Je suis Charlie? Трохи запізно

Квітень 2015
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
451 переглядів

Якби журналісти, художники й політичні діячі обстоювали непохитнішу позицію щодо свободи слова впродовж минулих двадцяти років, цього, можливо, ніколи не сталося б. Зрештою, що створює сприятливу атмосферу для реакціонерів і в мусульманських громадах, і поза ними? Ось що: небажання багатьох так званих лібералів обстоювати ліберальні засади, а також їхня готовність зраджувати сподівання проґресивних представників меншин.

«Я — Шарлі». На це гасло можна натрапити в кожній газеті, у кожному «твіті», на демонстраціях у містах по всій Европі. Вияви солідарности із загиблими внаслідок нападу на редакцію газети «Шарлі Ебдо» вражають. Утім, вони з’явилися запізно. Якби журналісти, художники й політичні діячі обстоювали непохитнішу позицію щодо свободи слова впродовж минулих двадцяти років, цього, можливо, ніколи не сталося б. 

Натомість усі вони допомогли виплекати нову культуру самоцензури. Почасти це питання страху, небажання брати на себе ті ризики, на які наражалися і за які заплатили таку дорогу ціну редактори «Шарлі Ебдо». Утім, страх лише частково пояснює ситуацію. Впродовж минулих двох десятиліть у суспільстві зросла моральна відданість цензурі, розвинулося переконання в тому, що, живучи у плюралістичному суспільстві, ми маємо контролювати громадський дискурс щодо різних культур і вірувань, формулюючи свої висловлювання так, аби нікого не образити. За словами британського соціолога Тарика Модуда, «якщо люди прагнуть безконфліктно мешкати в одному й тому ж політичному просторі, то мають обопільно обмежити ступінь критики засадничих вірувань одні одних».

Це переконання вкоренилося так глибоко, що його поділяють навіть борці за свободу слова. Шість років тому «Index on Censorship» («Індекс цензури») — одна з провідних міжнародних організацій із захисту свободи слова — опублікувала в своєму журналі інтерв’ю з дансько-американською професоркою Юте Клаусен про її книжку, в якій ішлося про карикатурний скандал у Данії. Утім, організація не скористалася дозволом тодішньої редакторки журналу використати декілька коміксів для ілюстрації інтерв’ю. У той час я входив до ради опікунів «Індексу» і був єдиним, хто публічно виступив проти такого рішення. Я зазначив, що, «відмовляючись публікувати комікси, “Індекс” не лише допомагає зміцнити культуру цензури, але й послаблює власне право оскаржувати цю культуру».

Цього разу «Індекс цензури» цілком похвально наполягає на тому, що «свобода слова є незаперечною», і закликає «всіх, хто вірить у засадниче право свободи слова, долучитися до публікації коміксів або обкладинок “Шарлі Ебдо”». Але культура самоцензури вкоренилася надто глибоко. Зрештою, вона не оминула й «Шарлі Ебдо». Занадто часто вкупі із захистом свободи слова йшли подвійні стандарти. 

Іронія в тому, що від культури цензури страждають передусім громади меншин. Неможливо здійснити будь-які соціяльні зміни чи досягти суспільного проґресу, не зачепивши тих чи тих дражливих тем. «Ви не можете цього говорити!» — часто саме такою є відповідь можновладців на спроби інших поставити під сумнів їхню владу. Погоджуючись із тим, що деяких речей не можна говорити, ми погоджуємося, що певним формам влади не можна кидати виклик. Право «критикувати засадничі вірування одні одних» є основою відкритого, розмаїтого суспільства. Поступаючись цим правом в ім’я «толерантности» чи «поваги», ми обмежуємо нашу спроможність протистояти владі, а відтак боротися з несправедливістю. 

Утім, щойно почали з’являтися новини про стрілянину в редакції «Шарлі Ебдо», як дехто став називати журнал «расистським виданням» і стверджувати, що карикатуристи якщо й не заслужили смерти, то принаймні накликали її на себе своїми нескінченними нападами на іслам. Однак справді расистським є переконання, що лише хороші білі ліберали прагнуть кидати виклик релігії чи руйнувати релігійні претензії або ж можуть стерпіти сатиру й глузування. Ті, хто вбачає у висміюванні пророка Мухамеда «расизм» чи «ісламофобію», вочевидь, поділяють думку расистів про мусульман як про реакціонерів. Саме вцьому «антирасизм» лівих об’єднується з антимусульманським фанатизмом правих.

Насправді так звана «образа громади» найчастіше є боротьбою всередині спільноти. Сотні тисяч людей у мусульманських громадах на Заході та в країнах із мусульманською більшістю кидають виклик релігійним реакційним переконанням, політиці й організаціям. Це письменники, карикатуристи і політичні діячі, які щодня ризикують життям, заперечуючи закони про богохульство, захищаючи рівність прав та виборюючи демократичні свободи. Це й такі відомі особистості, як пакистанський карикатурист Сабір Назар, письменниця з Банґладеш Тасліма Насрін, якій довелося втекти до Індії через погрози смерти, або іранський блоґер Сохейл Арабі, засуджений до смертної кари за «образу Пророка». Стрілянина в редакції «Шарлі Ебдо» була справді моторошною, але у незахідному світі борці за свої права щодня наражаються на такі загрози.

Сприятливу атмосферу для реакціонерів і в мусульманських громадах, і поза ними створює небажання багатьох так званих лібералів обстоювати ліберальні засади, а також їхня готовність зраджувати сподівання проґресивних представників меншин. З одного боку, це дає ісламським екстремістам простір для дії. Чим більше суспільство дає людям привід бути ображеними, тим охочіше вони скористаються нагодою почуватися ображеними. І тим нещадніше демонструватимуть своє обурення. Завжди знайдуться екстремісти, які діятимуть так, як убивці журналістів «Шарлі Ебдо». Але справжня проблема полягає в тому, що ліберали, які наголошують неприйнятність образ, надають таким діям фальшивої моральної леґітимности.

Окрім того, малодушність лібералів допомагає плекати антимусульманські настрої. Вона підживлює расистське переконання про те, що всі мусульмани — реакціонери, що вони є проблемою самі по собі, що мусульманську імміґрацію слід стримувати, а громади — суворіше контролювати. Усе це дає змогу організаціям, на кшталт французької праворадикальної партії Національний фронт, бризкати отрутою своєї пропаґанди. Час покаже, чи призведе стрілянина в редакції «Шарлі Ебдо» до зростання антимусульманських настроїв, однак уже тепер повідомляють про напади на мечеті й центри мусульманських громад. Фальшиві ліберали зіграли свою роль у плеканні реакціоністських поглядів на мусульман.

Висміювання релігії і захист свободи слова не є нападом на спільноти меншин. Навпаки, без цього неможливо захищати свободи мусульман чи будь-яких інших людей. Отже, так, кидаймо виклик ісламістам і реакціонерам із мусульманських громад. Кидаймо виклик і антимусульманським реакціонерам. Але не забудьмо також закликати до відповіді фальшивих лібералів.

Kenan Malik. «Je suis Charlie? It’s a bit late». Уперше текст було опубліковано англійською мовою в блозі Кенана Меліка «Pandaemonium» 8 січня 2015 року, а також на сайті eurozine.com. «Критика» друкує переклад з партнерського дозволу мережі Eurozine.

Переклала з англійської Людмила Дяченко.

© Kenan Malik
© Eurozine

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі