту знизилися порівняно з періодом до 1980 року, натомість зросли корпоративні прибутки, бідність, хвороби, голод і безробіття. Хоч особисті інтереси та раціональні арґументи відіграли свою роль у таких трансформаціях, не обійшлося й без фізичного і психологічного насильства, – так стверджує у своєму світовому бестселері «Доктрина шоку» Наомі Кляйн1. Хочете врятувати вашу країну? Продайте її! Не хочете – примусимо!

Новостворений уряд незалежної України влаштував приватизацію, керуючися модою, яку встановили неоліберали на чолі з Андерсом Аслундом та МВФ. Евросоюз не втручався. Результатом стало масштабне розкрадання народного майна колишніми партійними посадовцями, управлінцями та спекулянтами. Воно триває й досі, і неоліберали кажуть, що так і треба: Аслунд, наприклад, уникає аналізувати втечу капіталу2, не згадує про національне питання і вважає, що зубожіння сталося через те, що приватизацію не довели до кінця, а не через її неоліберальну природу; він визнає демократію доброю доти, доки виборці не змушують багатих платити податки і зберігати свої прибутки в національних банках; засуджуючи корупцію та злочинність, він просто не розуміє, що для їх подолання треба розширювати ті сфери, які неолібералізм скорочує: бюрократію, урядове реґулювання та податки на банки та корпорації.

А тим часом олігархи займаються «бізнесовими» оборудками, мимохідь нищачи довкілля, краєвиди, історичні та архітектурні пам’ятки, одне одного, а часом і випадкових сторонніх людей. Знищення Голосіївського національного парку, або, наприклад, колись прекрасного краєвиду на березі Дніпра неподалік від Маріїнського палацу огидним хмарочосом для багатіїв (який, кажуть експери, колись упаде в річку, бо ґрунт під ним не витримає такої ваги), не відвернули навіть президентські укази. Як показує справа Лозінського, нові багатії своєю поведінкою мало відрізняються від старих феодалів і партійних вельмож. Незважаючи на настирливість і повсюдність такої діяльности, цей процес не контролює бодай організація, подібна до «корпоративного нагляду»3, бо в Україні просто нема нічого схожого. За повсюдної корупції в органах державної влади і так немає великих шансів покарати винних.

Олігархи виводять свої прибутки за кордон і не сплачують повною мірою...

Про автора
Категорiї: 
Переклад: 

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі