Історики vs політика в українській гуманітаристиці, 2005–2011

Квітень 2013
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
87 переглядів

Початок статті читайте у попередньому числі «Критики».

Історик у пошуках своєї долі: Андрій Портнов*

Андрія Портнова відрізняють від Грицака дві очевидні прикмети, варті, однак, згадки. По-перше, він репрезентує в українській гуманітаристиці молоде покоління, а по-друге, він родом із Дніпропетровська, міста, що лежить по «східний» бік політичних поділів і поділів ідентичности. Друга з цих прикмет, здавалось би, має схиляти його відіграти в проєкті «Третьої України» роль інтелектуала, котрий демонструє мешканцям східної частини країни, як модернізувати свою ідентичність. Проте є принаймні три причини, з яких Андрій Портнов не взяв на себе цієї ролі. По-перше, він, на відміну від Грицака, народився у реґіоні з незрівнянно менш окресленою ідентичністю, ніж Галичина. Якщо середовище міста з особливим значенням в економіці та владній структурі УССР, і навіть усього СССР, могло мати якийсь вплив на ідентичність автора, то напевно не в бік національної ідентифікації. Для напрочуд здібної молодої людини відроджувана Україна відкривала перспективи, про які попередники могли лишень мріяти. Юнацькі роки Портнова припадають на кінець перестройки й перші роки незалежности, а навчаючись у 1990-х роках на історичному факультеті в Дніпропетровську, він сформував у собі – в уже змодернізованому варіянті – українську ідентичність. По-друге, покоління, до якого він належить, не схильне мислити в категоріях великих проєктів, і воно також далеке від міркувань про етапи процесу націєтворення вже бодай тому, що незалежність для нього – це просто даність.

По-третє, Портнов не став, урешті-решт, натхненником згадуваного проєкту просто тому, що він – і багато подібних до нього молодих людей – самі по собі і є отією «Третьою Україною». Розпочавши доросле життя, ці люди залишаються частиною реальности такої змінної та розшарованої щодо політики й ідентичности, що вони радше не схильні думати про неї в категоріях окремих сторін, перемовин і тривалого порозуміння. Звідси, мабуть, також і широка тематична палітра їхніх зацікавлень. У випадку Портнова можна виокремити принаймні три дослідницькі поля: історія української гуманітаристики XX століття, сучасна політика пам’яті в Україні, історіографія та публічні дискусії про історію в країнах Центрально-Східної Европи (окрім «Історії істориків», за період від початку 2005 року Портнов видав іще три книжки: «Наука на вигнанні: Наукова і освітня діяльність української еміґрації в міжвоєнній Польщі (1919–1939)», Харків, 2008; «Між “Центральною Европою” та “Русским миром”: Сучасна Україна у просторі міжнародних інтелектуальних дискусій», Київ, 2009; «Упражнения с историей по-украински», Москва, 2010 (вид. ОГИ, Полит.ру і Мемориал у серії «История vs. Политика»). Гуманітарі цього покоління, прагнучи бачити Україну европейською, помічають проблеми, що нагадують ті, які спостерігають їхні старші колеґи, однак вони не створюють цілісних концептуалізацій сучасности й майбутнього країни. Натомість їм більше до вподоби аналізувати мови, якими точаться нинішні суперечки, а також виявляти парадокси світу, в якому ми всі живемо.

Приклад такої студії – аналіз, що його здійснив Портнов, рецепції декількох термінів із мови західної гуманітарної науки в Україні: «ментальність», «націоналізм / модернізація / міт», «постмодернізм» і «тоталітаризм / геноцид / пам’ять». Особливо влучні його зауваження на тему нечуваної «кар’єри» в середині 1990-х – на початку перших років нинішнього століття терміна «постмодернізм». Виявлялося, що він надто часто був «розпізнавальним знаком» тих істориків, котрі хотіли...

Про автора
Категорiї: 
Переклад: 

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі