Із книжки «Партія снігу» (1971)

Вересень 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
154 переглядів

ПАРТІЯ СНІГУ, повстало, до кінця,

в повітряному потоці, що здіймається перед

назавжди вікон позбавленими

хижами:

сни пласкі відбиваються

від

рифленої криги;

тіні слів

вирубують її, розпростерті

довкола кріплень

у коловороті.

НЕЧІТКІСТЬ цього

світу. Все є двоїстим.

Міцні годинники

погоджують годину розщеплення,

захрипло.

Ти, затиснутий у своїй глибині,

лишаєш себе

назавжди.

НАДЛАМАНИЙ рік

із запліснявілими берегами

хліб безумства.

Пий

із моїх уст.

ВІЧНІСТЬ тримається кордонів:

легко, в її

величезних мірилах-щупальцях,

задумливо,

обертається просвічена крізь

нігті пальців

кривавого цукру горошина.

ЩО ЗШИВАЄ

цей голос? До чого

пришиває цей

голос

поцейбіччя, потойбіччя?

Прірви

заприсяглися на біло, їм

виходить

снігова голка,

ковтни її

ти впорядкуєш світ,

це рахується

як дев’ять імен,

вимовлених на колінах,

копачу, копачу,

ти

насипаєш пагорби, живий,

ввійди

в поцілунок,

удар плавника,

постійно,

освітлює бухти,

ти стаєш

на якір, твоя тінь

відкидає тебе в чагарник,

приїзд,

від’їзд,

жук тебе пізнає,

ви стоїте перед

собою,

гусінь

вас оплітає,

велика

куля

надала вам прохід

скоро

лист свою прожилку переплете з твоєю,

іскри

повинні уздовж,

на час однієї задухи,

дерево покладається на тебе, день,

що розбирає лічбу,

слово, з усією своєю зеленню,

замикається у собі, пересаджується,

йди за ним

Я ЧУЮ, РОЗКВІТЛА СОКИРА,

я чую, це місце неназване,

я чую, хліб, який його бачив,

лікує повішених,

хліб, спечений для нього дружиною,

я чую, вони називають життя

єдиним притулком

ВІДКРИТА ГОЛОСОВА ЩІЛИНА, повітряний струм,

голосний,

дієвий,

з одним

формантом,

поштовхи приголосних, проціджені

крізь видиме

здалеку,

захист роздратуванням: свідомість

вільно

я і ти,

пере-

справджено,

пожадливооко і жадібно до пам’яті

перекочені

товарні

знаки,

ділянка скроні непорушена,

як і дерево бачення.

ЩОСЬ ТАКЕ ЯК НІЧ, більш гостро-

язике аніж

учора, аніж сьогодні;

щось таке як

риб’ячороте привітання

понад шинквасами

плачу;

щось разомперевіяне

в дитячих руках;

щось із моєї

і нічиєї матерії

КАМЕНЕПАД поза жуками.

Тут я бачив одного, який не брехав,

корінячись у своєму відчаї.

Як нападові твоєї самотности

вдається йому розгониста

широко тиша.

ЧОМУ ЦЯ РАПТОВА ДОМІВКА, зсередини, досередини?

Я можу, поглянь, опуститися в тебе, льодовиково,

ти сама убиваєш своїх братів:

раніше за них

я був коло тебе, засніжена.

Кинь свої тропіки

до решти:

хтось хоче знати,

чому коло бога

я був таким самим як і коло тебе,

хтось

хоче упитися цим,

дві книги на місці легень,

хтось, хто уколовся об тебе,

видихає укол,

хтось, хто був для тебе найближчим,

губиться,

хтось прикрашає твою стать

твоєю і власною зрадою,

можливо

я був кожним із них

ЦЕЛЯН, ЯКИЙ розпадається на шматки,

паульцелян, який пишеться однимсловом,

з усіма його ритмічними

павзами,

 

з усіма його лексичними покручами, із самим його прізвищем – перекрученим, ніби телефонний дріт, який намагаєшся розплутати для подальшого комунікування, оскільки все зав’язано на комунікуванні – вся поезія і вся біографія. Вірші Целяна – телефонний записник, кожен вірш у якому розкладається на частини, переобтяжені інформацією (себто поезією), якої, втім, вистачає рівно настільки, щоби не помилитися номером. Ці вірші й вписувано очевидно так, як вписуються телефонні номери – принагідно, несистематично і непослідовно, проте чітко й уважно, з огляду на те, що втрачені літери дорівнюватимуть утраченим можливостям порозумітися з телефонним диспетчером. Целянові постійні намагання поєднати слова між собою, так як діти ремонтують старі іграшки, додаючи до них зайві деталі – тут є велика недовіра до мови, з’являється підозра щодо того, чи достатньо твоя лексика завантажена змістом, чи не надто прозорою і незаповненою є мова, якою ти говориш про речі важливі й тому важкі. Слова, що не здогадуються про справжні можливості своїх організмів, лексеми, схожі на порожні товарні вагони, метафори, розтягнуті у вірші, мов каравани в пустелі, – всьому цьому давно треба було дати лад, навести порядок, розламавши корпуси старого лексичного начиння. Целян виконує зручну комп’ютерну програму – він зіпує власні вірші, вкладаючи в межі одного слова цілі синонімічні ряди. Він лишає пустоти між словами і реченнями, робить перебивки і зупиняється щоразу, коли ти починаєш ловити його ритм, він встигає зупинитися, перш ніж ти починаєш рівно рухатись його слідами. Графіка його віршів видавлює з себе додаткові значення, конструкції окремих рядків складаються, мов швейцарські ножі, не витримуючи навантаження. Думаю, в цьому телефонному довіднику можна знайти всі номери, необхідні тобі для довгого спокійного життя.

Найприроднішим видається поєднання цієї цегляної кладки рядків і щоденникових, зовнішніх відбитків, які час від часу пробиваються крізь місиво літер. Такі речі завжди торкають своєю брутальністю – все-таки одна річ, коли ти влазиш у чужу мову й зовсім інша – коли опиняєшся посеред чужого життя. Тоді чужі, сторонні психічні розлади висвітлюють для тебе найпотаємніші й найнепролазніші території, на яких і знаходяться всі стратегічні запаси поетики. Постійна присутність чужого розваленого побуту, прочитані книги і відвідані свого часу лекції, вмонтовані в його письмо, проступають, мов написи на старих будинках, оскільки так чи інакше мова – це старий обжитий будинок, клопівник, перенаселений запеклими і скандальними персонажами, неврівноваженими поетами, котрі намагаються підпалити його – цей будинок – кожен зі свого боку, намагаються вистрибнути з вікон горішніх поверхів, а, вистрибнувши і розбившись, звільняють іще одне помешкання від своєї присутности, проте не від своєї свідомости.

Коментатори стверджують, що вірш «Чому ця раптова домівка» було написано в березні 68-го. Цьому передувала зустріч із дружиною, цьому, своєю чергою, передувала річна перерва в їхніх стосунках, з причини «аґресивних тенденцій у поведінці Целяна, що призвели його до спроби вбивства дружини за допомогою ножа і до спроби самогубства, коли поет пробив ножем легеню». «Дві книги на місці легень» тут правлять за чудовий пам’ятник героям психоаналізу – з усього можна вибити поезію, поезія – це інформація, що сидить у тобі й про існування якої ти навіть не завжди здогадуєшся. Власне, ти й не повинен про неї здогадуватися. Для цього є старі-добрі поети в шкіряних рукавичках, котрі виб’ють із тебе всі зізнання і всю інформацію, необхідну для розвитку філології. Найпродажніші з них отримають за це докторські звання, найчесніші – загинуть під час виконання службових обов’язків. Ось так, як Целян.

Переклад з німецької та післямова Сергія Жадана

Про автора
Переклад: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі